«Любов до ближнього» Архип Тесленко

Читати онлайн оповідання Архипа Тесленка «Любов до ближнього»

A- A+ A A1 A2 A3

Діло в Києві було. Надворі смеркало. Захід жеврів. Де-де займалися зорі, зимні зорі, яскраві такі. Стояв лютий мороз, дув вітер. Нічліг тільки що одперли. Босячня в мережаному убранні, в чоботях з душниками, з синіми носами, як той рій, так і сунула в двері. Пішла робота: так і полізли по нарах. Я й собі. Свиту з себе мерщій, кинув поз стінку, сів і сиджу. Добре, думаю собі, що захопив місце. Осміхаюсь та позираю тільки, чи не підступа добродій який з личком, як решето, не тягне за ноги. Ні, дивлюсь. Хто не встиг на нари, моститься долі, на вогкенькому на мнякенькому. Слава тобі, господи, значить. Вийняв я булки шматок з кишені — вечеряю. Вечеряю й нічлігом любуюсь.

Чудовий нічліг! Стелі в йому головою не думай достати, хіба навспинячки станеш. Стеля сивесенька, стіни буресенькі в йому. На стінах пушок росте, джуральця пробігають, капшучки по куточках висять. Вікна покрашені: рямця зеленою краскою, шибки сірою, і такі круглесенькі, земелька так зазирає в їх. Чудовий нічліг! А ще б послухали ви, які в йому пахощі пахнуть... ой, пахощі!.. Аж у роті чуть.

Поодбирали в нас плату, почав я дрімать уже. Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобіт мене.

"Що воно, — думаю, — мо,'знакоме що?"

Розплющую очі, аж коло мене босовило стоїть. Обличчя його не видно гаразд, — світло десь за грубкою блима, — видно тільки, що усики невеличкі в його, худий сам, піджачина на йому якась, що тряп'я так і висить, під плечем ганчір'я якесь, зігнувся так та зубами тільки цок-цок.

— Земляче, — каже, — посунься трохи... до стіни, туди і я ляжу.

Мені це так не до смаку прийшлось.

— Тут, — кажу, — й так тісно. Отам, долі дивись.

— Позаймали... проганяють... до стіни трохи, — промовив він болісно.

— Ще й до стіни! Розумний, — кажу. — А воно ж пушок на стіні ото, та ще коровки божі такі з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стіну!

Він нічого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчір'я своє. Я з спини на бік повернувсь. Уліз він... Та й сердито ж зробилось мені. Раз, що стіснив він мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-під піджака вигляда, а який і піджак! "От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!" Та аж не лежиться мені, ногу то простягну, то підкорчу. Як ось він:

— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.

— Що там не дуже? — кажу.

— Ногу мою... зачепив.

"О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе". Далі — зирк-зирк на неї, — аж вона в його ганчір'ям обмотана поверх чобота.

"Це так щось, — думаю, — мабуть, підошву збув, та соромно вже... Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене..."

Він підвівсь, поглядів її, та аж засичав.

"Ач, ще й прикидається, — думаю,— щоб і не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з ніг!"

Ще лютіше робиться мені... "І де ти,— думаю,— взявсь на мою голову?" — І я знов зачепив йому ногу. Він на сей раз нічого мені, тільки так застогнав болісно. Я не витерпів:

— І чого б я ото маніживсь,— кажу. Він якось досадно-досадно мені:

— Ех, земляче-земляче,— каже,— якби ти знав, яке мені горе, ти б не сердився так. Я трохи легше до його:

— Яке ж тобі горе? — питаю.

— Не віриш, то подивись,— одказує він мені. Підвівся, давай ганчір'я розмотувать. А ганчір'я те в грязі та так і позлипалось. Далі скинув чобіт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчірочку в гнояці. Підвівсь я на лікоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так і слезить.

— Ой, затуляй швидче! — "Бідний",— думаю. Мені жаль його стало "І чого я,— думаю,— так сердивсь на його, не вірив йому?!"

— Тим-то,— каже,— й не хотілось поз стінку мені. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так.

— Значить, посунусь дай,— кажу.

— Спасибі, лежи вже. Дивлюсь на його.

— Так таке,— кажу,— тобі... Де ж це ти здобув собі такого?

— Місця шукав,— каже.

— Як місця?

— Та так. Пішов на заробітки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов і місяць і другий — ні. А нас там — сила. Які були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далі робить, думаю... дай по якономіях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пішла, а в мене чоботи драні. Як побродив я по балках, як побродив... Місця ж не знайшов, а достав...

— Так ти в больницю,— кажу.

— Просивсь я в Одесі. "Нема,— кажуть,— місця. Найми,— кажуть, квартирю собі, ходи,— будем лічить". А я ж за віщо найму? У мене ж ні копійки. Я ж тим і живу тільки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хліба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: і до плачу приходилось. Так-то без грошей!

— Так ти ще у Києві попросись у больницю,— кажу.

— Е, ні... Казали в машині мені, що і тут те ж саме.

— Хм, так тоді... додому,— кажу. Він ковтнув щось, мов удавивсь, та й нічого. Далі передихнув так важко та:

— Нема в мене... дому.

— Як нема?

— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах ріс, у наймах... батько й мати померли.

Помовчав, потім руку до очей, а сльози тільки кап-кап з-під руки.

— Чого ти? — кажу.

— І світ великий, і прихилиться нема тобі де,— промовив він.

Помовчав, а далі й каже:

— Не знаю, як монастир ще...

— Що монастир? — питаю.

— У монастир думаю. Тільки що вже опізнився сьогодні. Нарошне це й забився у Київ. З машини тільки що. Попосуляли кондухторі. Нарошне й забився. Тут монастирів багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у куточку де... в странній. І щоб шматок хліба коли... А я б звідтіль у больницю ходив. Я думаю — можна так?

Подививсь на мене, потім:

— У монастирі ж по-божому все. Я дивлюсь на його та й думаю: а й справді... Чи не довідаться б і собі в монастир.

— Он що,— кажу,— підемо завтра вдвох!

— Підемо,— каже.

І він кашлянув і ліг. Було вже пізненько. Уже хіба тільки два-три чоловіки сиділо, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долі: і вздовж, і впоперек, і навскосінь... Хропли, сопли, деренчали.

Розвиднілось. Умились ми, пішли. Холодно надворі було. Вуси так і шерхли; хмари так і ганяли по небу,— сонечко вигляне та й сховається. Товариш мій зігнувся-зігнувся та йде так помаленьку,— ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пішоході нас минають, штовхають.

— У який же б монастир? — каже товариш. Я повів його у N-ський. Підходимо. Золоті верхи так і сяють, та будівля усе така величезна.

— О,— каже парубок,— який же й монастир багатющий!

Скинув шапку, перехрестився — став.

— Господи,— каже,— пошли, щоб запомогли мені тут!

Далі розчесав чуб свій рукою,— кучерявий такий,— і ми увійшли в церкву.

В церкві людей чимало було. Неділя була. Свічки скрізь горіли, лампадки мигтіли. Золото так і палало. Стовпці, вирізки, образи, ризи на батюшках, шапка на якомусь, видно, старшому батюшці — так і сяло все. Читалась євангелія саме. Диякон читав. Так гарно читав: "Не беріть,— каже,— ні золота, ні сребра, не печіться,— каже,— ні..." — от і не скажу я так. Там так гарно читав.

Парубок так і впав на коліна, молиться. Молитви так уже вишіптує щиро та на образи з такими сльозами дивиться. Перемоливсь, я й кажу йому:

— Ходім же в странню.

— Е, ні,— каже,— хай кінчається служба божа.

Служба божа довгенько кінчалась. Не знаю, як уже він терпів з тією ногою, а що я... Я, хай бог простить, попомнявсь. Ну, добре, що хоч достояв.

Послухав проповіді. Розказував її батюшка, чернець таки ж. Розказував зразу про блудного сина, потім і каже:

— А є люди, що й тепер блудять. Хто ж ті люди? А то,— каже,— невірующі усякі, як от соціалісти. Ці шибеники,— каже,— зовсім забули бога, церкву святу, заблудились і йдуть гріховною дорогою. Під приводом волі вони встановляють своє право на світі. Вони убивають людей, граблять, однімають у їх... Як можна посягать на добро на чуже, як можна однімать у ближнього?! Треба, браття, поважать добро чуже, треба любить ближнього!

Чернець передихнув, подививсь по церкві. А товариш мій:

— Бач,— каже — як у монастирі!.. Бач!.. Он — треба любить ближнього!

Перехрестивсь, та аж осміхнувсь. Чернець далі вів:

— Любить ближнього треба. Сам господь учить цьому. А вони... Розбійники вони, душогуби! Вони хотять і віру зламать, церкви знищить, монастирі... Помолимося ж, браття, щоб господь не попустив їм, щоб покарав їх.

Чернець балакав це, аж губи тряслись у його, аж голос дрижав.

Був молебень "о покарании".

Вийшли з церкви, їсти нам хочеться,— аж животи позатягало.

Парубок і каже:

— Теперь і в странню ходім. Мо'... пообідать дадуть. Кашлянув та до черця одного, що саме кудись коропа ніс жареного.

(Продовження на наступній сторінці)