Старий аж хитнувся вбік від цього несподіваного питання. І по цьому Вадим побачив, що Саламандра правду казала.
— То-єсть як же то — дітей? —здивовано й насторожено сказав старий.
— Та так, просто. По вас видно, що любите.
— По мінє?!
— Атож. По лиці вашому. Єсть така наука, що по лиці вчить усе бачити.
"Лорд" цілком сплутався. В "науку" він одразу повірив.
— Очень удівітєльно... — вражено пробурмотів він.
— А чому ви дочку свою заміж не видасте? От і діти були б у вас... — знов несподівано (і якось чудно) спитав Вадим.
Старий же знов аж хитнувся.
— Варвару?! — скрикнув він. Що пожилець говорив серйозно, в цьому, здається, він не сумнівався.
— Ви про Варвару, каліку?!
— Ну, що ж, що каліка? Могли б найтись люди, що взяли б і її.
Пожилець був, розуміється, цілковитий дурень і якийсь пришелепуватий. Але було щось у тоні його загадкове. Старий притих, подумав і вже инакше сказав:
— Та понятно, що найшлись би люди. Тольки ж… для тетого капиталів треба... А в нас какиї капитали?
— Ні, навіть без капиталів... — помалу й немов задумливо проговорив Вадим.
— Без капиталів, кажете? — обережно повторив хазяїн. Вадим нічого не одповів, подивився на годинника й поспішно проговорив:
— Ну, мені треба йти. Запізнився я.
— А, ідіть, ідіть! — теж поспішно сказав старий. — А разговорец любопитний. Нада б кадась дєтальнєє поговорить...
— Ні, я, знаєте, так собі сказав, пожартував. Ви не думайте, що я когось такого знаю! — вмить з якоюсь занадтою веселостю сказам Вадим. — Так просто собі...
— Ну да, ну да, я понімаю! — охоче згодився Товстонос.
Але коли Вадим вийшов, старий прийшов у кухню й довго ходив по ній, хмикаючи й роздумливо піднімаючи чорно-сиві кошлаті брови.
Варка з чимсь поралась біля столу й часом сердито поглядала на батька, який чогось був не на службі й своїм хождінням перешкажав їй.
— Сіли б собі. Лазять... — понуро бовкнула вона.
— Га? — спинився старий, не розчувши. Потім постояв, з раптовою хитро-розуміючою посмішкою підвів голову й сказав до Саламандри:
— Слухай, Варко... Ти той... Ти коло пожильця нашого... топчись. Понімаєш? Всякі бувають люди. Вєрно, я знав одного, так він тільки кривоножок уважав. Первую красавицю прожене, а давай йому каліку. Бувають! Ти так, знаєш...
Саламандра круто повернулась і мовчки вгору дивилась на батька своїми зубчатими щілинками.
— Що ви мелете? — нарешті перебила вона його з якоюсь погрозою в голосі.
— А ти з вираженіями поменьче, мармузо! — строго сказав Товстонос, — з тобою батько говорить. Кажу, коло пожильця наблюдай со вніманієм. Понімаєш? Він зо мною оце говорив і намьоки строїв нащот тебе. Ще жениться може, дурепа.
Саламандра вмить схопила з столу качалку, якою качала тісто, й з несподіваним вереском і люттю кинулась на батька.
— Дря-янь! Зводник! Як ти смієш таке... Та я... Ой, Боже мій! Та я...
Коли б старий не впіймав рукою качалку, Саламандра так і ударила б його по голові. Він від несподіванки й непорозуміння навіть не розлютився й не кинувся її бить. Тільки вирвав качалку з рук її й вражено крикнув:
— Ти! Сказилася? Що тобі?
Саламандра обхопила своїми коротенькими ручками голову й вибігла з хати з якимсь болючим виттям.
Старий високо підняв кошлаті брови й з качалкою в руці здивовано дивився їй услід. Потім помалу з тим же виразом крайнього здивовання одягся й пішов на службу.
23.
Вадим спішив, — через старого він спізнився хвилин на десять. Олеся, мабуть, не буде сидіти в вітальні, як завжди перед його приходом. Подума, що він не прийде, і піде до себе в кімнату або до Зої.
На його дзвінок одчинила двері не покоївка, а Модест Аркадієвич. Він зразу звернув на себе увагу Вадима своїм надзвичайним виразом, — трівожним, заклопотаним, зажуреним.
В передпокою висіло багато одежі, а на підлозі рядами стояли калоші. З їдальні чувся гомін багатьох голосів і видно було постаті людей з бородами, лисинами, поважних.
— А це ви, Вадим Трохимович! — скрикнув Модест. — Роздягайтесь, роздягайтесь. Лекції, здається, сьогодня у вас не буде. З Славком невеличкий припадок був. Але ви про це з Олесею поговоріть... У нас горе, милий Вадим Трохимович, просто горе. Чули про Пампущенка?
— Якого Пампущенка? — вішаючи плащ на кілок, спитав Вадим.
— Ну, значить, не чули. Єсть тут один... Чи був... Чи, той, єсть таки!.. Один з компанії Ганжули чи відроженців, хто їх там знає. Сьогодня влетів в редакцію чорносотенного "Русскаго края" і вистрілами з револьвера убив редактора, секретаря й ранив двох співробітників. Його схопили. А тепер є чутка, що чорносотенці нам погром готують… Яке наробили! Яке наробили! Ай-ай-ай! Що буде? Що буде?
Вадим був вражений. Вій згадав чоловіка в сивій шапці, який біг до Ганжули тиждень тому назад.
— Вибачте, голубчику, треба бігти! У нас там рада тепер. Треба обміркурать, що робить... Ах, ах, яке наробили!
Хитаючи головою то вправо, то вліво, він побіг у їдальню й зачинив за собою двері.
Вадим пройшов у вітальню.
На столі горіла лямпа, а біля столу, примостившись якось боком у фотелі й притулившись щокою до спинки його, сиділа Олеся. Вона не поворухнулась, як ввійшов Вадим, хоч і знала, що це він. Він хутко наблизився до неї й тихо сказав:
— Добрий вечір!
Олеся, не повертаючись, простягнула йому руку. Він узяв і, не випускаючи її, проговорив:
— Що з вами?
— Вам казав Модест?
— Казав.
Все-таки держучи її руку, Вадим підтягнув другою рукою стілець і сів поруч з Олесею.
— Я так і знала, що щось подібне трапиться, — немов задумчиво сказала вона. — Мусіло трапитись.
— Боротьба, Олесю!..
І Вадим легенько й ніжно погладив її по руці. Олеся глибоко зітхнула. З їдальні глухо доносився гамір балачок.
— У Славка припадок був? — тихо спитав Вадим.
— Ах, тут... все було! — з мукою сказала Олеся і сильно потиснула руку Вадима, немов цим жаліючись йому й від цього оживляючись. Вона ще раз зітхнула й зняла голову з спинки фотеля.
— Сьогодня якийсь кошмарний день... Зранку знов сцена у Модеста й Діни. У Славка припадок. Я, дійсно, хутко згожусь з вами, що Модест божкові служить. Діна — неможлива. Я вже не можу її бачить. Навіщо всі ці жертви, взаїмні муки, образи? Ах, я не можу більше! А потім... Ви знаєте... Ні, цього я вже не сподівалась!
Олеся обережно вийняла свою руку з руки Вадима й взяла себе за виски.
— У мене від усього страшно голова болить.
— Щось ще трапилось? — з уважною, сумною ніжностю дивлячись на неї, спитав Вадим.
— Ви знаєте, що вийшло у Водосвятського й Валі? — раптом, знімаючи руки й злегка червоніючи, проговорила Олеся. — Вони... вона... Він її знасилував, і вона тепер вагітна.
— Що ви кажете? — здивувався Вадим. — Але ж... я їх бачив ці дні, й вони... мирне, навіть більше, розмовляли між собою? Я не розумію...
— Ну, так! — живо й з замішанням згодилась Олеся.— Але що ж Валі було робить? І він їй подобається. Але не в тому річ... Ну, може, Валя так це сказала, їй соромно. Але друге! Ви знаєте, що Валя прінціпіально проти... проти штучних абортів...
Олеся стала дивитись убік і говорити швидче й дуже серйозно.
— Вона мусіла признатись Анатолію як опікуну. Хоч вона й совершеннолітня, але... Ну, вона сказала. Ви можете уявити, що сталось з Анатолієм. Він їй запропонував... — аборт, але вона не згодилась. Значить, як? Валя сказала, що повінчається з Водосвятським. Тоді Анатолій покликав Водосвятського.... І от тут... Це щось таке вже, що я... просто не розумію. Водосвятський приніс з собою якісь векселі. Очевидно, знав уже, за чим кликав його Анатолій! Розумієте! Хоч Анатолій нічого не писав, для чого й за чим. Коли Анатолій сказав йому, що він мусить женитись на Валі, Водосвятський вийняв векселі й сказав, що жениться тоді, як Анатолій підпише ті векселі. Щось тисяч на тридцять чи пьятьдесять, я не памьятаю... Ні, я просто не можу... Анатолій так розсердився, що почав бити нагайом Водосвятського. Водосвятський вихопив револьвер. Валя в істерику... Що ж це таке, Вадим Трохимович? Що?!
— Ну, і чим же скінчилось? — з посмішкою й інтересом спитав Вадим.
— Кінчилось тим, що Анатолій мусів згодитись. Але в день вінчання підпише. Через тиждень вони вінчаються. Валя хоче якнайщвидче, щоб рождіння дитини потім не кинуло на неї тінь.
— Так... — помалу сказав Вадим. — Але, власне, в цьому нема нічого надзвичайного.
— Як "нічого надзвичайного"?!
— Ну, що ж тут надзвичайного? Майже всі "порядні шлюби" так робляться. Розуміється, без таких ексцесів, спокійніще, прилично, але… в основі те саме, що й тут... Купля-продажа! — різко додав Вадим і чогось встав.
— Так лекції сьогодня не буде з Славком? — холодно спитав він.
Олеся й здивовано, й разом немов розуміючи його, сумно глянула на Вадима й тихо сказала:
— Ні, сьогодня не треба. Він лежить.
— В такому разі прощайте. Завтра прийду.
(Продовження на наступній сторінці)