«На чужині» Архип Тесленко

Читати онлайн оповідання Архипа Тесленка «На чужині»

A- A+ A A1 A2 A3

— Еге, — всміхнувсь дядько. — Студент такий є там у нас. Душа-чоловік. Як почне було розказувать тобі, слухав би й ніч. Книжок українських, газет читать було дає. Виписувать і сам став я потім. Читаю собі було людім... За це мене найбільш і на заслання провадять. Повчить он хотять. Ні, то не воно! — схитнув головою дядько, помовчав, далі так з придавом:

— Перевертнем н-не зроблять мене, н-ні...

Мовчить Троянда.

"От і дядько, — думає. — І піди ти з ним... ось хоч і мені... Хм-хм!.. "Україна"... "щось окреме"... "своє щось"... Як так? — думає. — Скінчив ось семінарію вчительську, учителював з год ось уже, а про це... хто він, що він? — і не думав. Знав: Малоросія, малороси, а далі... Хм-хм!.. "Україна"... "українці"... Так і в піснях є, а він... як-таки так? усе вважав, що українець — це українофіл, партієць якийсь".

— Ш. То не воно, — балакає дядько. — Як можна довести мені, що мене нема, що я не Микола Остапенко, коли я є, коли я Микола, коли я ним родився, ним і почуваю себе? — Помовчав, далі так з серцем: — І то ж... скажіть на милость божу... і є ж люде: ні риба ні м'ясо. Взяло собі в голову хтозна-що та й... чваниться, цурається свого... ось то я не я... Хоч і ті телеграфісти. Бачте: чого їм ото сидіть так далеко од нас?

Позирнув ще раз Троянда на телеграфістів тих. "А й справді, — думає, — чого їм ото чваниться так, цураться свого?.. Пики! Маніжаться вони... Тьху!" — І тут Троянда закусив губу: соромно, досадно й на себе вмить стало йому. "Чи сидів би й він між дядьками оце, — промайнуло у його, — якби там між руськими тими знайшлось було місце йому?! Скотина чоловік!"

Довгенько довелося Троянді сидіть у Москві. Лютував тиф у пересильних: ярославській, вологодській, і етап на північ затримували. Так він привик за цей час до дядька того, що аж сльози йому заблищали на очах, як виходив той у Вологодську і розлучались вони. Було слухав його, дивиться на його, і своє, рідне, — люде, мова, садочки, хатки, — так і стоїть перед ним.

* * *

Минуло скільки часу, і став Троянда у Вятській губерні, куди й засилали його. Сонце було під обіди уже. Провадили з поліції: його, естонця одного і ще поляків чоловіка з декілько на "распоряженіє" станового одного, щось верстов за півтораста од города. Ішли пішки: і стражники з рушницями, й засланці; тільки збіжжя підвода везла.

Малюнки усе такі не рідні Троянді, чужі. Річка якась ось іде попід городом. Ні лепехи над нею, ні верб. І сама якась така холодна, свинцова. Через міст перейшли. Лука. Вогко, грузько на їй. Квіточки рябіють так неяскраво. Та й навкруги тьмяно, сіро. І сонце, здається, світить не так. І з другого боку, здається. Сосни стирчать там он і там, берези біліють. Корови пасуться. Які! Безрогі, невеличкі якісь. На шиї в кожної дзвінок теліпається, кухоль неначе, бевкає у чавун не в чавун, — дико, по-чужому якось.

— Как зайдот скотин в лєс, чтоб біло гдє слушать, — пояснює товаришам естонець, молодий, здоровий хлопчина, що був уже раз тут, та втік.

Збоку і ліс пішов далеко-далеко кудись, тільки синіє. В ліву руч поле, одгороджене од луки і од лісу жердками. Ворота з дрючків. Увійшли в їх. Люде в синьому, в лаптях ворочаються ось тут і там: жнуть жито. Дивиться Троянда. Кінець августа вже, а в їх ще тільки жнуть. Хм!

Далі ось жнуть не жито вже, а щось... овес. Так от! І овес жнуть. А там, на Вкраїні, косять його.

До межі якоїсь дійшли. Що таке? Дві молодиці в рябому попригинались в траві, махають кісками якимись то на сей бік, то на той. Кіски такі невеличкі, горбаті! Хм! Цебто косять тут так!.. Ех, не Україна, ні. А полукіпки які ось! Гострячки. Снопів скільки ставмо стоїть, а один зверху сидить. І як вони звуться: "суслони", — каже естонець. А он далі, до лісу туди, стоять снопи, на жердки понанизувані.

— Щоб доспівало, —розказує Троянді естонець. Хутірець... куди, зовсім не український. Ліс і ліс он пішов, а він стоїть, не поринає у зелені... голий, сумний, жердками теж обгороджений. І зветься: "починок". Улиця. Ізби по цей бік і по той, на улицю вікнами.

Дрова, тріски лежать попід ізбами, де-де спориш зеленіє.

Визирають із вікон баби, дітвора.

— Пелікани, полікани! — чуть, гомонять. Доходять напроти їх "полікани", зачиняють вони вікна, ховаються. Пригріває сонце, робиться душно. Тихо-тихо в повітрі. Мухи, метелики сновигають, сонні неначе.

Підходить до вікна один з стражників, повний, присадкуватий, стукає в рямця.

— Ану, бабка, слишь-ко, напой-ка на-а-с! Висувається луб'янка в вікно.

— Пей-но, паря-а, — бабка йому. Балакають якось так швидко, кінець протягають. Напились стражники, засланці беруть. Бере і Троянда. Таке щось: сировець не сировець, мутне щось, з шумою. І таке: соломинка плаває у йому, тарканець невеличкий чорніє.

— Брага, — всміхається естонець.

Гай он за починком синіє. Зовсім гай український. І прогалявинами починається, здається, такими. І дерево неначе таке. Кущі зразу розлогі якісь... чи не калина? А то он ще кучерявеньке щось пішло латкою, — чи не вишник?.. Ану-ну... Підходять. Не калина й не вишник. Листячко, як голки, на тому й на тому... Не Вкраїна, ні.

Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайоме, дико якось. І дьогтем страх тхне. Ожина понад дорогою пішла ось. Якийсь бур'янець червоненький. Пеньки он стирчать чоловікові в пояс, рубано так.

* * *

Дійшли до другого починка. Сонце за півдня вже. Час одпочить, попоїсти. Підійшли до колодок під однією ізбою, зробили "прівал". "Що ж їсти?" — міркують засланці. Чотири дні їм призначено до станового йти і на цей час видано в поліції кожному на сутки по гривенику. Заходили в чайну в городі, і в їх цих грошей мало й зісталось уже. Платили й за стражників, щоб, мовляв естонець, дорогою не так уїдали. Що ж робить тепер? Просить по дворах іти порішили. Позмагалися стражники, що он не можна так відпускать засланців од себе, начальство взнає, та й — знайте добрість нашу — відпустили-таки. Пішло чоловік з декілька — цей сюди, той туди. Пішов і Троянда. Увіходить у хвіртку одну. Не садочок коло хати, ні. Повітки, сміття, колодки. Східці дерев'яні у сіни. Зійшов. Якесь ганчір'я по сінях лежить порозкидане, смушки якісь, куль соломи. Мішок з чимсь стоїть під стіною. Одчинив двері в ізбу. Так і тхнуло на його кислятинням якимсь. Прихиливсь, щоб головою об одвірок не вдариться, — двері низенькі, поріг високий, — ввійшов. Чорно-чорно в ізбі. Долі перед ними бабуся сидить, молотить качалкою щось, рижій, здається... в хаті! Так от! Коло столу на лаві дід сидить, сивий, тонкий, лапті плете, протягає лики то сюди, то туди.

— Здравствуйте! — всміхнувся Троянда. Так дивляться на його. Стоїть, дивиться й він. Піл над ним зразу під стелею. Стіни, стеля... не вкраїнські, ні. Не біліє крейда на їх, рушники не рябіють. І васильки, гвоздики не стримлять за образами, за сволоком. Павутина скрізь, курява.

— Что-й-но, паря-а? — обізвався дід до його.

— М-м... Нельзя ли бы у вас... тот... попросить хлебца кусочек?

Помовчав дід, далі:

— Да й переходит много-то вас, поликанов-то энтих. Крещеный-то-о?

— Крещеный, конечно.

Підійшов дід до столу, одрізав скибочку, дає Троянді. Скибочка така з остюками.

— А чей будешь-но-о? — питає далі його. Дивиться Троянда: "Що значить "чей"? — думає.

— Откуль, из каких будешь-то? — перепитує дід.

— Из русских, — всміхається Троянда. Дід так недовірливо подивився на його.

— Ну, нет паря, — промовив.

"Нет, паря"... Хм-хм!.. Таки українець Троянда!

"Настріляли клинців" хлопці, купили молока дві кринки, посідали. Посідали й стражники з ними, хоча їх не дуже й прохали.

Дві вівці ось дівчинка гонить, такі: безхвості обидві. Ось жита снопів скільки везе молодиця. І як! Не на возі везе, а на якихсь полозках. Сама на коні верхи сидить. Яке ж таки й не українське усе!

Знов ліс, і ліс неабиякий. Те росте гіллясте, високе, а те впало поруч та так і лежить, сіре, сухе. А як позпліталося усе! Бур'ян якийсь кучерявий; молоденька ялина; кущики якісь стрибулькуваті, ягідки червоненькі на їх... Нетрі такі...

— Здесь й медведи єсть, — балакають стражники. — Корову на той неделе зарезали-то в починке вон там.

* * *

Аж увечері ліс почав рідшать. Засіріли ізби в прогалявину. Чуть стало щось... співа... Так. Співи чоловічі й жіночі. Чи не хлопці в чумарках, не дівчата в керсетах співають це там? Похнюпивсь Троянда, приплющив очі, і ввижається йому: тополі. Захід жевріє за ними. Улиця. Біліють хатки за острішками; яблука, груші жовтіють. Місяченько з-за садка он там підіймається. Ідуть це там вони... оченята карі, вусики чорні, граблі на плечах несуть, співають "Ой по горі, по горі..." Підняв голову. Нічого, нічого того. Улиця одноманітна, сіра. Захід, правда, жевріє, підіймається й місяченько, та не за тополями стрункими, білими, не за садком кучерявим, зеленим, а за низкою ізб чорних, за лісом синім, страшним. Ось ідуть і ті, що й співають. Справді: хлопці й дівчата, тільки... не ті й не такі. В лаптях усі, в курточках усі сірих якихсь без зборів. Заступи на плечах несуть і співають не "Ой по горі", щось... "бен-бен"... так дико, з скигленням якимсь.

(Продовження на наступній сторінці)