Лісова пісня

Читати онлайн драму-феєрію Лесі Українки "Лісова пісня"

A- A+ A A1 A2 A3

Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парі. Місячне світло починає ходити по лісі, стелеться по галяві і закрадається під березу. В лісі озиваються співи солов’їні і всі голоси весняної ночі. Вітер поривчасто зітхає. З осяйного туману виходить Русалка і нишком підглядає молоду пару.

Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї і раптом цілує.

М а в к а

(скрикує з болем щастя)

Ох!.. Зірка в серце впала.

Р у с а л к а

Ха-ха-ха!

(З сміхом і плеском кидається в озеро).

Л у к а ш

(ужахнувшись)

Що се таке?

М а в к а

Не бійся, то Русалка.

Ми подруги, — вона нас не зачепить.

Вона свавільна, любить глузувати,

але мені дарма... Мені дарма

про все на світі!

Л у к а ш

То й про мене?

М а в к а

Ні,

ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що досі знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались.

Л у к а ш

То ми вже поєднались?

М а в к а

Ти не чуєш,

як солов’ї весільним співом дзвонять?

Л у к а ш

Я чую... Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:

"Цілуй! цілуй! цілуй!"

(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).

Я зацілую

тебе на смерть!

Зривається вихор, білий цвіт метелицею в’ється по галяві.

М а в к а

Ні, я не можу вмерти...

а шкода...

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навіщо я сказав?!.

М а в к а

Ні, се так добре —

умерти, як летюча зірка...

Л у к а ш

Годі!

(Говорить пестячи).

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нічого!.. Ні, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати... Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

М а в к а

Я слухаю тебе...

твого кохання...

(Бере в руки голову його, обертає проти місяця

і пильно дивиться в вічі).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш...

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смійся...

М а в к а

У тебе голос чистий, як струмок,

а очі — непрозорі.

Л у к а ш

Може, місяць

неясно світить.

М а в к а

Може...

(Схиляється головою йому до серця і замирає).

Л у к а ш

Ти зомліла?

М а в к а

Цить! Хай говорить серце... Невиразно

воно говорить, як весняна нічка.

Л у к а ш

Чого там прислухатися? Не треба!

М а в к а

Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощів?

Л у к а ш

Я не любився

ні з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощі такі солодкі!

Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.

Мавко!

ти з мене душу виймеш!

М а в к а

Вийму, вийму!

Візьму собі твою співочу душу,

а серденько словами зачарую...

Я цілуватиму вустонька гожі,

щоб загорілись,

щоб зашарілись,

наче ті квітоньки з дикої рожі!

Я буду вабити очі блакитні,

хай вони грають,

хай вони сяють,

хай розсипають вогні самоцвітні!

(Раптом сплескує руками),

Та чим же я принаджу любі очі!

Я ж досі не заквітчана!

Л у к а ш

Дарма!

Ти й без квіток хороша.

М а в к а

Ні, я хочу

для тебе так заквітчатися пишно,

як лісова царівна!

(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера,

до цвітучих кущів).

Л у к а ш

Почекай!

Я сам тебе заквітчаю.

(Іде до неї).

М а в к а

(смутно)

Не красні

квітки вночі... тепер поснули барви...

Л у к а ш

Тут світляки в траві, я назбираю,

вони світитимуть у тебе в косах,

то буде наче зоряний вінок.

(Кладе скільки світляків їй на волосся).

Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).

Я ще набрати мушу. Я вберу

тебе, мов королівну, в самоцвіти!

(Шукає в траві попід кущами світляків).

М а в к а

А я калини цвіту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).

Р у с а л к а

(знов виходить з туману.

Шепоче, повернувшись до очеретів)

Дитинчата-Потерчата,

засвітіте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.

Дивіться, он отой, що там блукає,

такий, як батько ваш, що вас покинув,

що вашу ненечку занапастив.

Йому не треба жити.

П е р ш е П о т е р ч а

Утопи!

Р у с а л к а

Не смію. Лісовик заборонив.

Д р у г е П о т е р ч а

А ми не здужаєм, бо ми маленькі.

Р у с а л к а

Ви маленькі,

ви легенькі,

в ручках вогники ясненькі,

ви як ласочки тихенькі, —

ви підіть у чагарник,

не почує Лісовик,

а як стріне —

вогник свіне —

був і зник!

Перекиньтесь блискавками

над стежками.

Спалахніть над купиною,

поведіть драговиною, —

де він стане,

там і кане

аж на саме дно болота...

Далі — вже моя робота!

Ну! блись-блись!

П о т е р ч а т а

(рушаючи одно до одного)

Ти сюдою, я тудою,

а зійдемось над водою!

Р у с а л к а

(радо)

Подались!

(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців

позад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць,

молоденький чортик-паничик).

Куцю-Куцю,

поцілуй у руцю!

(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).

К у ц ь

За що ж то, панянко?

Р у с а л к а

Я тобі сніданко

гарне наготую, тільки не прогав.

(Показує в далечінь на Лукаша).

Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?

К у ц ь

(махнув рукою)

Поки не в болоті, —

сухо в мене в роті!

Р у с а л к а

Буде хлопець твій,

радість буде й бабі, й матінці твоїй!

Куць стрибає за купину І зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.

Л у к а ш

(шукаючи світляків, завважає вогники)

Які хороші світляки! летючі!

Я ще таких не бачив! А великі!

Я мушу їх піймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).

М а в к а

Не лови!

Коханий, не лови! То Потерчата!

Вони зведуть на безвість!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.

Л у к а ш

(раптом скрикує)

Пробі! Гину!

В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.

М а в к а

Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Л у к а ш

Ой, не сягає! Що ж се буде?

М а в к а

(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)

Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса — він на сей раз досягає, — Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу).

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.

Потерчата теж зникають.

Д я д ь к о Л е в

(прокинувся від крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

(Оглядається).

Лукашу, де ти? гов!

Л у к а ш

(озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Л е в

А ти тут чого?

(Підходить і заглядає на вербу).

Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Л у к а ш

Ой дядьку!

Я тут було в драговині загруз;

натрапив на вікно, та вже вона

(показує на Мавку)

порятувала якось.

Л е в

А чого ж ти

стикаєшся отут як потороча? —

таж поночі!

Л у к а ш

Я світляки ловив...

(Уриває).

Л е в

(завважає світляки на Мавці)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а

Я ж, дядечку, його порятувала.

Л е в

Дивись ти — "дядечку"! Знайшлась небога!

А хто ж його призвів у пастку лізти?

(Докірливо хитає головою).

Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж і я Лісовика,

то вже не вирветься, — в пеньок дубовий

вщемлю те бородище-помелище,

то буде відати! Бач, підсилає

(Продовження на наступній сторінці)