— От зроби добре діло, — якось одверто висловився владика. — Не забудь свою школу і братство. Єдиний-бо вона є світоч православ'я, єдине джерело знання для наших діток.
— Не така вона, як я мріяв, — не одразу відповів Сагайдачний. — Нам треба школу життєву, а ви готуєте з дітей полемістів-ченців. Нам треба захищати себе на суді, розумітися на простеньких хворобах, торгувати, підраховувати виторг, промовляти на соймиках і на рочках, а ви... як п'ятсот років тому: trivium та quadrivium...//Нижчий і вищий цикл наук середньовічної школи. До тривіуму належала граматика, риторика, діалектика; до квадривіуму — арифметика, геометрія, астрономія і музика// Навіть згадати огидно.
Борецький спалахнув.
— Та де ж ти бачив таку школу, яка тобі ввижається? Медицини та права вчаться па університетах та академіях. А маленьких дітей треба вивчати грамоти та святого письма. Ось зачекай — підростуть вони, тоді й за академію буде мова. Хіба ж діти подолають таке?!
І раптом, згадавши застереження лікаря, замовк і роздратовано і трохи ніяково засмикав довгі рукава,
— Ну, а як справи з вашим визнанням? — порушує хворий мовчанку.
— Та... все на мертвому... Ми ж не були на останньому соймі перед Хотинським походом. Незручно було: сказали б, що ми видираємо згоду, коли держава гине під навалою турків. Так і сидимо в Терехтемирові, бо ж носа не сунути нам ані на Білорусь, ані навіть до Житомира... Тільки за шаблями твоїми й спасаємось. Борецький розповідає Сагайдачному про те, що уряд не визнає православних владик, що сидять вони в Терехтемирові за козацькими шаблями.
— Обридло ж воно, наболіло. Вже слабші духом вагаються, бо хоч Христос і заповів нам вінець мученицький, та не можемо ми покинути паству свою без захисту на розтерзання вовкам духовним, від Ватікану сущим. Сумують і м'ятуться їхні душі, а найпаче всіх страждає преосвященний Ісайя Копинський. Далекий Перемишль, паства його, і не скоро потрапить він до неї, так і залишається преосвященний отець скромним ректором братської школи і архімандритом братського монастиря під щохвилинною і щогодинною загрозою нападу драбантів з папежниками. Ніяке довготерпіння не може винести такої муки очікування! І вагається серце владики: хоче він написати в Москву патріарху Філарету просити його, щоб прийняв він владику со мніхи в підданці царя Михайла і дати йому притулок в безкраїх просторах Московщини. А проте не будемо передчасно говорити про справу цю...
І знов заговорив про заповіт.
Обридло ж воно, наболіло... Вже слабші духом вагаються, бо ж нікому страждати не солодко... Ось і Сакович, і навіть владика Курцевич... Та чого там завчасно казати... Мабуть, ще й плещуть зайве... — перебив себе митрополит і знов заговорив про заповіт.
Сагайдачний і сам думав про нього. Дратувало тільки це неприховане бажання Борецького відірвати собі з близької спадщини ласий шматок.
І мимоволі пригадував Сагайдачний текст з пророцтва: "Розподілять ризи моя і про одіж мою кидатимуть жереб". Але не це хвилювало його. Життя відійшло надто далеко, і навіть на самого себе дивився гетьман, наче читав про себе в старовинних книжках або бачив себе на малюнку.
Тільки справа козацька ще й хвилювала його. І вночі, коли запалювалася кров його гарячковим огнем, знову пригадував він скарги Богдана Балики і нібито з небуття виринала скривавлена постать Яська Бородавки. А чи не був він правий, коли докоряв Петру Конашевичу за його бажання добитися права послугами і вірною службою короні?! Чи не вогнем і мечем треба було розмовляти?!
Але ж — ні: Бородавка стояв за голоту, казав, що треба винищувати панів. Що б тоді вийшло? Магнатів було б дійсно знищено, але ніяка держава не стоятиме без панів. Інші заступили б розтрощених, бо інакше перетворилася б вся країна на якесь безладдя, де кожен сам собі пан. І тоді й татари, і турки, і ті ж ляхи загарбали б її голіруч, бо не може бути держави без влади, а влади — без панів. Хіба що народилася б якась невідома й могутня сила, рухала б горами, лісами, річками... Але ж немає її, і ніколи не прийде вона, як ніколи людина незагнуздає Дніпра-Славути, не загатить, як маленьку річку, не опереже кам'яною греблею...
І тоді плювок Бородавчин, замість заслуженої зневаги і кари, здавався йому безсилою помстою розчавленого хробака і викликав лише гидливу гримасу.
Над Києвом лунали великопостові дзвони. З дахів на сонці капали буйні прозорі краплини. І якось Борецький запропонував хворому посповідатися.
— Дай мені трохи... зібратися з думками, — не одразу відповів Сагайдачний.
Борецький тактовно замовк, але наступного дня знов завітав до хворого з хрестом, євангелієм та єпитрахиллю — і Сагайдачному незручно стало відмовлятися. Після сповіді Борецький ще довго сидів із хворим і знов нагадав за заповіт, школу і братство, а коли хворий не став сперечатися, витягнув з кишені готовий текст і дав йому підписати. Він підписав свій заповіт і з ніяковою всмішкою попросив уписати разом із своїми родичами на спомин душі і ім'я Якова Бородавки.
Як хижий птах, не випускав Борецький Петра Конашевича з своїх пазурів і радий був, що Настя поїхала, щоб ніхто і ніщо не заважало йому по-своєму обробляти цю знесилену і знівечену душу. А Сагайдачний мовчав, бо все стало йому байдуже, все стало чуже і далеке-далеке...
На вербах набрякли весняні волохаті бруньки.. Граки метушилися біля торішніх гнізд і крякали лунко і радісно. На сонці парували стріхи. На схилах замкової гори таловини вже світили зеленим. Гомінкими струмками бігла з гір мутна весняна вода.
Сагайдачний дивився у вікна на гіллясті верби, на гнізда граків, просив присунути ліжко до світла, і сонячне проміння огрівало і ніби кликало його на повітря життєдайним покликом. Але поклик весни не долинав йому до душі: тільки болем стискалось серце, тому що так довго не їде Балика.
І ось якось вранці, ледве розплющивши очі, почув Сагайдачний бренькіт острог і знайомі, бажані кроки. Щось перехопило йому подих, а очі з мукою і надією дивилися у напіврозчинені двері, за якими лікар Шмойлович щось поквапливо й невиразно тлумачив Балиці.
— Добре! Добре! Я розумію, — почувся лункий голос і Богдан Балика ввійшов до спочивальні.
Він примружився — і не одразу побачив у півтемній кімнаті ліжко, а на ньому — схудле, восково-жовте обличчя з запитливо-благаючими очима і болісною всмішкою.
— Що ж ти, батьку? Вже й весна надворі, а ти все вилежуєшся, — говорив Балика і не дивився на хворого, вражений разючою зміною в ньому.
— Що ж він? Король?.. — витиснув Сагайдачний, намагаючись трохи підвестися.
— Лежи! Лежи! — кинувся до нього Балика. — Що ж король... Лікар — чесна людина. До рук передав твого листа ще й від себе чимало додав... Надивився він тут на наше життя... А король — він дійсно... Каже, що гроші нам за похід вже відраховані і лежать у Львові. Цими днями привезе їх пан Обалковський, розрахується з військом.
Балика квапився, розгублено і збентежено. Він не знав, як і що говорити, щоб не розхвилювати Петра Конашевича.
— А тобі відповів король грамотою... І подарунки наказав передати. І булаву... Адже ж ти — перший наш гетьман, що дістав її з королівських рук, наче гетьман коронний. Годі тепер різним голодрабцям роззявляти на тебе пельки... Гетьман — і край.
Кажучи, він розв'язував якісь клунки і безладно і швидко кидав, не дивлячись на Caгайдачного:
— Ось вона, твоя булава... З щирого золота... Скарб... Каміння яке: зорі небесні... А ось, у торбинці, золото: чотири тисячі флоринів нам, старшині, а три тисячі талерів — особисто тобі. Бачиш, як шанує тебе король?! А отут скринька з королівською грамотою. А ось ще тобі цяцька, щоб швидше видужав: щирозолотий конак з образом самого короля, а навколо діаманти, а з того боку — смарагди та якесь червоне каміння, от забув, як його. Просто як кров. А стрічка яка!.. А ось тобі ще на шию ланцюжок золотий, як у воєводи Замойського. Що, не чекав таких подарунків? Адже ж обіцяв він тобі милості вдесятеро... Ну й не збрехав.
Балика метушився, сипав словами, як снігом в негоду. А Сагайдачний мовчав, і бліда, радісна всмішка ледве помітно торкнула його вуста. А Балика клав на ліжко торбинку з грошима, простягав йому булаву. Сагайдачний взяв її і враз упустив на ковдру. Тихенько пестив він її пучками і все шукав очима Баличиних очей. А Балика совав йому в руки важкий золотий ланцюжок і наче десь поспішав.
І ця розгублена метушливість раптом відбилася на обличчі хворого невиразною тривогою.
— Ну, а старшині що, козакам?
— Та... якось воно вже буде, — розгубився Балика. І почав розгортати королівську грамоту з великою сургучною печаткою на крученому шовковому шнурку.
— А владикам?.. Нобілітація? — настирливо перепитував хворий...
— Та кажу ж тобі... Якщо тобі стільки надіслано, щось перепаде і нам усім... Ось приїде той Обалковський... Побачимо.
Але Сагайдачний не слухав. Льодова рука стукала вже серце нестерпним болем... Він зібрав усі сили, напружився у шаленому пориві, спустив ноги з ліжка і став на весь зріст, жахливий худорлявістю і божевільними від напруги очима, і довгим патлатим волоссям, і бородою.
— Що... Н...нам всім? Війсь...ку? З реєстром?.. С...старшині? — хитнувся він до Балики і вчепився в нього довгими пазуристими пальцями.
Він трусив Балику з останньої сили, зазирав йому в очі і, напосідаючи, вже розумів, передчував жахливу правду.
— Та кажу ж, якось воно ще буде... — з розпачем белькотів Балика.
(Продовження на наступній сторінці)