— Але на захист нас, архіпастирів, виступило чимало сміливих людей: одну протестацію від імені віленських княжат, панят, рицарства, шляхти та всього народу віри грецької вписано до Ошмянських гродських книг, тому що віленський суд їх протестації не прийняв, а другу протестацію вписав князь Огінський з Корсаком до Трокських книг від імені Віленського братства. В цих протестаціях скаржиться паства наша на утиски за віру, бо життя нестало православній людині. Церкви в нас відбирають, обертають їх на шинки, крамниці, костьоли, навіть мусульманські мечеті, як було нещодавно у Мінську, а іноді роблять з них навіть хліви на худобу. Забороняють православним володіти землями і будинками, торгувати, шинкувати, ремісникувати, так що доводиться іноді й голодувати або тікати світ за очі з рідного міста. Хапають нас без права, без суду віддають катам, гниємо ми в катівнях, не дозволяють шляхтичеві віри грецької посідати будь-яку посаду, заробляти собі шматок хліба, хай буде він тричі вченіший і розумніший за католика. У Вільно навіть не дають нам води з рури міської [311], а православних мерців дозволяють вивозити з міста тільки через ту браму, де вивозять сміття. Так, безправні і беззахисні вмирають люди без каяття, без божого благословення в блуді живуть, а діти ростуть нехрещеними, як собаки.
— Правда! — ляснув себе в груди Хома Причепа. — Ще й цехмістра шевського цеху вкинули до ратушної вежі, і кати катували йогo на колесі, ще й свічками підсмажували, наче свиню, прости господи.
— А наших не катують, не забивають на смерть?! — напівголосно кидає Станіслав Злочевський. — Оклінського забито. Грековича — теж. Навіть на Йосафата Кунцевича [312] шкірять ікла.
— Жадібність... — зітхає Ян Костржевський. — Все через землі церковні, через багатющі парафії та бенефіції...
— А з Львова повиганяли геть усіх православних, — подає з юрби голос Остап. — Кажуть, що й без нас на всіх не вистачає роботи.
Майстри загомоніли всі враз. Кожен згадував всі образи і знущання, що довелося їм терпіти по містах та містечках.
— У підмайстри та учні наших хлопчиків не приймають.
— Не треба, кажуть, нам татар, євреїв та козаків.
Борецький двічі підносив руку, намагаючись договорити, але пристрасті розпалювалися, і юрба не могла заспокоїтися.
— Та тихше там! — гримнув з барила Борадавка. — Не заважайте владиці.
І коли Причепа та інші замовкли, Борецький повів далі сумно і гірко:
— Та не одного цехмістра, братіє, закатували католики. А тому, коли вас кличе корона, яка вірить усім наклепам, я архіпастир ваш, питаю вас: що відповісте ви тому, хто пригноблює і цькує вас і знущається з вас, аки древлє поганці? Тому, хто позбавляє вас шматка хліба, роботи, прирікає немовлят та дідів на жебрацтво і голод, хто виганяє вас з насидженого місця, бо нема шматка хліба православному там, де ласує католицький патер, католицький пан та бурмистер?!.
— Оце дійсно. Та хай вони всі — чорту в пуп! — враз заревло чимало голосів. — Пали їх, ріж до ноги!
— Підемо трощити їх фільварки!
— Бий панів!
Петро Сагайдачний увесь час стояв біля барила.
І не встигла опуститися благословляюча рука з широким чорним крилом рукава, як через два щаблі злетів на барило Петро Конашевич і став поруч Борецькоro.
Бородавка зирнув на нього кутком ока, почервонів від лютi, демонстративно відвернувся і поліз по кисет у кишеню.
— Тільки ворог народу руського, війська і вoлi козацької може закликати вас на захист панів! — лунко вдарив юрбу баритон Сагайдачного.
Рух здивування і цікавості прокотився галявиною і віддався аж коло найдальших дерев біля урвища.
— Коли тануло наше військо під час козацьких комісій, коли мерзло, голодувало і розходилося по домівках, довелося нам де в чому поступитися. Доводилося тоді торгуватися, хитрувати, очікувати нагоди, коли знадобляться короні наші шаблі. А зараз ми — єдиний оплот, єдиний порятунок Речі Посполитої. Де королівське військо? Де пишне панство? Ландскнехти? Гусарія? Всі гниють на Цоцорському полi! Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми — останній козир королівський! Ось чому ми можемо дорого продати наші шаблі. А сила в нас зібралася чимала: в мене самого двадцять тисяч добірного війська з кіньми, харчами, арматою, порохом. І що краще й що міцніше наше військо, то більш покладається корона на нас. Ну, а коли так і бажаєте ви, пани, щоб ми вас рятували, — пишіть реєстри на двадцять тисяч. Визнайте наших архіпастирів і — руки геть від нашої віри і совісті! Звільніть наших мучеників з своїх катівень та в'язниць, не чіпайте братств, прийміть до цехів православних майстрів і не заважайте їм чесно заробляти свій хліб. І хай наших сотників і полковників і шляхетних козаків не грабують магнати наїздом гвалтівним. І не забирають пахолків та підсусідків, ланів та лісів. І не ганяють козацьких жінок на панщину, поки десь чоловіки страждають у поході. Ось коли король видасть такий універсал, а сойм — таку конституцію, — тоді можна буде й батьківщину боронити, бо стане вона нам справжньою матір'ю, а не лютою мачухою.
Наче вихор зірвався в юрбі.
— Вірно!!!
— Щоб данинами не сушили!
— З хат не виганяли з немовлятами! — І щоб "слободи" відстрочили!
— До реєстру повписували!
Бородавка зблід. Bін обернувся до Сагайдачного і щось намагався сказати йому тремтячими від люті губами, але юрба так ревла, що ані Сагайдачний, ані Борецький не почули його.
А сотні голосів гриміли бурею:
— Так і перекажіть королеві: виріжемо всіх до ноги, якщо обдурите!
— Хай не роздаровує наші землі панам!
— Геть панів з Дикого Поля!
— Бо ж подолаємо турків і їх не помилуємо, — надсаджувався Юрко Шибеник і з гострою насолодою пригадував, як порахувався він з Долівою-Ясенським. Сагайдачний стояв на барилі, і очі його хижо блищали. Він відчував, що видер грунт з-під Бородавчиних ніг, але треба було закріпити свою перемогу, а це мусив зробити хтось інший. І ось, ніби вгадавши його думку, став поруч з ним Петро Одинець. Знаком попросив у юрби слова.
На Бородавку він і не дивився, наче той був другорядний козак, на якого можна не звертати уваги. Але юрба зрозуміла, що Одинець має сказати щось важливе, і вже замовкла сама.
— Вірно сказав наш славетний вояка Петро Конашевич, — залунав голос Петра Одинця. — Спасибі йому за щире та розумне слово. Бити турків треба, але й шаблі свої з головами за дурничку віддавати не варт. Хай же їдуть наші обранці до Варшави і вимагають у короля і у сойму універсалу і незламного тривкого закону, за якими не можна чіпати козаків ані на хуторах, ані по містах і містечках, ані десь на селі, ані по староствах і крулевщизнах. А тому, що Петро Конашевич подав нам таку розумну пораду, хай їде він з кількома товаришами здобувати нам право і волю. Вірно кажу я, панове товариство, чи ні?
— Вірно!!! Вірно!!! — пролунало з кінця в кінець широкої лісової улоговини.
— Ну, то й кидайте, панове, шапки, якщо згодні, — відповів Одинець і перший шпурнув свою шапку в повітря.
Незліченною зграєю чорних граків шугнули в небо і впали в юрбу кошлаті чорні шапки. Навіть ченці і біле духовенство забули чин і звичай і кинули догори свої каптури, підкапки та камилавки.
І лише тоді, ніби згадавши щось значне і важливе, розкрив Сагайдачний кипарисову скриньку з патріарховою грамотою, витяг згорток ясно-жовтого маслянистого пергамeнту, побожно поцілував його і високо підніс над юрбою. З м'яким шелестом розгорнувся і впав до землі пергамент і ледве помітно заколивався від теплого вітерця з Дніпра.
Гучно, повільно і урочисто читав Сагайдачний тріпотливий пергамент. Написана була грамота по-грецькому, але стільки разів перечитав її дорогою Петро Конашевич, що знав її мало не напам'ять, і не стільки читав, як вільно переказував її, хапаючи очима грецькі літери, дещо проминав, а дещо підсилював і підкреслював.
Патріарх Теофан благословляв військо козацьке, закликав його боротися з ворогом хреста, що кров'ю і мечем ширить закон Мохаммедів з кінця в кінець землі. Розповідав про те, що в Туреччині навіть одвічні й природні султанські підданці Христової віри позбавлені прав і сплачують подвійні, а іноді й потрійні податки, і крім того на них накладають окремий податок, як на невірних.
А військовим полоненим або відрубують голови, або забирають їх, як державних рабів, на галери і в каменярні, де ніхто нe виживає більше, як п'ять-шість років. А на цей раз наказано війську султанському залишити за собою пустиню і винищувати населення аж до немовлят у череві матері, а тому, в ім’я віри святої і власного порятунку, — хай б'ються козаки до останньої краплини крові, до останнього подиху.
— От гади! — здригнувся Данило Корж, пригадавши найжахливіший рік свого життя — на турецькій галері.
І цей спогад заступив, розчинив у собі ненависть виписчика до Сагайдачного.
А Сагайдачний згорнув патріархову грамоту, поклав собі на голову, і голос його пролунав м'якою оксамитовою нотою і навіть ледве помітно здригнувся, коли спитав він принишклу юрбу:
— Ну, як же воно буде, панове? Чи підемо ми боронити віру свою, як благословляє і радить нам святий патріарх?
Здригнулися козаки і приглушеними від хвилювання голосами разом відповіли:
— Підемо, батьку! До смерті боронитимемо. І за землю рідну, за віру на смерть стоятимемо в бою!
(Продовження на наступній сторінці)