— А що ж вирішила в цій справі корона?
— Перш за все, треба припинити будь-які суперечки в надрах народних. По-друге, треба обміркувати цю жахливу і пекучу справу, а тому треба зібратися докупи і домовитися про все.
— Де зібратися? Як? — нашорошено перепитує Бородавка.
— Очевидно, доведеться скликати раду, бо корона бажає вислухати голос народу, — обережно вибирає слова староста черкаський. — Спеціальний королівський посол оголосить перед військом універсал його мосць пана круля, і тоді ж корона сплатить війську всю свою заборгованість і домовиться щодо загального плану кампанії як на морі, так і на суходолі.
— І про головного командувача, — бовкає староста канівський, що весь час куняв і прокинувся так не до речі.
Стapocтa черкаський тільки оком блимнув на невдалого дипломата, але з невимушеністю світської людини підхоплює недоговорену фразу.
— ...бо ще невідомо, хто керуватиме всіма збройними силами Речі Посполитої — великий гетьман литовський, Ян-Карл Хоткевич, чи Любомирський, гетьман польний, замість Конецпольського, який ще й досі мучиться у полоні.
Але Бородавка відчув нещирість відповіді.
— А цей прихвостень та нахлібник Сагайдак де тоді буде? — рубає він з плеча, і шия його наливається кров'ю.
— Пан старший над військом козацьким, певно, теж буде на раді, бо на ній мусять бути присутні геть усі козаки, які тільки існують на цілому світі.
— Як-то?! Козацьке військо вигнало його геть, як собаку, а він знову-таки до війська полізе? — з люттю у голосі підводиться Бородавка.
Староста знизує плечима.
— Якщо військо козацьке — вигнало його, як козака, то воно не може вигнати його як представника його мосць пана круля, тим більше, що навіть найзапекліший ворог не може заперечувати, що, в справах військових Сагайдачний людина з великим хистом і досвідом і в таку жахливу хвилину може подати добру пораду. Невже пан гетьман перед. загрозою знищення Запорозького війська бажає зняти бунт проти свого короля в особі його представника?
Бородавка стоїть, спираючись долонями на край стола, і слова стають йому впоперек горла. Власне кажучи, нема чого сперечатися, бо староста тактовно не назвав Сагайдачного гетьманом, і твердо наступив на ногу своєму супутникові, щоб він вдруге не бовкнув зайвого.
Бородавка мовчки хапає баклагу меду, наливає собі добрий кухоль, перекидає його під вуса, потім важко сідає на лаву.
— А хто буде на чолі війська козацького у поході? — хрипить він, а очі з п'яною настирливістю шукають погляд пана старости.
— Звичайно, той кого оберуть пани козаки. А оберуть вони того, хто пильнує військовий інтерес від вовків, хоча б то й у шкурі овечій.
Нічого не сказав пан староста черкаський, але Бородавка розуміє слова його, як ухвалу своєї тактики, і лють його вщухає так само раптово, як і спалахнула. Він хитається на лаві, широко розсунувши під столом ноги, і раптом починає хрипко реготати:
— Еге-ге! Правду каже вельможний пан староста! Ну й хай йому чорт!.. Хай приходить!.. Бo ж мої хлопці хутко насиплють йому солі на хвіст. Хай гетьманує над київськими попами, а нам таких, як він, не треба.
— Ну, так, пане гетьмане, так. Але вам, як державному мужу і дипломатові, доведеться чинити йому поблажливу гостинність переможця і народного обранця, — всміхається староста черкаський.
А староста канівський, що вже трохи протверезився, підхоплює:
— Або як король-переможець — своєму подоланому супротивникові.
Це надзвичайно подобається Бородавці і приємно лоскоче його самолюбство. І коли гості зникають, він ще довго сидить біля вікна, пригадує їх слова і з самовтішною усмішкою покручує вуса.
Зеленим оксамитовим килимом розкинулася широка галявина серед Сухої Діброви. Ледве помітним схилом спускається вона до Дніпра. Вузлуваті дуби, обступили її пишною зеленою рамою в молодому червневому листі, і лише в одному місці розкривається вона на Дніпро. Ані помосту, ані хати на цій свіжій галявині, тільки там, де земля трохи випинає невеличким пагорком, мабуть, стародавньою скіфською могилою, викотили і поставили три величезні барила, на яких можуть уміститись кільканадцять чоловік. Барила вкриті перськими килимами, до них приладнано хитку драбинку, а поруч височить міцний стовп з кільцем — для військового прапора.
Гуркочуть литаври низьким лунким гуркотом. Довбиш не розгинає спини, не витирає поту, що струмками тече у нього з лоба і скронь.
І з усіх боків поспішають на галявину строкаті групи людей, і розквітає вона барвистими жупанами, білими і сірими сорочками, червоноверхими шапками і барвистими шалевими або срібними поясами. Голоти тут майже немає. Грає сонце на пряжках і держаках, легкий дим від люльок тане у повітрі павутинням, і в усій юрбі — жодної жінки, як і на Базавлуку. Проте незвично чорніють в ній гострі підкапки, каптури та схими ченців, наче чорні кипариси на тлі строкатих весняних квітів, і темно-бузкові камилавки попів.
Юрба гусне, зростає, а козаки все сунуть і сунуть крізь ліс і з боку свого табору, і від найближчих селищ за узліссям. Вже не видно трави — затоптали її мазані чоботи і личаки, постоли і червоні сап'янці. Однією щільною масою дихає і коливається на галявині чорно-строкате тіло юрби.
Негучні розмови зливаються в рівний гамір, і ширяться й ростуть тривожні чутки, що турецьке військо наближається до Дунаю, а галери стежать за гирлом Дніпровим, щоб, бува, не промкнулися в море козацькі чайки. І повзуть інші чутки про знамення на землі і на небі, про сонячне затемнення і про те, що наближається кінець світу.
Припущення, здогади і тлумачення враз перетворюються на факти, відомі з певних джерел, і щільна маса юрби гуде тривожним гудінням, приголомшена та пригнічена новинами.
— Ех, краще б не ходили на море наші пани-молодці дрочити султана! Всім доведеться тепер помирати, — хрипко зітхає старий козак, спираючись на сукуватий ціпок.
— Так це ж не ми, а ваш Сагайдак проклав нам у море дорогу, — огризається хтось з юрби.
— Тю, згадав! Про Сагайдака і пам'ять розвіялася. А хіба Барабаш не ходив? А Бородавк? — лютує Бурдилів син, що вперше з'явився проміж козаків.
А приятель його, незграбний луцький бурсак, догідливо підтакує:
— Так, але тільки Сагайдак бив турка, а Барабаш дав собі накласти в три вирви. От і попер до нас султан, бо вже й страху не має.
Починається суперечка.
— Ніколи такого сорому не було, щоб потопали козаки, не нюхнувши пороху. І добре б ще в морі, у хвилю, а то ж у лимані!
— Так човни ж були гнилі та діряві!
— А де ж були ваші очі, щоб на гнилому в море йти?
А старий козак, звільнений з Каффи, підносить-гачкуватий палець:
— Кінець волі козацькій, кажуть: вже Покуття димом пожежі пішло, лютує Кантемир-мурза з Алі-шахом...
— Та що ви, діду, крячете? Чи то шабель у нас немає, щоб відстояти рідну землю? Відстоїмо! Головами ляжемо, та не пустимо турків в наш степ. За все одразу з ними порахуємось. А потім і панам подамо остаточний рахунок, — додав він по хвилі.
І ніхто не пізнав би в стрункому і зграбному козаку колишнього невільника з Каффи Юрка Шибеника, тепер ватажка одної з найбільших і найзавзятіших ватаг на Брацлавщині.
Тісно стає на широкій галявині. Тут і реєстровики, і ремісники з Львова, Переяслава і з самого Києва, і просто "непрслушні" селяни і міщани з містечок. Але найбільше загартованих у боях вояків. Гречкосії, старі діди з білими оселедцями, легкими, як пасма ковилю, переплуталися, з шинкарями і крамарчуками, а лоцмани і чумаки — з голярами і рибалками; тут і селянські безпарафіяльні попи, що заробляють випадковими требами. Але військових значно більше.
Довбиш замовк. А в глибині лісу заспівали мідні сурми гетьманських сурмачів, і поплив над юрбою червоний шовковий прапор війська козацького, а за ним вийшов на галявину Бородавка, його осавули писар Лаврін Пашковський та ціла зграя дідів та старшини.
І одночасно, ніби за знаком невідомого розпорядника, відокремився від свого полку Сагайдачний з київськими братчиками. Братчики приєдналися до кола старшини, а Петро Конашевич став осторонь, разом з своїми сотниками та осавулами.
Бородавка стрибнув на середнє барило, постояв з хвилину, оглянув юрбу і підніс булаву. Булава бризнула в очі Сагайдачному іскрами самоцвітів, але жодний м'яз не ворухнувся на обличчі колишнього гетьмана. Рівно і тихо говорив він щось своїм сотникам, потім спокійно глянув на свого супротивника.
Юрба замовкла. Козаки ховали недокурені люльки, у повітрі танули останні димки, і тільки чорні баранячі шапки та кружальця облич дивилися з усіх боків на Якова Бородавку.
— Панове товариство, славне військо Запорозьке, — кидав він уривчасто. — Пре на нас турчин! Піший! Кінний! На галерах та на сандалах! Загрожує нашу рідну Січ димом пустити. Села наші повипалювати. Землю осадити турками. Ну, сядуть нам на шию, кров почнуть пити не гірше від панів магнатів з їхніми прихвоснями. І тікати не буде куди, бо вже й Січі не буде. А Дике поле буде турками заселене. О! Зараз прислав до нас найясніший пан круль. Просить допомоги. Спочатку стримував нас: не займав турка. А як побили його військо та засолили голову коронного гетьмана, та виставили її на списі десь у Стамбулі, так він і зарепетував: "Рятуйте!" І рятувати нема кому, крім війська козацького. Ось і кажіть, що спочатку робити, чи то вислухати посла, чи ,то порадитися, що йому відповісти.
(Продовження на наступній сторінці)