Вогке повітря наснажене прозорою парою. Зелені луки, дубові і тисові гаї та ліси вкривають його з краю в край.
Повільно плинуть тихі річки, на скелях височать похмурі і присадкуваті вежі замків і, наче хмаринки-баранці, вкривають луки сірі отари овець. А на темних шляхах, біля вогнищ наче стани циган — безпритульні бурлаки. З їх порепаних рук і засмаглих облич враз пізнати селян-землеробів. Родинами і сільськими громадами блукають вони мачухою-батьківщиною, бо зігнали їх графи і лорди з земель, зруйнували їх хати і все віддали під пасовища отарам. Так слухняні й покірливі вівці з'їли селян-землеробів, бо, щоб пасти незліченні отари, досить двох-трьох чабанів, а щоб зорати ту ж землю — треба кільканадцятеро орачів. І пішли вони ткати сукна з вовни шахрая-перекупника, що сплачує за роботу не грошима, а крамом, дорожчим, ніж по містах, — пішли сліпити очі, гнутися над верстатами або блукати шляхами, продавати злиденне майно і поволі перетворюватись на жебраків.
А суворий закон пильнує державного ладу і власності. Він наказує затримувати кожного жебрака і бурлаку, заголювати вище пояса і прилюдно бити батогами, аж поки не заллється спина його кров'ю, а потім пересилати його з парафії до парафії, до села, де він народився, щоб пішов він там у наймити, "як належить чесній людині". А якщо він не скориться, тpeбa знов його бити прилюдно, ув'язнити, й віддати до якоїсь мануфактури в робітники або зовсім вигнати у заокеанські колонії, або на державні галери.
І ось ховаються вдень бідні люди в лісах. Полюють на них шерифи й констеблі і іноді звільняють їх за злиденний хабар, щоб за тиждень знов схопити відпущених і десь ткнути на примусову роботу.
І темнішає ніч, наче муки людей тьмарять її сині крила, і огортає похмуре громадище — Лондон.
На площі, перед Тоуером [347], будують поміст: на ранок мають стратити чимало відьом та єретиків, бо й тут запанували домініканські ченці, запрошені з Рима королем Яковом. А поруч, у завулку; суне з театру численна юрба. Не задоволена вона з вистави:
— Трагедії сера Вільяма Шекспіра [348] були значно кращі, — вигукує один із них. — Там люди жили й страждали на сцені, а тут... Підемо вип'ємо краще елю та бренді, розвіємо трохи нудьгу...
Через півгодини спить Лондон. Сплять актори і глядачі, лорди і леді, підмайстри і майстри, учені та в’язні з борговоі в'язниці. Не сплять тільки стратенці, не спить і Вільям Гарвей, перевіряє кровообіг на хворих і трупах...
І лине далі ніч у безмежність Атлантичного океану, де не чути стогону, прокльонів і сліз, де не видно горя людського.
Але й в океані трапляються кораблі, а на них — закуті веслярі-галерники і негри-раби. Везуть їх на продаж в Америку, наче овець. І назустріч їм — мчать з Ост-Індії вітрильники, вантажені перцем і кавою, сріблом і золотом, ваніллю й імбиром. Несуть вони розор і нещастя ділкам Амстердама і Франкфурта, Антверпена і Брюгге, Ліссабона і Гавра, Ліверпуля і Лондона.
А темна ніч лине і далі — аж до далеких заокеанських країн...
Коли зазирнув у вікно димний світанок — лежав Петро Конашевич, блідий і виснажений, знов не спроможний ані рухатися, ані говорити. Саме тоді прокинувся Причепа і кинувся до лікаря.
Ле-Куртьє довго поїв Сагайдачного теріаком, розтирав щітками й горілкою, обкладав пляшками окропу, і нарешті хворому трохи покращало.
Лікар витер спітніле чоло і сів біля хворого. Гетьман довго дивився на нього, потім тихо спитав:
— Скажіть, скільки залишилося мені жити?
Лікар від несподіванки здригнувся і виструнчився.
— Штио таке?! Кто тсе сказав?!
— Я... знаю, що помираю. Навіщо критися?.. Справ у мене — сила, — з зусиллям витиснув хворий.
Лікар мовчав.
— Мені б ще місяць... Скажіть! Мені треба знати, — з мукою говорив Сагайдачний і шукав лікарів погляд.
— О так. Коли не буде шче одін такій розмова... Можна довго жіті і буті здорові... Mais c'est //Але це(франц.)// дуже трудно, — додав він по хвилі, і болісна зморшка лягла йому проміж брів.
— Спасибі... Отак краще, — тихо стиснув йому пальці гетьман. – А ви, пане лікарю, їжджайте до Варшави, зробіть добре діло.
Лікар ображено рвонувся з місця, але Сагайдачний спинив його рухом і вів далі, з зусиллям переводячи подих.
— Мені треба... надіслати цього листа королеві... Нема кому доручити, крім пана лікаря.
Лікар ще не розумів і ображено й запитливо дивився на хворого.
— Обдурено нас... Реєстрове військо... Старшину... Мене... Владик наших.
Лікар дав хворому ковток чорної кави, щоб підтримати його сили. Він розумів, що треба урвати розмову, але гетьман говорив з такою мукою в голосі, що краще було дати йому висловитись, щоб потім одразу його заспокоїти. І Ле-Куртьє не перебивав хворого, тільки раз у раз мацав йому пульс і давав ложку кави.
— Спокійніше. Тикше, — говорив він, коли хворий надто квапився, і слухав уважно, терпляче.
А Сагайдачний розповідав, як і що обіцяли йому і що зробили з владиками, з старшиною, з реєстровим козацтвом. І стільки болю бриніло в його колись владному тоні, що на мінливому .обличчі лікаря начебто йшли тіні від хмар.
— Але ж я не можу кинуті мсьє гетьман! — палко і болісно вирвалося в нього.
— Я вмираю, — спокійно й суворо відповів хворий. — Проти смерті ліків нема. А допомогти мені ви ще можете. Це ж справа мого життя... Добийтеся правди. Адже вельможне панство не передасть листа королеві. А старшину не пропустять до палацу. Це ж для мене більш важить, ніж ліки і догляд... Хай Шмойлович пильнує мене... Він; кажуть, тямущий...
— Mais... я ж не можу, — зі сльозами в голосі повторив лікар. — Мій обов'язок... Я, як сольда... мушу боротися до останні квилин, мушу допомагати, мушу рятуваті мсьє гетьман... Давайте листа, — раптом простяг він руку і відвернувся, щоб хворий не бачив його вологих очей.
Виїхав він другого дня разом з Богданом Баликою, якому Сагайдачний доручив приставити відповідь короля, а Самуїл Шмойлович узявся доглядати і лікувати хворого гетьмана.
Щоб врятувати Петра Конашевича від несподіваних хвилювань, Настя наказала нікого не пускати до гетьмана, а Борецькому замовила правити щоденні молебні за нього.
Сагайдачний мало не весь час лежав сам. Сувора й чесна правда смерті дивилася йому просто в очі. В одноманітній самотності пригадував він все життя, людей, з якими доводилося стикатися, і по-новому розцінював і розумів їх. Він вгадував їх думки і настрої з непомітних натяків, з несвідомих тіней і з зміни виразу їх обличчя.
І, те, що колись було йому неприступно і незрозуміло, — враз ставало прозорим і ясним, наче осяяне якимсь сліпучим і правдивим світлом.
Він бачив, що Насті важко дивитися на його нескінченне конання, що одноманітне й відлюдне життя в цих сувороскорботних покоях стає їй непереносною мукою, і не засуджував її за дражливість, за іноді несподівані сльози або сувору й ворожу мовчазність.
"Непристойно так довго конати, — думав він. — Але ж треба, трeбa дочекатися відповіді".
Потроху ознайомлював він її з своїми справами, показував папери, документи, показував, де ховає він гроші, де інші скарби; де розкинулися його хутори і рілля, і скільки коней і худоби має він у безмежному Дикому Полі.
— Все тобі залишиться, — додав він.
А вона слухала, байдужа й мовчазна, ніби життя довіку втратило для неї і зміст, і смак.
Лише один раз вона спалахнула і обурилася, коли Петро Конашевич розповів їй, що Самійло Корецький загарбав у нього значний клапоть землі.
— Та як же ж ти терпиш таке?! — палко вигукнула вона. — Чи то суду тут немає?!
Сагайдачний всміхнувся.
— Це вже тобі доведеться з ним позиватися, — бо мого віку не вистачить. Проте й суди не допоможуть, з панами магнатами судяться зброєю.
— Так хіба ж тобі сили —бракує?! — спалахнула вона. — Та я б залюбки озброїла челядь!.. А в Корецького тепер сили катма — сплюндрував його Нур-ед-Дін з Кантемиром.
— Помру — роби що завгодно, — вдpyгe спинив її Сагайдачний. А коли Настя засперечалася, почала доводити, що не варт відкладати такої важливої справи, уважно зиркнув на неї і раптом сказав:
— Знаєш, що? Їжджай ти до Сагайдаччини. Побачиш, що там і як... Може, маєш ти дійсно рацію. А козаків я тобі дам.
Настю наче збризнуло живою водою. Вона побачила якусь мету, — живе діло, на яке можна витрачати і сили і час. За кілька днів зібралася вона у дорогу, а господарство доручила Причепі і Любці.
І ще порожніше і тихше стало в гетьманському будинку. Березневі вітри співали по коминах своїх голодних і холодних пісень. Кучугури вже вогких і ніздрястих снігів ще зазирали у вікна, але з кожним днем танули, осідали... І рідко-рідко коли хтось oдвiдувaв хворого.
А Сагайдачний жив зосередженою, напруженою надією на відповідь короля. Ніби всі його сили збіглися в одну точку, одну іскру, що підтримувала його вже нетривке життя. Він рахував дні і години, уявляв собі, як мчать Балика й лікар пустинним, засніженим Поліссям і Білоруссю, де вони зупиняються, де ночують, де змінюють коні.
Йому не гіршало, але й не кращало. Поки лежав нерухомо, він нібито почував себе добре, але рухатись не міг.
Вчащав до нього митрополит Іов Борецький, розповідав новини, потім завжди переводив розмову або на братство і школу, або на владик. Скаржився на утиски, на нестачу у всьому. І хворий розумів його мету.
(Продовження на наступній сторінці)