"Мавр зробив свою справу. Мавр може піти".
Хто це казав? Де? Кому?
— Ах, це Томаш Замойський розповідав про якусь англійську виставу там, у Лондоні...
Що тепер? Вдатися до короля, нагадати його обіцянки? Але ж нема в руках ніякого доказу, ані універсалу, ані конституції: замість права за врятування ойчизни — сама лише панська ласка. Хвилина розгубленості надто дорого обійшлася козацькій старшині! Адже ж все пішло нанівець... Та й не самій лише старшині, а й тій залізній когорті загартованого в боях реєстрового козацтва, яке створило Сагайдачному ім'я і славу непереможного воїна. Це ж не збіглі підмайстри та хлопи, що й шаблі в руках не тримали, а справжні майстри шабель та списів — заможні і хазяйновиті. В кожного хата, лани та воли, коні та вівці, бо ж не беруть козака до реєстру, якщо нема в нього двох добрих коней для походу і доброї зброї.
Що ж тепер? Чекати примарного видужання? Або надіслати когось до Варшави з листом? Так не пустять же до короля якогось полковника чи то сотника! Чи, мабуть, звернутися до лікаря? Боязко, правда, без нього, бо ж тільки він вміє знов підстьобнути знесилене недугою серце.
А проте чому не покликати того ж Шмойловича? Невже він не поласиться на золото і на честь лікувати гетьмана, не забуде образи? Та й двічі все одно не вмирати... Бо коли ж не зглянеться король, тоді хоч не дивись людям у вічі і сам у зашморг залізай. Бо ж хворому Балика не наважився кинути обвинувачень, а здоровому...
Але ж і інші винні разом із Петром Конашевичем. Чому мовчав Курцевич про справи козацькі і згадав тільки своє, церковне? Чому мовчали Кизима й Дорошенко?
Ох, коли б видужати! Тоді зробив би він зовсім по-іншому. Поїхав би до Варшави, добився б через королевича Владислава нової аудієнції.
І годі вже гнути спину перед магнатами. Прийшов час остаточного розрахунку. І якщо не доб'ється він до короля або магнати вплинуть на Зигмунда, — тоді навесні...
О, тепер на заклик Петра Сагайдачного підуть усі, від владик і старшини, як Байбуза з Танцюрою, до останнього реєстровця, бо всім залили магнати сала за шкуру. Багато полягло під Хотином, але ж тільки кинь своє гасло... А пани, змучені хотинським походом, вже не візьмуться за мечі і віддадуть йому південні воєводства, аби не вдерся він у Велику і Малу Польщу, у Литву з Білоруссю.
Надлюдським напруженням волі примушує Сагайдачний себе сісти на ліжку. Все хитається й крутиться у нього в очах. Але дух, міцніший від тіла, за мить врівноважує все. На столі поруч лежить готовий папір, перо, каламар. Треба простягти руку, взяти їх. Ох, який важкий цей аркуш паперу, наче сувій полотна або камінь... Помацки відшукує Сагайдачний дощечку, що підсувають йому під папери на підпис. Кладе на неї білий аркуш і вмочує вигострене гусяче перо в атрамент. Кров гарячково стукає в скронях, шумить в ушах, наче морський прибій. А він пише, захлинається, хвилинами кидає перо і хапається за свої сухі ребра, під якими так болісно тріпоче серце. І знов шукає перо, і знов починає писати...
Хропе на тапчані коло груби старий цехмістер. Зморився він після двох безсонних ночей і не чує, що робить хворий. А за вікном блищить блакитно-діамантовими порошинками місячне сяйво, підіймаються Сіріус та Оріон, і в нерухомому морозному повітрі лунко співають перші півні.
А Сагайдачний пише й пише. Шматки подертого паперу на ковдрі і на підлозі: а він все не задоволений з написаного. Або надто мляво і вишукано, — так, що й не чути за скутими двірським етикетом словами, як бринить в них терпка гіркота образ, а віра в непохибність короля і незламність його слова тане в сумнівах, їдких, як смертельна отрута, що труїть йому кров і знесилене серце; або так вже гостро й обурено, що навіть згодний на козацькі прохання король образиться і відмовиться від своїх обіцянок.
І згадує Петро Конашевич походи в Московщину, в Інфлянти і під Хотин; запевняє, що й далі служитиме військо козацьке своєму королеві, побачивши його піклування і обіцяні милості.
І, зворушений наближенням невблаганного, малює жахливу картину, як плюндрують магнати хутори старшини і селища, а в хатах реєстрових козаків забирають останню свитину за несплачені данини; як калік і поранених з незагоєними хотинськими ранами женуть на панщину і викидають на мороз з рідної хати, бо стоїть вона на чужому, на панському грунті.
І застерігає він тоді короля від вогню гніву народного, найжахливішого на землі, який неспроможні будуть стримати навіть міцні руки козацького гетьмана.
Над землею линула ніч.
Постала вона темною синню над просторами Тихого океану, огорнула широкими крилами Берінгове море, тихо хлюпнула в скелясті береги дрімучої Азії і пішла суходолом, по лисих сопках і по долинах, по тундрах і степах, невиразно гудучою тайгою, де ледь-ледь наважується ступити людина. Повітря густе і дзвінке від морозу. Стикаються в небі багряно-сині стовпи північного сяйва, тріщать льодові поля на Арктичному океані, тріщать в тайзі кедрові стовбури та модрини, сосни і берези, наче хтось
стукає по них топорищем, випробовує тривкість деревини.
Блищаками блимають в тайзі вовчі та рисячі очі. Під схиленим до землі лапчастим гіллям старих ялин, темними печерними ходами йде дрібний звір: лиси, куниці, шакали, борсуки та дикі коти. Винюхують один одного, шматують скривавленими іклами поживу, риють лігвища, перегукуються лункими протяглими голосами.
Рідко і боязко блимають в пітьмі тьмяні вогники. Низенькі чуми, юрти та рублені хатки туляться до дрімучих лісів або до річного берега, ніби закляклі і загублені в океані снігів.
Де-не-де гуркотить барабан і збуджує морозну тишу. Це шаман у рогатій личині з вишкіреними зубами танцює свій ворожбитський танець. Бринять на ньому намиста з риб'ячих і звіриних зубів, дзвоники та бубонці. Розвіваються строкатими стрічками ремінці і широкий фантастичний халат. Димить, палає ватра; полум'я жадібно ковтає смолясту деревину і червоним баканом фарбує косоокі обличчя мисливців. Перед шаманом лежить жертовна сарна з напівзамерзлими сльозами в мертвих очах, а він гадає на її тельбухах, чи багато буде cмyxaтoго звіра в лісі, чи багато наб'ють його мисливці; чи хороший буде рибальський улов навесні і чи помилують пожежі і моровиця темні нетрі тих віковічних лісів...
Нічого не шкодують мисливці шаманові: вірують в чарівні сили його, благають його допомоги і захисту від гостроносих, білошкірих людей з-за Уральського Каменю, які несуть їм отрутну "вогняну воду" і зброю, що виригає грім та вогонь.
А ось і він, Уральський Камінь, межа Азії і Європи. Синьою повіддю на мить зупиняється ніч під муром його, підноситься до верхів'їв та сідловин у чорно-зелених вістрях смерек і, як через перервану греблю, м'яко лине в засніжену рівнину Русі.
Підсліпуваті рублені хатинки з міхурами замість шибок. Низько насунуті солом'яні стріхи з різьбленими півниками на гребінці. Сплять в них покотом боярські й "государеві холопи". Звалив їх важкий сон після пекельної праці на рудниках та на соляних варницях, на млинах, на рубанні й корчуванні лісів. Як прийшли, попоїли — так і звалилися на піч і на піл. Та й не було де посидіти, погомоніти в курній хаті, де стеля та стіни вкриті на два пальці масною кіптявою, а в повітрі стоїть хмара диму, де ледве блимає смолиста скіпка.
Вдосвіта підведуться вони знов на панщину, під батоги боярських наглядачів, а то й на кривавий правеж [340] государевих шафарів.
Спіть, невільники злиднів! Спіть, трудівники! Синя ніч хоч на мить дає вам забуття.
Тільки ось у приказній ізбі блимають вогні. Заплічних справ майстри підтягують на дибу "удалих станичників-розбійників", як співається в піснях, — вільних, волелюбних людей, що тікають на Дон і до Сибіру від канчуків та від рабства, від губних [341] та земських старост, воєвод та приказних. Чимало є на Русі оцих вільних гулящих людей після "смутного часу". Не хочуть вони осісти на боярських грунтах, тому що немає вже Юр'єва [342] дня, коли можна піти світ за очі шукати кращого життя і насущного хліба.
І ловлять їх стрільці та приказні ярижки [343], судять шем'якиним судом, катують по катівнях, страчують або роками гноять по в’язницях та ямах, аж поки закопають, десь у кутку кладовища їх розчавлені катами кістки. Але й на дибі, і на колесі, і коли шматують їх тіло розжареними обценьками — не виняться вони і несуть у тісну труну, а то й так, у сиру землю, свою гірку й скорботну селянську правду.
А воєводи та судді повертаються опівночі до своїх пишних хоромів, хрестять бородаті роти, вишкірені в довгому позіханні, відчиняють куті залізом скрині і висипають туди з кишень виправлені за день з позивальників німецькі карбовані талери, алтини та гривні, рублі та дєньги і копійки, викладають кунячі й лисячі хутра, соболі, горностаї, камки та тафти, сукна та сап'яни — хабарі від крамарів з Гостиного двору та від перських та німецьких купців.
А ось і Дніпро, сповитий кригою й снігами. Мовчить Ревун. Ненаситець. Спить Базавлук і плавні, ледве помічені рудими очеретами. Тануть в білих пустелях поодинокі села та хутори, тьмяно вилискує хрестами і золотоглавими дзвіницями старий Київ, і синя ніч огортає його мовчанням і спокоєм, хоч ще блимає тьмяний вогник у вікні хворого гетьмана...
І лине далі ніч Поліссям і Білоруссю, Галичиною і Польщею, лісами і непрохідними влітку болотами і драговинами. Сплять по своїх хатинках хлопи польські і хлопи литовські, чиє життя, за виразом француза-мандрівника, жахливіше від пекельної муки... По фільварках не сплять баби. Дзижчать їх прядки, риплять ткацькі верстати, заходяться надсадним плачем немовлята, ніби скаржаться, що народилися на муку і злидні.
(Продовження на наступній сторінці)