Королівський посол Бартоломей Обалковський вислухав постанову козацького війська, сплатив йому гроші за минулі роки і дав значний завдаток за перші три місяці походу, і, поки Іов Борецький та Петро Одинець з Єзекіїлом Курцевичем писали відповідь королеві, обмірковуючи кожне слово і кожний зворот, — довго сперечалося військо, як розподілити королівські гроші, потім вибрало для походу сорок тисяч добре озброєного кінного війська і розійшлося по домівках готуватися до виступу, коли тільки прийде відповідь від короля.
Бородавка ходив, як опльований. Гетьманська булава залишалася у нього, але якось так воно сталося, що Обалковський розмовляв з ним, як хазяїн із наймитом, і завжди й неодмінно в присутності Петра Сагайдачного. Він чемно називав Бородавку паном кошовим Запорозького війська, а не гетьманом, і спочатку питав поради у Сагайдака, а вже потім звертався до нього. Та й голота дивилася на Бородавку з погано прихованим презирством і глузуванням:
— Дурень! Пропустив таку нагоду!.. — ніби говорили ці погляди і пекли Бородавку червоним залізом.
Проте Обалковський був задоволений наслідками своєї місії.
— Принаймні добилися того, що нам треба, — покручував він сивуватий вус. — Допомогла і грамота цього чорного грака, що висвятив їм єпископів. Недурно витратили ми на нього стільки грошей.
— А багато? — поцікавився ксьондз Оборніцький.
— Кілька сотень червінців, — знехотя ронить Обалковський. — Але не раджу пану ксьондзу про це розводитися... Щиро кажучи, ми боялися, що через баніцію, накладену на цих хлопських архієреїв, він відмовиться й говорити з нами. На наше щастя, золото робить найгіркіші пілюлі легкоуживаними.
— Але чи не здається вельможному пану, що цей Сагайдак зайняв досить двозначну позицію? Його промова нараді була суто ворожа короні.
Обалковський розреготався:
— Вважаю побоювання пана ксьондза за цілком зайві. Сагайдачний надто відданий короні, і ця відданість корисна йому. Він бив Бородавку його ж зброєю. Ну, а такий спосіб ухвалює і стратегія, і діалектика [313]. Як бачите, він досяг своєї мети і, слово гонору, незабаром він знов буде єдиним гетьманом війська козацького.
Але ксьондз Оборніцький недовірливо й турботливо похитав головою.
— Боюся я, вельможний пане, як би з того не вийшло хлопської війни. Атмосфера надто розпалена. Щодня зростає свавілля цього знахабнілого бидла, а тепер, коли вони почули свою силу і побачили свою кількість... Недурно вихваляється Бородавка, що перед військом козацьким тремтить вся земля. І нема куди тікати нашим бідолашним католикам: міста сплюндровані, фільварки попалені, а хлопство майже цілком позаписувалося в козаки. Навіть Осман не наробив би нам гіршого лиха...
І довго сумно хитав головою ксьондз Оборніцький, хоча ніхто не слухав його зітхань.
У навоскованому паркеті відбиваються високі готичні крісла й строгі лінії склепінь, важкі шафи і драпування. Каламутними ополонками вилискують в ньому відображені стрілчасті вікна з темними вітражами. Виснажені мученики і святі в якихось неприродних позах ледь-ледь пропускали світло в похмурий кабінет короля Зигмунда, хоча за вікнами — яскравий липневий день. Високим темним вівтарем здіймається його напівтрон, напівкрісло. Стіл завалено паперами і стратегічними картами, а в кутку високе розп'яття з слонової кості здається не священним зображенням, а піднесеною на хрест закатованою людиною в останніх предсмертних корчах.
Король, блідий і худорлявий, стоїть за столом і покусує тонкі губи. Кістлявий ніс його різко вирізьблюється на тлі похмурих гобеленів [314]. Сіро-блакитні очі з безбарвним риб'ячим поглядом дивляться у просторінь і ніби не бачать Єзекіїля Курцевича з грамотою козацького війська.
За Курцевичем стоять Кизима і полковник Дорошенко [315], а трохи осторонь — Петро Сагайдачний. Зграбний чорний жупан туго охоплює його тонкий стан. На плечах — куняча делія. І жодної прикраси, крім розкішної шаблі на вузькому срібному поясі.
Розмова точиться латиною і частково по-польському. І здивований Зигмунд помічає, що мова Вергіліуша і Ціцерона так само звична і знайома "цьому хлопському гетьманові", як і шабля.
Проте найбільш говорить Курцевич. Він прочитав козацьку грамоту і тепер дає до неї усні пояснення. Сагайдачний іноді подає коротенькі, по-військовому точні додатки, а Кизима з Дорошенком так приголомшені тим, що сам найясніший пан круль дає їм аудієнцію, що остаточно втратили мову. Вони тільки переступають з ноги на ногу, порипують новими чобітьми і з собачою догідливою відданістю дивляться на Зигмунда, ладні кинутися за нього хоча б у вогонь. Трохи хвилюється і Сагайдачний. Вперше за все життя переступив він поріг королівського палацу, став біля щаблів трону. Тільки Курцевич почуває себе цілком невимушено: двірське оточення звичне й знайоме йому, а королівська влада в Речі Посполитій ніколи не доходила абсолютизму. Польські магнати тримали себе незалежно і добре привчили своїх королів виконувати примхи й жадання своїх виборців. Тому й колишній князь Курцевич просто дивиться на короля, і слова вільно линуть з уст нововисвяченого владики.
Місяць тому, в такий самий сонячний день, вирувала юрба на галявині біля Сухої Діброви, але як змінився тон козацьких вимог: замість обуреного протесту – догідливо-пишномовні запевнення у вірнопідданських почуттях; замість рішучих вимог — плаксиві скарги.
Але й ця смиренна грамота здається королеві нечуваною зухвалістю. Він обурений. Як сміють ці голодранці, ці вошиві хами з своєю мужикуватою старшиною чогось добиватися, та ще й ставити якісь вимоги? Хіба порядні люди лізуть з вимогами, коли в хаті пожежа?! Хіба повернеться в них язик на такі мерзенні слова! Вже й так нашкрябали їм останні гроші з державної скарбниці; вже й так спустошили для них склепи крамниць і майстерні гетто, ринку й цехових вулиць. Навіть самому королю довелося вивернути гаманець і дати понад дві тисячі золотих.
Збільшити їм реєстр... Вважати за нащадково вільних всіх учасників московських та турецьких походів... Прийняти до лав шляхетного панства різних сотників та підпанків цього хамського племені...
Ну, це ще сяк-так: Адже ж нобілітують кожного єврейського вихреста, щоб не позбавити його особистої волі і збільшити лави платників динарія святого Петра. Але ж визнати і затвердити єпископів, висвячених тим греком... Ще Курцевич принаймні людина з свого кола, уродзоний князь, але ж інші... І мовчить король, обмірковує відповідь, яку можна тлумачити як завгодно...
— А що скаже пан Курцевич у своє виправдання? — ронять тонкі бліді губи, а очі дивляться також холодним невидючим поглядом.
Курцевич починає здалека. Патріарха Теофана називають шпигуном і самозванцем. Але ж чому московський цар приймав його з усією шаною, яка належить справжньому патріархові? Чому його запросили висвятити на патріарха царева батька, Філарета Романова? Чому царгородські єзуїти дали йому посвідку, що він дійсно є патріарх? І не якісь єзуїти, а члени святої конгрегації. Чому ж, нарешті, сам найясніший пан круль писав цьому шпигунові та самозванцеві і просив його закликати військо козацьке до походу на турків? Ще й надсилав до нього посла, того ж пана Бартоломія Обалковського, що був і в Сухій Діброві?! Та коли б Теофан дійсно був шпигун та підбурювач, — не звертався б він до Віленського братства, як йому закидають універсали, а звертався б до Запорозького війська, схилив би його до союзу з Туреччиною або до повстання, пообіцявши козацтву волю та сорок тисяч реєстру. А він, навпаки, закликає козацтво боротися за віру Христову з бусурманами. Вже коли б дійсно обвинувачувати патріарха у державній зраді, так це міг би зробити лише Осман, а не король Речі Посполитої.
Легкий червінь кропить Зигмундові щоки. Він витягає табакерку, і понюх табаки приховує його розгубленість. А Курцевич веде далі і потроху запалюється власними доказами.
— Нас визнано за зрадників і за бунтівників, але ж ніхто не довів і не перевірив нашої провини. Ніхто не знайшов жодного випадку, який би ствердив обвинувачення. Вже двадцять років нас утискають, пригноблюють, відбирають наші кафедри, землі, церкви та бенефіції; позбавляють нашу паству прав і кажуть, що ми відбиваємо хлібу людей віри латинської. Але ж ми такі ж підданці найяснішого пана круля, як і католики, і ми благаємо рівноправ'я. Ми звертаємось до соймів та соймиків, і що більше нас утискають, то стаємо ми настирливіші, тому що наша мета не потоптання законів, не образа величності, не заколоти, а можливість користуватися правами, наданими нам конституціями чотирьох соймів за останні п'ятнадцять років, а також коронаційною присягою нашого найяснішого пана круля, — низько вклоняється Курцевич, — за якою і сам найясніший пан круль мусить охороняти православ'я і зберігати мир і рівність проміж усіма вірами і народами.
Зигмунд не уривав промовця, тільки обурено стовбурчилася його еспаньйолка, а пальці нервово смикали згорток козацької грамоти.
А Курцевич ніби й не помічав його обурення.
— Ми не шукали висвячення. Патріарх висвятив нас тому, що паства наша була без архіпастирів. Коли б ми ухилилися від хіротонії, ми не були б гідні імені християн. Отже, нєх пан круль зволить удовольнити наші благання, щоб не пішла чутка, ніби римський костьол піднімає гнобительство на християн. Ми не ховалися і не ухилялися від влади свого короля; скрізь паства обирає собі архіпастирів, а корона затверджує їх. От і нас обрала наша паства, і нам залишалося лише звернутися до пана круля по затвердження, коли було оголошено нашу баніцію і ми опинилися поза законом і будь-яким правом на існування.
(Продовження на наступній сторінці)