«На чужині» Архип Тесленко

Читати онлайн оповідання Архипа Тесленка «На чужині»

A- A+ A A1 A2 A3

— Вотяки, — до Троянди естонець.

Дивиться Троянда на вотячок-дівчат. Біляві самі, очі сірі здебільшого і в іншої вузенькі такі.

Ех, оченята карі, українські оченята! — хитає головою Троянда. У його Галі, любої Галі, такі вони чудові, палкі. А бровенята у неї! Чорнесенькі, шовковенькі. Це вже вона заняття швидко в школі почне. Ех, мила, кохана вкраїночка! Як надіне було вона керсет плисовий, намисто, стьожки і... "А ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче", — заспіває йому. Ех! А як було гуляють вони. Соловейко... місяченько... гай... верби... калинонька... Немає, немає того тут.

А ось... що це ще?.. Через улицю жінка іде, в синьому вся, лице таке худе, зморщене в неї, несе щось за спиною обіп'яте, за шию почеплене.

— Вотячка. Дитину в колисці несе, — естонець Троянді.

— Не Україна.

Холодно, свіжо зробилось надворі. Морозець набирався назавтра. Суворий край таки!.. Де-не-де стирчить по вгородах картопелька, та й та вже повішала листя, дарма що ще літо не кончилось...

Годі вже далі іти. Зайшли хлопці по ізбах просить на вечерю собі. Світить починали уже. Увійде в ізбу Троянда куди — якийсь поставець стоїть коло столу. У йому застромлена березова тріска горить. Біля його вотяк худий, суворий на колінах стоїть, ще трісочок коле з дровини. Кепсько балака по-руському. На ослінчику вотячка сидить, розмотує лапті собі і очима так здавлює, — хворі. Тісно в хаті, сморід, чадно, поночі. Світло — тріска курить.

Впрохались ночувать до руських одних. Насилу впрохались. Усе то до старости справляють, то сяк-так одмагаються. Аж поки стражники не стали доказувать, що вони — начальство: мають право зайти й ночувать.

Сидять долі на збіжжі, вечеряють. Усі вмісті: і засланці, і стражники. З стелі над ними висить лампа, горить. По долу коло їх лазять блощиці, діл дощаний чорний. По щілинах на стінах таркани шарудять. Сім'я невеличка: чоловік, жінка та ще дитинка. Лежить манюсіньке в колисці, всміхається. Колиска до кінця жердки причеплена. А жердка з-за сволоку стирчить над те місце, де піл в українській хаті. Хитає жердку молодиця то вгору, то вниз. Торкає за щічки дитинку, цілує її.

Так дивиться на молодицю Троянда.

"Мати, — думає, — що то та мати!"

Був колись маленьким і він. І його колись так кохала матуся, його рідна матуся... цілувала... колихала, тільки не так, і в хаті не в такій, і не в сарафані була, а в керсеті, в запасці. Українка матуся його!.. Так. Українка.

— Баинька ти мой!— голубить молодиця дитинку. — Касатик ты мой... У, чяво?.. што?..

Голубила колись і його. Троянду, рідна матуся... голубила, тільки... не баїнька казала йому, не касатік, не чяво, што, а... серденятко моє, голуб'яточко... манюсіньке.

Ріднесенька! Був уже бігунчиком він. Нагодує було його кашкою, умиє, поцілує, розчеше і так подивиться було у вічі йому. "Рости, рости, мій синочку!" — погладить по голівці було. А в школі учився... Ні доїсть, ні доспить, та все Петрусеві: "На, на!" Коли рублика, коли й два. "Учись, учись, мій синочку, — було всміхається, — та не забувай, гляди... пам'ятай про свою неньку рідненьку..." Дорога матуся... І вона ж хто? Українка! Ех! Раніш і не думав про це.

* * *

Ішов Троянда через пересильні, заражені тифом, і це дурно не минуло йому. Поболює голова в його й поболює. А тут ще третього дня подорожі ції занегодилось. Небо так і застелилося хмарами, сіре-сіре зробилось. Пішов дощ дрібненький, холодний. Як увосени стало. А тут ліс і ліс. Понамокали хлопці, померзли. У Троянди зодів легенький, дрижить увесь так.

Настала ніч. Лежить він в ізбі одній, а в виски тільки сіп-сіп йому. Розвиднилось. У дорогу рушили. Не підійде Троянда ніяк. Голова йому хилиться, ноги тремтять, підкошуються. Сердяться стражники на його, "живєй!" — гарикають. Не підженуть. Дійшли до земської поштової станції, припрягли у віз другу коняку, посадили його.

Швидко увесь час провадили засланців стражники. Декому з їх хотілось увірвать часу з ції подорожі, щоб і дома побуть. І от сьогодні вони в стан прибули, ще спав становий. Здорове село. Волость, больниця є. З дозволу станового повели Троянду до лікаря. Тиф. Робить нічого. Положили в больницю його.

Таке в їй між тифозними тими... Ось хтось кричить:

"Вон-вон!.. го-го-гої.." Он хтось бурчить щось. А там, у кутку, хтось харчить страдно так.

Лежить Троянда у білому всьому. Так от куди він хопив! І це в його тиф. Так це він палить його, розвалює голову? А коли ж це він пройде?.. — А як ліками пахне! — промовив уголос. Поворухнувся.

— Ссыльный-то, кажется, да?.. А, молодой человек? — почулось у його з правого боку, так болісно, тихо.

Повернув у той бік очі Троянда. Лежить там, дивиться на його чоловічок один у борідці. Спав до цього часу, був укритий. Лице таке біле, чисте, худе тільки страшно, виболів, видно.

— Да-а, — промовив Троянда теж болісно-болісно. — Ссьгльньїй... не дошел й до места й вот...

А тот: — Извините, пожалуйста... Так залежался... полегчало... й поговорить-то, право, хочется так... Литовец-то сами, да-а?

Всміхнувся Троянда.

— Н-н... малор... украинец я.

— Украинец-то!! — Чоловічок аж на лікоть підвівся. — Интересно... Смотрю: не русское что-то... Украинец! Читал я, читал про Украйну. Сам-то я — местний учитель... Гоголя читал, других. Например: "Ти знаешь край, где все обильем дышит?.." или "Тиха украинская ночь..." Слыхал й песни украинские... Чудные песни... Вот сторона! А еще когда там сади зацветут-то... воображаю... Вторая Италия, знать-то... Так радісно забилось серце в Троянди. "Люба Україно! — подумав він. — Ану-ну, забалакать про тебе".

— Да-а... это верно, — почав.

— Служитель! — почувся голос хворого якогось звідтіль, де харчав хтось. — А, служитель! Человек умер-то.

Так і пішов поза шкурою мороз у Троянди.

— Слышали? — прошепотів до сусіда він.

— Да, — зітхнув той, — умирают люди. Сколько й при мне-то их отсюда винесли уж!

Дивиться Троянда.

"Боже мій! — думає. — Так це ж саме й зо мною незабаром буть може! В голові ж так і креше і підвести ж уже трудно її. Ой!.. — Повернувся на другий бік, щось задрало у горлі. Кашлянув і виплюнув кров у чашку. Така чорна, липка. — Якраз воно й є... це ж смерть, рятуйте ж мене!.. — Устромив лице у подушку. — Та хоч би ж хоч і вмерти, — думає, — та дома, на Україні, де матуся, любій, дорогій Україні... "Хотя бесчувственному телу равно повсюду истлевать, но ближе к милому пределу мне все б хотелсь почивать", — пригадалось йому з Пушкіна. О "милий предел!"..."

Щось заторохтіло в кутку, де вмер чоловік. Глянув Троянда... Якісь два чоловіки в попередниках взяли ліжко з мертвим, понесли у двері кудись. Підвівся з трудом-трудом, сидить, обіперся руками об ліжко, дивиться у вікно. Хмарно, мокро надворі; дощик іде, вітер шумить. Понесли чоловіка доріжкою... Жовтий, страшний... Понесли прямо в мертвецьку. Стоїть під сосною така невеличка, хрест зверху. Так от!.. Станція... А то... що то за огорожею, далі туди?.. Ой! Місце вічного спокою... кладовище пішло... Боже! Та яке ж... Могилки такі невеличкі, горбики якісь з глини, піску; бур'янець якийсь ріденький-ріденький на їх. Хрести... прямо дрюччя якесь покладене навхрест... Ой!.. А далі... Ліс і ліс далі пішов, синій, страшний.

"І закопають отут тебе, — тьохка в Троянди, — і не виросте вишенька над тобою, не заспіває соловейко тобі, не зашепоче верба коло тебе, не одвідає тебе ні матуся, ні батько, ні дівчина, ні брат, ні сестра; не залунає рідна мова над тобою... О... заснуть... назавжди... і заснуть на чужині отак!"

Ухопився Троянда руками за голову та так і впав на подушку.

* * *

Шумить у голові йому, дзеленчить. Там палить його, там морозить. Дух пре з його. І дедалі все гіршає. Лежить і тільки:

— 0-ох, пх-х, брр!.. — оддувається.

"О, хоч би ж був хто це тут з рідного краю, тут, коло його, — бажається йому. — О, де той дядько у вишитій сорочці, вуси униз? Хоч би це хоч словечко рідне од його почуть... А де матуся, рідна матуся? Арештували його, як вона побивалась за ним, плакала!.. О... Ой!.. пху!.. ху!.. О, що? Знов кров... О-о! Умирать... умирать же оце і... і не бачить її, не чуть... не чути востаннє голосу її, мови рідної! Не чуть, не бачить востаннє нічого, нічого, того, що у житті найуперше побачив, почув!.. О-о!.. А де Галя, гай!?"

Лупне очима, — якісь смуги чорні, п'ятенця якісь перед ним.

Смеркло раз. Засвітили лампу. Дивиться — щось жовте перед ним, хмара якась. Метелики чорні, зайчики плигають у їй. О, пищить щось уже... Муха! Так, муха. Чи ні... — верби шумлять. Співає десь хтось... Галя!.. Ага! "Скажіть, зорі", — співає. Чи ні!.. То вітер в віконницю... Так ні... то матуся... еге.. матуся... Сипле он кашку: "Рости, рости, мій синочку, — всміхається, — не забувай, пам'ятай..." О ненько рідненька... "Предел милий"... Галю! О, пустіть же мене!..

(Продовження на наступній сторінці)