«Мати» Архип Тесленко

Читати онлайн оповідання Архипа Тесленка «Мати»

A- A+ A A1 A2 A3

Перед Різдвом якось ішов я в больницю. Було хмарно, морозець був, і вітер був... такий — у полі іноді як захватить сніг, та хай держиться, коли хоче, або як прижарить у вуші... та ще з таким висвистом. Так зате ж хоч, спасибі йому, іти помагав: у спину як попре, попре... Еге, іду і ось як верстов... верстов за скількись до города догоню бабу: в кожушанці в старенькій, під плечем ціпок, зігнулась і диба. Я поздоровкавсь та й кажу:

— Змерзли, бабо?

— А вона так болісно:

— Змерзла, сину... А тут ще й у грудях кленить, голову палить. Якби... якби не за вітром, так хоч лягай, хоч лягай прямо...

— А куди ж це вам,— кажу,— забажалось по холоду та в немочі в такій?

— До земського, сину, до земського... піду горем... горем хвалиться...— Та витягла хусточку з рукава, утира сльози й плаче:

— Синочка вигодувала... на лихо, на гріх великий, плачу, тепер... плачу на його та плачу й на себе: годувала, та... та не вчила...

Я став іти тихше, врівні з бабою. "Що таке?" — думаю. Як ось вона перехлипала трохи та й давай розказувать:

— Не вчила... балувала. Він одинець у мене... померли старшенькі — одинець, та й сирітка. Од батька зостався — невеличким, годочків так із шість було йому. Так я й... зробила... чоловіком... його.

А воно ж маленьке, а таке, матінко, розумне було, йу, сказано ж тобі — таке розумне. Назбирає трісочок оце, та й майструє хатку чи там хлівець, та й майструє. Та ще побіжить чебрецю нарве, та й діл застеле ще, гіллячка налама, клечання наставить... Та ще таке ж було: найде жучка оце абощо, та й дивиться на його, та й дивиться, та й голубить його... Господи, яке ж то воно й було розумне!..

А то якось квасольку полю, а воно, як курчатко, біжить із садка і хрущика на лопушині несе. Принесло та й питає: "Мамо, що оце?" — "Хрущ",— кажу. "А нащо ж,— каже,— й хрущі є? Хіба й хрущам жить треба?" — "Чого,— кажу,— то тільки людям треба".— "А він не кусається?" — "Ні",— кажу. "А чого він лізе ось?" — "Ноги є",— кажу. "А якби не було ніг, чи поліз би?" — "Повиривай,— кажу,— то й побачиш". Так-таки прямо й кажу "повиривай"! "А хіба ж,— каже,— можна?" — "Чого ж?" — кажу. "А в його ж не болітиме?" — "Та чого там",— кажу. Так він узяв, матінко, та й вирива йому по лапці, та й вирива по лапці... Вирива та: "Мамо, як ось він пручається, чого він пручається?" — "Побий",— кажу. Так він об землю його, та ломачкою, ломачкою: "Не пручайсь, не пручайсь!" — каже. А то приносить гніздечко якось і голоцюцьки: "Що оце, мамо?" — "То,— кажу,— птичачі діти такі". Він на гніздечко: "А це птичача хата така?" — "Еге",— кажу. "А хіба,— каже,— й птички — як люди, що й хата, й діти?" — "О,— кажу,— що до людей прирівняв!" — "А нащо ж,— каже,— вони?" — "Грайсь,— кажу,— то на те". Так він узяв, та й моня їх, та й моня їх, поки й здряпнув якось шкурку; здряпнув та: "Мамо, ось кров... можна спускать кров?" — "А чому ж?" — кажу. Так він, недовго думавши, давай і зовсім здряпувать шкурку їм, а далі мало цього, та давай ще й крильця одривать. А я дивлюсь та... оскиряюсь тільки. "Оце так,— думаю,— до смаку іграшечка". А вони ж, сердешні, пікають уже, пікають та так уже страдно ротками зітхають, а птичка... І господи!., літа вже, літа, бідненька, кричить уже, кричить — зовсім людина, тільки що не вимовить: "О, рятуйте ж мене, рятуйте, о діточки ж мої, діточки!.." Боже мій, які-то вже муки!.. Як здумаю, так аж!.. А тоді — і де те серце було, і де той і розум був!.. І не подумаю, було, що й воно ж од бога, що й воно ж, як людина,— жить хоче... Байдуже було! Ото аби Андрійко вдовольнений був. Чи знала ж я, до чого доводить довільність така? Не знала, тепер тільки й узнала, сину, що яка ж то дитина була золота, та на яку я стежку звела її!.. Боже мій, боже мій!.. Так він ото таким же зробився, що годі вже хаток строїть та жучків голубить, а давай ото... мучить, де що попав... І вже не питаючись мене. І до того дійшов, серденько, що прибіга якось з улиці веселий такий: "Мамо, мамо, а ми оце грались, так я Гнаткові Василевому землі напхав у рот... пхаю, а він: ве, ве та чмих, чмих! Так я взяв та ще й кров спустив йому: вдарив по носові, а вона кап-кап..." А я й то ще так благенько: "Нащо ж ти,— кажу,— моя дитино, робиш таке?" А він: "А як мені гарно так!" — "Гарно?.. От мій синочок... гляди ж,— кажу,— щоб тобі хто не зробив такого". Та й гладжу по головці його... Ну, сказано ж, дурна; що ти йому, думаю,— дитина... он йому гарно так... І матінко!..

Та так і в усячині... Побачив дівчину Омельчукову на грядках — на їх і грядках, а вони поруч з нашими. Побачив та так ні з якої речі, та й давай шпурлять грудки на неї, та й давай шпурлять. Та ж навтікача, а він за нею, а він за нею. Та збіг на грядки, на їх же таки, та ще й соняшники ламать давай, ріпу валять... А я усе це й бачу; дивлюсь, дивлюсь із хлівця та осміхаюсь тільки. "Оце ж то йому в моду,— думаю та й тому ще радію.— От синок,— думаю,— в мене... не рябкий". А Омельчуків дома не було — на жнивах саме, а я ще й у спору була з ними. "Хай!" — думаю. Так він гнавсь, гнавсь та й збіг на огірки їм... збіг та топче їх, а далі нахиливсь, вирвав зо два — біжить назад. Прибіг, показує: "Дивіться, мамо, ось вирвав, ось вирвав..." — "Нащо ж ти,— кажу,— вирвав, моя дитино?" — "А так, коритце зроблю, макітерку". Я й нічого: "Хай грається,— думаю,— на здоров’ячко!" Коли ось трохи згодом біжить знов з огірочками. А я тільки й того: "Гляди ж,— кажу,— не піймайся хоч!"

Так він ще й красти почав, у садочки почав... Побіжить оце до кого, та й збива яблука або груші, та й збива. А хоч би, сказав, своїх не було, а то ж і свої були... Е, так своїх ні, мало займе коли: "Мені он до чужих,— каже,— бігать гарно". А я й думаю: "От де хазяїн буде — берегтиме свого... І не лінивий буде. Спаси тебе,— думаю,— мати божа, царице небесна, щоб ти живий... живий був тільки..." Що, боже, лучче б... лучче я була... тоді задуш... задушила його!..— та й знов заплакала.— І господи милостивий, і господи й праведний!.. Та ще як скаже хто, що — вчи, вчи хлопця, то я ще й розсерджусь, було: "От призводять,— думаю,— щоб дитину мучила". "Підбільша,— кажу,— то само зрозуміє". Ось і підбільшав, у школу віддала. Коли походив з півзими, а то й прогнали. "За віщо?" Аж, чую, балакають: "І не вчився, а бився тільки та пироги витягав". А я ще не хочу й слухати цього... ще й людей лаю, було: "По злобі,— кажу,— наговорюють сякі-такі!" А вчителя теж: "От сякий-такий,— кажу,— хабаря схотів..."

Та такий непосидящий: усе побіг, усе побіг... І оце як між дітворою, то, дивись, як од яструба, од його: те тіка, те плаче. Я й думаю: "Так і треба, щоб боялись синочка мого". А став підлітком, дивлюсь: уже між парубки почав. А я ще й грошенят йому, коли гривеничка, а коли й четвертака: "На, моя дитино, чужі діти гуляють, то й ти погуляй!" Так він уже ніченьку — хто його зна й де, а вдень уже спить. "Нічого,— думаю,— хай висипляється синочок, хай здоров’ячко закохує, щоб тоді хазяйнувать подужав". А хоч іноді й скажу оце: "Ти б, Андрію, чи дрівець би врубав, наготовив отам, чи поросяті б намішав",— ото тільки й скотини держу, було. То він: "А сами?" — та й з очей мерщій. А маленьким же таке було, що я встаю — і воно встає, топить, стану — і воно коло мене: дивиться, як і ріпку чищу, як і вертунчик верчу, дивиться та й собі тії. А на грядки вийду, полю — і воно тії. Або як сяду цівок сукать — а я ткаля, дякувать богу,— як сяду сукать, то воно дивиться-дивиться, а далі: "Мамо, а нуте, як воно, а дайте я, а дайте!.." Так отаке-то було воно, та якби ото показувать було йому, привчать його!.. Ех, лихо, лихо!.. Що як не знаєш тих дітей годувать, то лучче вже й заміж не йти" було. "Геть-геть,— кажу,— моя дитино, я сама, я сама, тобі ще буде твоє... ляж та засни краще". Або як привезуть, було, скіпщину,— у нас таки ж і земельки десятинок з п’ять є,— та як привезуть, було, половинщики, то він: "Мамо, а як воно снопи люди скидають та коня запрягають?.. ану подивлюсь піду". То я: "Отакої! — кажу.— Отам ще заставлять чи подать що, чи що... не йди!" — кажу.

(Продовження на наступній сторінці)