І хоча дервіші і ворожбити ордену Мевлеві і ордену Джевлеті вимагали, щоб падишах зупинив військо, бо всі справи, розпочаті в день затемнення сонця і в три наступних дні за ним, закінчаться нещасливо, — вирушило далі Османове військо, заколивалося й посунулося на північ тисячоногим безкраїм потоком, як лава вулкана, як сарана,що знищує все живе. До дна випивали вони колодязі й криниці, витоптували поля, сади, городи, винищували птахів і худобу, вирубували на багаття гаї та ліси, гвалтували жінок, забирали гарби та коней, і пограбовані, знесилені люди посилали їм навздогін не побажання перемоги й слави, а прокльони і плач.
Повільна і гойдлива хода верблюда вколисує Гюль-Хуррем. Над її головою блакитний намет з блискучими золотими китицями й френзлями, з довгими завісками, що охороняють її від сонця, поглядів і куряви. Дере в горлі. Болять очі від весняного сонця. До запамороки пливуть праворуч і ліворуч смугляві горбоносі обличчя, зливаються в строкату зибінь. Від вигуків на пошану султанові, від брязкоту зброї і від спеки голова її іде обертом, заплющуються втомлені очі, і султана починає куняти.
Але глибокий, настирливий душевний біль не дає забуття.
Війна, загибель Ляхистану.
Бачачи це незліченне військо, валки, гармати, слонів та верблюдів, Настя відчуває себе крихітною і безпомічною, як у перші часи свого перебування в Стамбулі. Хіба щось встоїть проти такої сили?! Вона пригадує рідний хутір, мигцем побачену у дитинстві Звенигородку, ще два-три селища та хутори, загублені в зеленій пустині Дикого Поля. Та така ж сила розчавить, потопить, зітре на порох, як затоптує череда степову рум'янку або весняні проліски.
А проте чого турбуватися султані Стамбула?! Рідного хутора й батьків давно нема на світі. Давно обмили дощі і висушили степові вітри їх непоховані кості. Давно поросло буйним зіллям рідне згарище, а озеро, де так любила вона збирати латаття, взялося тванню і мулом.
Рідна земля!.. А хіба не батьківщиною стала їй оця пишна Туреччина, Стамбул, де має вона казково прекрасний палац, чоловіка й дитину, де всі уславляють її красу і скоряються їй, як господині?!
Рівно й плавно гойдається спина верблюда. Повільне коливання навіває їй сон, очі мимоволі заплющуються, засліплені весняним сонцем, блакиттю і строкатими плямами.
Але знов якась сила наче штовхає Настю, і вона здригається і розкриває очі.
Патріарх.
Ось він стоїть перед нею, високий, худорлявий, з гачкуватим носом й вогняно-чорними очима під кашеміровим каптуром. Адже Гюль-Хуррем так і залишилася християнкою, та й ніхто не схиляв її силоміць до ісламу. Мулли і улеми люблять і шанують її і дякують за багатющі вакуфи, без яких жодний з них не виходив з Біюк-сарая. Правда, й патріарха приймає вона і також щедро обдаровує грошима, перлами на ікони і всім, що тільки може вигадати, аби молився він за неї, за Османа і за їх дитину і розгрішив її за шлюб з мусульманином. І патріарх завжди розгрішує її і дарує їй проскурки, пляшечки святої води, іконки і хрестики, свячені пальми і чудові персики й яблука на спаса або червоні яєчка на великдень, а у святий вечір — кутю з родзинками та цукатами, медом та різним пряним корінням.
Тоді все було ясно, просто й зрозуміло, і раптом все переплуталося.
Від патріарха довідалася вона про бій під Цоцорою, про загибель польського війська, і про те, що вирішено знищити всіх козаків з їх селами, хуторами і містечками, забрати все Дике Поле, всю землю Руську під падишаха і, замість козаків, заселити її турецькими пересельцями.
— Відхили руку диявола від рідної землі, грізно казав їй патріарх. — Десниця господня скарає тебе, коли ти віддаси її на поталу ісламові, бо невимовними муками спливе вона, і загибнуть на палях, на залізних гаках і по катівнях сини твоєї віри і крові.
Настя полотніє. Як-то? Невже падишах почав ховатися від неї з найважливішими державними справами? Хіба він вже не радиться з нею про кожну дрібницю? Чи то вельможі оплутали розум його і відхилили від своєї дружини? Але звичка носити личину примушує Настю стриматися, і вона всміхається патріархові повною величі всмішкою, ледве помітною крізь серпанок.
— Не турбуйся, отче святий. Падишах скарає лише тих, хто руйнує й плюндрує наше квітуче узбережжя і забирає правовірних у неволю. Адже кожен володар мусить дбати про спокій і захист своїх підданців.
Патріарх гнівно блимає очима.
— А хто нападає на падишахову країну? Твої брати-козаки зі своїм гетьманом Сагайдачним.
І Настя мимоволі здригається.
Він! Петро!
Забуте, далеко минуле виринає з небуття, і на мить Насті здається, ніби вона знову у Дикому Полі, на хуторі, знов чекає Сагайдачного, тремтить за його життя.
— Гнів господній скарає тебе і дитину твою, якщо ти не виконаєш волі Всевишнього — грізно повторює патріарх і виходить чорний і стрункий, як кипарис, серед білого мармуру галерей та альтанок.
Настя довго стоїть мовчазна і розгублена, потім коліна у неї підламуються, і вона сідає на край водоймища, де грають маленькі золоті рибки, але не бачить вона ані рибок, ані весняного ранку, ані падишаха, що поспішає до своєї Хуррем.
— Не слухай, джаним, цього чорного грака, — сміється падишах, коли Настя благає його відмовитися від походу. — Невже ти бажаєш, щоб мене мали за полохливу жінку або боягуза, не гідного меча моїх предків? Чимало років існує дeржaвa Османів, і ще ніколи султанські бунчуки це зазнали такої неслави, щоб не здійснився похід, задля якого виставлені вони перед Біюк-сараєм. Воля аллахова вказує мені йти на Ляхистан і покарати його за зраду і непокору. І хай ці чорні граки не порушують твого спокою, моя променяста. Не вір їм! Хіба я не справедливий?
Хіба я караю безвинно? Або примушую когось вірити по-нашому? Навіть тут, у Стамбулі, чимало християнських церков. Аби сплачували вони податки, аби працювали — і ніхто їх не чіпатиме, якщо нема в них провини проти свого падишаха. Винних я, дійсно, не милую.
— Але ж чому, чому ти приховав від мене таку важливу справу? Хіба я не люблю тебе і не гідна твого довір'я? — вирвалося у неї.
— А навіщо було тебе турбувати? Хай демони сумніву відійдуть від чола твого. Все, що роблю, — на твою користь, на користь нашого сина, — додав він і пригорнув Гюль-Хуррем.
Мовчить Гюль-Хуррем, Троянда Щастя, але камінь не впав з її серця. Боязко їй. Адже ж патріарх прокляне її жахливим прокльоном, якого не відхилити і не позбутися ані амулетом з левового зуба, ані розвіяти, як прозорий димом наргіле. І, готуючись до походу, Настя тремтить перед майбутнім...
Вона переказує патріархові розмову з Османом, обарвивши її і прикрасивши по-своєму. Вона дарує йому найкращі перли Назлі-ханум, щоб не прокляв її цей жахливий чорнявий дід з м'якою грецькою вимовою і вогняними очима ворожбита. Навіть випросила в нього благословення супроводити падишаха у поході, "щоб відхилити його караючу руку від полонених".
Але інше жене Настю у далеку і важку дорогу. Вона до нестями боїться, щоб десь не підсунули падишахові іншої жінки, яка підкорила б його красою і здобула собі владу й силу, яку вже понад три роки не поділяє Настя ні з ким на світі.
Що поруч цього незручності й втома і навіть небезпеки походу?!
— Осман іде!!! Осман іде!!! — зойками розпачу й жаху пролунало по степах Ляхистану. Заганяючи до смерті коней, мчали до Варшави гінці від молдавських і волоських кордонів. Диміли чорно-руді гриви підпалених на курганах "фігур", і дрожем жаху прохоплювало міщан і селян, хуторян і уходників, коли бачили вони на обрії їх заграви. Всі розуміли, що турецька навала змиє і знищить усе, як морський приплив, як смерч і вихор у пустині, і примара рабства, жебрацтва і загибелі якось одразу тьмарила сонячний день своєю жахливою тінню.
День і ніч засідала в Варшаві королівська рада. Мчали гінці до цісаря й до Ватікану, тяглися шляхами валки зброї, харчів і пороху. По замкових дворах і містечках селяни нашвидку вивчали військову науку гуркотіла стрілянина, іржали коні, торохкотіли ковальські молоти, з комор та льохів витягали іржаві панцери та кольчуги, чистили їх, лагодили мури та брами, поглиблювали рівчаки, насипали вали, гатили греблі, тягли на вежі тупорилі мортири і довгасті серпентини та гаківці.
— Що робити?! Єзус-Маріє, що робити?!— питав сенаторів король Зигмунд і дивився на них безбарвними риб'ячими очима. — Адже ж нашого війська невистачить навіть затримати їх на кордонах...
— Треба негайно скликати посполите рушення [298]. Негайно запросити з двадцять ландскнехтів та кондотьєрів [299], — радить хворий на астму великий гетьман литовський Ян-Карл Хоткевич.
— Хіба що на кошти пана гетьмана? — насмішкувато кидає Якуб Собеський. — Невже у державній скарбниці знайдуться гроші на військо?
— Треба зробити складку. Треба віддати останній шеляг, — підводиться Лев Сапега і театральним жестом б'є себе в груди.
Але насмішкуватий вигук Замойського уриває його:
— А поки пан королівський підскарбій [300] збиратиме по замках ці шеляги, наші вороги дійдуть до Кракова і до Варшави.
— Так що ж, на вашу думку, робити? Чекати і сподіватися, що архістратиг Михаїл надішле нам на захист всі дев'ять легіонів небесного воїнства?
Замойський смикає плечима і рвучко обертається до нього на одному підборі.
— Щоб врятуватися і врятувати ойчизну, — карбує він, — треба не губитися і вдатися до єдиної реальної сили, яку ми маємо в нашому розпорядженні — до козаків.
(Продовження на наступній сторінці)