Не вимагали? Хто ж то перейшов
по нас, як по містках, до храму слави
всесвітньої? Кого ми на собі
з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того,
що нам дозволять у гучних палатах
на лірі заграбованій пограти?
Ф е д о н
Хіба тій лірі краще німувати?
А н т е й
Так, краще!
Ф е д о н
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї
хоч би і не собі, ніж просто бути,
мов зілля придорожнє, під ногами
у того ж переможця. Він як схоче,
то збройною ногою вмить розтопче
всі наші гордощі, всі буйні мрії...
А н т е й
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати,
щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно — так і вчинити.
Ти не продався, — гірше! Ти віддався
у руки ворогу, як мертва глина,
з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий,
коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату,
забудь краси великі заповіти,
забудь несмертний образ Прометея,
борця проти богів, забудь і муки
Лаокоона, страдника за правду,
не згадуй героїні Антігони,
ні месниці Електри. Викинь з думки
Елладу, що, мов Андромеда скута,
покинута потворі на поталу,
з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам'янів
перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси,
краси змагання, хоч і без надії...
Ф е д о н
Нема краси в затятості безсилій...
Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
А н т е й
Прощай, Федоне.
Ф е д о н
Ми вже не друзями розстаємось?
А н т е й
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Н е р і с а
(виходить з гінекея, ледве зачинилась хвіртка аа Федоном)
Антею, я тебе не розумію!
Так шорстко ти з Федоном обійшовся,
а в чім його вина?
А н т е й
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до мислі,
що буде на позорищі стояти
твоя подоба в домі переможця?
Н е р і с а
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його
чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає
ніяких наших скарбів силоміць,
але купує, ще й за добру ціну.
А н т е й
Тим злотом, що стягається до Риму
з подоланих, таки ж і з нас самих.
Н е р і с а
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку,
то не питав, хто й як його надбав.
А н т е й
Я знав, що то було придбання чесне.
Н е р і с а
Так, певне, думає і Меценат
про статки батьківські. Він повертає
чималу частку нам назад в Елладу,
а ти за те найбільше ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас
по закутках марніли твори хисту,
щоб з голоду митці снагу втрачали,
щоб мармур цвіль посіла, струни — ржа,
щоб елліни на варварів звелися,
аби римлянам чим не послужити?
А н т е й
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Н е р і с а
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі зневагу,
в гостину через друга запросивши?
А н т е й
В гостину? Ти се думаєш навсправжки,
що Меценат співця до себе кличе
на оргію для дружньої балачки,
а не для співу на розривку гостям?
Н е р і с а
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так були в тім домі.
А н т е й
Та з того я не винен.
Н е р і с а
Ні, ти "винен",
ти дав ученикам пісні списати
і, значить, сам їх випустив у світ.
А що римлянин оцінив їх краще,
ніж земляки, то се вже річ звичайна,
винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має славу,
кого похвалить Рим. Корінф оцінить
свого співця тоді, коли втеряє.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом
і там здобув заслужений тріумф, —
бо Рим же вміє талани вінчати! —
а потім повернувся до Корінфа,
то рідні лаври, наче ряст весною,
прослалися б тобі попід ногами.
А н т е й
Топтати рідних лаврів я не хочу.
Тріумфи в Римі — то для мене ганьба.
Н е р і с а
Чого ж ти ждеш?
А н т е й
Признання в ріднім краї
без помочі ласкавих переможців.
Н е р і с а
Коли ж те буде? Як життя скінчиться?
Посмертна слава — то звичайний дар
таким співцям, як ти. А поки живі,
ніхто не чує їх, ніхто не бачить,
немов вони поховані в могилі.
Поринувши глибоко в думи й мрії,
такі співці не рухаються з місця,
а понад ними пролітає буйно
барвиста вакханалія життя
і кидає тому і лаври, й квіти,
хто вміє їх ловити на льоту.
Такому ж от, як ти, хіба лишиться
зів'яле листя та вінці нагробні.
Чи думаєш ти Рим перемогти
могильною незрушністю такою?
Тобою бувши, я б його сліпила
всім блиском генія свого й Еллади,
на всіх би сценах я запанувала,
всі форуми і портики посіла,
моє імення заглушило б гомін
імення цезаря! Оце була б
справдешня перемога!
А н т е й
Всі б казали:
"Яких співців скуповує наш Рим!
Зовсім уже пішла в старці Еллада!"
(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).
Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний
здобув я за життя, та він дорожчий
від всіх твоїх розхвалених тріумфів.
Коли такі вінці нагробні будуть,
так що ж, нехай скоріше прийде смерть!
(Надіває на голову вінець з гордим спокійним усміхом)
Н е р і с а
Антею, слухай! Я не можу більше
сього терпіти. Так затхнутись можна
в могильному повітрі сеї хати.
Ти або я повинні вийти в світ.
Я так тебе кохаю, що пристану
на те, щоб славою твоєю жити,
але зовсім без слави жить не можу —
я еллінка!
А н т е й
І хочеш добувати
в римлян ту славу?
Н е р і с а
У римлян чи в інших —
однаково. Мені потрібна слава,
як хліб, вода й повітря. Коли ти
мені того постачити не можеш,
без чого я не проживу, то мушу
сама собі здобути, а вмирати
не хочу я, бо я ще молода.
А н т е й
Та чим же ти здобудеш тую славу?
Н е р і с а
Тим, чим і ти здобув би — власним хистом.
А н т е й
Ти все-таки піти на сцену хочеш?
(Після паузи).
Ну що ж, Нерісо, я скажу по правді, —
коли тебе не марна примха кличе,
а муза Терпсіхора, я не смію
з богинею змагатись. Може, справді
ти можеш відродити для Корінфа
святую таємницю Діоніса.
Н е р і с а
О ні, не для КорінфаІ Ти не думай!
Мене корінфські оплески не ваблять.
Либонь, жива Неріса переважить
камінну Терпсіхору в Мецената,
як протанцює перед ним сьогодні
танець Танагри!
А н т е й
Ти, либонь, маячиш?
Н е р і с а
Ні, я ще не в гарячці.
А н т е й
Ти ж не можеш
на оргію піти!
Н е р і с а
Чому не можу?
Римлянка ходять скрізь — чому ж би й нам
не перейняти в їх того звичаю?
Прийду й скажу: "Мій чоловік недужий,
але, щоб не зневажить Мецената,
прислав мене, свою жону, в гостину..."
А н т е й
Ні, ти не підеш!
Н е р і с а
Ти мене замкнеш?
Тоді вже я напевне буду знати,
що ти мене перекупив у рабство.
Але й рабині часом утікають.
Ти не впевняйся на замки.
А н т е й
Нерісо!!
Н е р і с а
Що, пане мій?
(Пауза).
Ну то рішай же зараз:
чи ти, чи я.
А н т е й
Ох, якби мав я силу
тебе від серця одірвати геть
і кинути, мов гадину отрутну,
римлянам тим під ноги!
Н е р і с а
(з коротким злісним сміхом)
Ти не можеш?
То мусиш покоритись. Може, згодом
ти сам мені подякуєш за се.
Бо я не відступлюсь від свого слова, —
коли не ти, то я здобуду слави,
і то сьогодні. Я доволі ждала.
А н т е й
(після важкого мовчання)
Так, я піду. Мені миліше буде
з римлянами, аніж отут з тобою.
Н е р і с а
Іди. Та оббери ж оте галуззя
з своєї голови — невже ж так підеш?
Антей сягає за голову, здіймав лаври, з проймаючим жалем дивиться на їх і мовчки кладе там, де стояла Евфрозіна, коли квітчала його.
Г о л о с Е в ф р о з і н и
(озивається з глибини дому)
Нерісо! Клич Антея! Йдіть обідать!
Уже готова оргія препишна!
Антей миттю кидається до хвіртки,
Н е р і с а
(доганяючи його)
Куди ж ти? Треба ж переодягтися!
А н т е й
Пусти мене! Бо прийде Евфрозіна,
а я не смію глянуть їй у вічі.
(Вибігає за хвіртку).
Е в ф р о з і н а
(виходить з дверей)
А де ж Антей?
Н е р і с а
На оргію пішов.
Його запрошено до Мецената.
Е в ф р о з і н а
Якийсь дивний твій жарт.
Н е р і с а
Я не жартую.
Он там лежать зів'ялі хатні лаври, —
сьогодні він нам свіжі принесе,
здобувши з рук знавців.
(Гордо підвівши голову, йде в хату).
Е в ф р о з і н а
(хапаючись за голову)
Невже се правда?!
ІІ
(Продовження на наступній сторінці)