— Посла! Давай спочатку посла! — заволали козаки.
— Посла так посла, — згодився Бородавка.
І зробив знак головою.
Від кола старшин відокремилися кілька сотників та полковників і зникли під склепінням узлісся, а юрба заколивалася і знов загула розмовами, чутками і суперечками, вигуками і зітханнями. Найбільше хвилювалася молодь. Повернення на батьківщину загрожувало їй панським судом і повним покріпаченням, а турецька навала — загибеллю або неволею, про яку наслухалися вони з дитинства жахливих оповідань. І не бачили вони виходу і порятунку, і в своєму безпорадному розпачі шукали винуватця, і ті, що кілька днів тому мало не обожнювали Якова Бородавку, тепер готові були раптовим вибухом гніву помститися на ньому за свій жах і за нездійснену мрію про волю.
Гучний гуркіт литавр і сурм сповістив юрбу про наближення посла.
Бартоломій Обалковський в'їхав на галявину верхи з невеличким почтом панів та каноніків [304], і в ту мить, коли з'явився він над юрбою, гучний випал гармат, мушкетний салют і сурми зустріли його привітанням.
— Ого! Вивчив-таки двірський звичай, — здивовано вигнув брови Сагайдачний...
І знов завмер у своїй непроникній машкарі.
А Бородавка вже підносив булаву, і юрба замовкла, і напирала на барила, і жадібно витягувала голови.
Посол вклонився війську, розкрив скриньку, загорнуту в шархаловий шовк, і витяг з неї пергаментний згорток, на якому теліпалася печатка з тарілку завбільшки.
Рух цікавості і напруженої уваги пройшов юрбою, а Бородавка ще більше випнув своє неабияке черево, начебто свідомість важливості історичного моменту надимала його пухирем.
Ми, Зигмунд Третій, з божої ласки круль Польський, великий князь Литовський, Руський, Прусський, Жмудський і Мазовецький...
Пишно і довго перераховує посол всі титули короля Зигмунда, потім читає довго, однотонно і урочисто, ніби гіпнотизує юрбу, і тільки наприкінці підвищує голос:
...а тому ми закликаємо славне військо козацьке стати пліч-о-пліч з нашим військом і рицарством проти ворога святого Христа і віри Христової, одвічного і запеклого ворога землі нашої, — боронити честь і волю ойчизни і держави нашої і, згуртувавшись навколо трону, піднести зброю в свідомості великої правоти перед нахабним зазіханням Туреччини на наші суверeннi права...
Урочистий і піднесений тон королівської грамоти, її незрозумілі і складні звороти примушують пітніти і важко зітхати не одного козака.
А посол вже згортає пергаментний згорток і говорить, що лихо неминуче, як пожежа в степу, як повідь або моровиця, і що честь козацька мусить показати себе саме тепер, в цей загрозливий час.
— Посполите рушення вже оголошено. Підіймається на боротьбу геть уся земля. Невже військо козацьке, уславлене своїми подвигами в минулих походах, не простягне руки до вигострених шабель, коли озброюється і плугатар, i ремісник, і крамар, і навіть чернець, який ніколи не тримав зброї?!
Невиразний гомін пішов юрбою.
Пан Обалковський звернувся до Бородавки і щось неголосно сказав йому. Бородавка ступнув наперед і підніс булаву.
Юрба замовкла.
— Бачу я, панове-молодці, що справа той... Тра на турка посунути, бо ж на галери потрапити або на палю — нікому не солодко... О!.. А тому, ніж довго думати кидайте шапки, панове, хто ладний на турка йти, — раптом вигукнув він, надсаджуючи голос, щоб було його чути по всіх кутках лісової галявини аж до урвища, де ніжно синіла і золотавилася піскуватими косами імлиста задніпрова далечінь.
— Ні! — раптом розрубав слова Бородавки лункий уривчастий голос.
І крізь юрбу рушив до барил, продираючись ліктями і плечима, Петро Одинець.
— А чому так? — зніяковів Бородавка.
— А тому, що не можна ламати звичай. Ти що нам волю свою нав'язуєш? Тра поміркувати, подумати, вислухати розумних людей. Справа неабияка. Та мо, в цій війні більша частина нас поляже головами. А ти рубаєш одразу: "Кидайте шапки!" Так не годиться!
— Вірно! — підхопили голоси. — Подумати треба, порадитись!
— І так зрозуміло!
— Завжди встигнемо панам прислужитися!
— Ми ж не баби, щоб одразу так, не подумавши!
— Та думай не думай — час шаблі гострити.
— А чи чув, що турки вже до Дунаю дійшли? Чекати, щоб вони нас, як горобців, накрили шапкою!
Вигуки ставали гучнішими, настирливішими. В повітрі заблищали шаблі і кулаки, почулася лайка.
— Хай погано, та з власної волі!
— Ах ти, панський лизуне!
— Хлопська пико!
— Міркуйте, міркуйте, все одно в похід вирушите!
— І вирушимо, та з власної волі!
— Ми не вівці: чабанів нам не треба!
— І хай пан посол піде звідси, щоб нам порадитися без зайвих ушей.
— Оце правда! Без викрутасів!
Бородавка розгубився. Він так вихвалявся своїм вмінням зважити на настрій козацтва, і ось обвинувачують його в порушенні волі і звичаю.
— Та цитьте, чортяки! — гримнув він. — От розгелготілися, як гуси на ярмарку! Ну, добре, добре! Міркуйте! А пан посол піде собі в намет, поки ви горлатимете.
Юрба клекотіла, як кип'ячий казан. Обурився і Обалковський і, певно, гостро висловив Бородавці своє незадоволення, бо Бородавка став червоніший від свого жупана і все витирав рясний піт на чолі і щоках. Він тупцював на барилі і то кидався улесливо підтримувати королівського посла, то гримав на юрбу і вимахував булавою, як чабан своєю гирлигою. А коли Обалковський зник під склепінням узлісся, він кинувся знов до барила. Але замість Бородавки раптом виріс над юрбою митрополит Борецький в білому каптурі з діамантовим хрестиком.
Це було так несподівано, що юрба враз ущухла. Іов Борецький змахнув над нею рукою, і враз оголилися всі голови, нaвiть тих, хто роками не переступав порога церковного і не визнавав попів та ченців.
— Братіє, — тремтячим, співучим вигуком пролунало галявиною аж до найдальших дубів і урвищ, — сини віри Христової, віри грецької! В моторошний і тужний час вперше бачите ви мене, свого архіпастиря. Чорною смертю насувається на нас військо Османове, і стоїть перед ним земля руська з відкритими, беззахисними грудьми, і внутрішні чвари пустошать і катують її. Королівський посол закликав вас стати пліч-о-пліч з панами магнатами і з прелатами костьолу римського на захист ойчизни, коли ж ті самі пани і ксьондзи проливають нашу кров від Самари до Московщини і від Бугу і Сану аж до Дінця. І паче всіх доводиться терпіти нам, архіпастирям вашим. Вже мало не рік, як прийняли ми святу хіротонію [305], але ще й досі не визнав нас за ієрархів король. А коли єпископ Мелетій Смотрицький приїхав до Вільно і почав правити там за архієрейським чином, єретик йосип Рутський доповів королю, ніби патріарх Теофан є самозванець і турецький шпгигун, і король повірив його брехні і видав універсал, ніби ми, архіпастирі, є підсобники турецького шпигуна і баламутимо народ, а тому треба нас ловити і ув'язнювати і судити за державну зраду і за образу величності. Єпископ Мелетій жив у князя Огінського. Король вимагав, щоб Огінський видав його, а тимчасом уніатські комісари викликали його до Вільно на канонічний суд [306]. Тричі викликали його, і тричі він не з'явився, бо не підсудний він єретикам-апостатам [307]. Тоді ксьондз Рутський наклав на нього анафему. А тимчасом мало не вся Віленська та Полоцька єпархія відпала від унії і визнала Мелетія за свого архіпастиря. Так ксьондзи-уніати, втратили найбагатшу з своїх єпархій і бенефіцій та найзаможніших парафіян і лютували проти нас, як біснуваті. А поки тривав цей незаконний суд, заарештували дванадцятьох віленських братчиків за підтримку свого архіпастиря, а на братство напали якісь збройні ватаги і кілька разів обстрілювали його.
Серед старшин-католиків почувся рух:
— От негідник! — просичав полковник Ян Костржевський. — Вони ж порушили прерогативу [308] короля призначати єпископів та ще й удають з себе безвинних. Хіба ж це не образа величності?
— І як вони насмілюються так висловлюватися про митрополита Йосипа Рутського! — обурено підтакнув Станіслав Злочевський.
А Борецький веде далі не так, як звичайно провіщають попи та ченці. Він ніби забув всі писані правила хрій [309] та схоластичних риторик [310]. Простими, народними словами розповідає він про пережите. І юрба замовкає, боїться прогавити хоч слово.
— А згодом оголосили ще другий універсал, що ми, як бандити і державні злочинці, підлягаємо соймовому суду, і цей суд ще й досі загрожує нам смертю. Доводиться нам ховатися, як душогубцям, переїздити з місця на місце, плутати слід, лякатися кожного незнайомого обличчя, щоб не загинути десь у катівні.
— От сволота, що вигадала! — щиро зітхає хтось у юрбі. І не одне зітхання відповідає йому. Майже кожен з козаків колись пережив такі ж моторошні хвилини; коли тікав від свого пана, і мимовільне співчуття народжується в юрбі до цього невідомого ченця, чий сан викликає побожність і пошану, виплекану довгими сторіччями сліпої віри і покори церкві.
(Продовження на наступній сторінці)