Лісова пісня

Читати онлайн драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня"

A- A+ A A1 A2 A3

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

К и л и н а

(стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Л у к а ш

(устає, важко дишучи)

Підбити — то не мація!

К и л и н а

Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов’язані бранці.

М а т и

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

К и л и н а

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Л у к а ш

Мені недовго.

М а т и

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,

а я піду.

М а в к а

В’язати я не можу.

Л у к а ш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

(В’яже сам).

М а в к а

Лукашу,

нехай ся жінка більше не приходить, —

я не люблю її: вона лукава,

як видра.

Л у к а ш

Ти її ніяк не знаєш.

М а в к а

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Л у к а ш

Сього ще мало.

М а в к а

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Л у к а ш

Іще що!

М а в к а

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Л у к а ш

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

хто ні?

М а в к а

(сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, —

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде...

Л у к а ш

Іще говорить

про хижість, про лукавство, — вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а

Я, може, і сама її не знала...

Л у к а ш

Так от же слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

М а в к а

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

Л у к а ш

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив’яже!

М а в к а

Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?

Л у к а ш

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Д я д ь к о Л е в

(виходить із-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

М а в к а

(тихо, смутно)

Минає літо, дядечку...

Л е в

Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

М а в к а

А де ж я маю бути?

Л е в

Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата...

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако... Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми...

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

М а в к а

Ні, я не можу...

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Л е в

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, —

отут під дубом хай і поховають...

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали... Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там... чи дасть біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).

Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.

М а т и

(до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

К и л и н а

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, — я боюся.

М а т и

Лукашу, ти провів би.

Л у к а ш

Чом же, можу.

К и л и н а

(поглядає на нього)

Та, май, робота є...

М а т и

Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди

та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, —

коли б хто не напав!

К и л и н а

Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимемось!

Л у к а ш

Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

М а т и

Та він у мене хлопець молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

К и л и н а

Ні, то я жартома...

(Завважає Лева).

Ов! дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Л е в

(удає, мов не дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде собі в ліс).

К и л и н а

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "з церемонією" цілується з Килиною).

К и л и н а

(вже на ході)

Живі бувайте, нас не забувайте!

М а т и

Веселі будьте та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою).

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Р у с а л к а

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш. Мавко?

М а в к а

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

0, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

М а в к а

Русалко! ти ніколи не кохала...

Р у с а л к а

Я не кохала? НІ, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання — як вода, — плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал — воно кипить, а стріне холод —

стає мов камінь. От м о є кохання!

А те твоє — солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру —

згорить не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

М а в к а

(підводить голову)

Ти кажеш — каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Р у с а л к а

А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Р у с а л к а

Чому?

М а в к а

Бо милий той — весняний вітер.

Р у с а л к а

Нащо ж було кохати їй такого?

М а в к а

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка

і, пестячи, кропив росою косу...

Так, так... він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Р у с а л к а

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе — він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.

М а в к а

(тихо, з глибокою журбою)

Так... він уже пролинув...

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Л і с о в и к

Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а

(підводить голову)

Кого я зрадила?

Л і с о в и к

Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

(Продовження на наступній сторінці)