— Розчинили? — спитав Баландін. — Ворушіться. Я зараз повернусь.
Він вийшов у передпокій, наблизився до телефону, помацав трубку, Потім одчинив вхідні двері. Поблизу нікого не було. З товарної станції долинали зітхання паровозів, сюрчки зчіплювачів. Він увібрав на повні груди зимне повітря і зачинив двері. Зачинив їх на гачок, потім, пригадавши щось, витяг з кишені ключ і двічі повернув його в замку. Ключ Баландін заховав у вузьку бічну кишеню штанів.
Махов усе ще вмивався,
— Чорнило є? — питав він, безпорадно озираючись.
— Витирайся, — казала Дорошенко. — Витирайся. Нічого нема.
— Що це за комедія? — незадоволено сказав Баландін. — Лілю, розчин готовий?
Махов узяв двома пальцями затискувач, схожий на білизняну защіпку, і з гумової трубочки полилася тоненька цівка дезінфекційного розчину. В повітрі запахло хлораміном. Махов набрав у жменю дезрозчин і хлюпнув на лице. Всі мовчки спостерігали, як він поляскує себе по обличчю мокрою долонею, начебто масуючи шкіру.
— Годі! — не витримав Баландін. — З глузду з'їхали... Навіщо вам хлорамін?
Дорошенко принесла з лаборантського покою чистий рушник.
— Візьми. Дарма це ти все вигадав, Сергію. Їй-бо, дарма. Краще втрись.
— Дайте мені спокій! — заволав Махов, кидаючи рушник на підлогу. Він міцно заплющив очі, біля яких віялом набігли довгі зморшки. — Що вам од мене треба?
Баландін нахилився, підняв рушник, стріпнув і кинув на диван.
— Я все-таки думаю, що згорів якір, — сказав Лозицький.
— Ви горло прополоскали? — спитав Баландін.
— Ще ні.
— Так якої холери базікаєте?
— Годі, — сказав Лозицький. — Плювати тепер на всі полоскання. Після бійки кулаками... Розумахи...
— Правильно, — підтвердив Махов, розплющуючи очі. — Камера зовсім не придатна. Вклепалися.
— Паскудство собаче, — додав Лозицький. — Тепер що — здихати накажете?
— Побалакайте мені,— погрозливо процідив Баландін, впритул підходячи до Лозицького. І знову Ігор відчув гаряче, оскаженіле дихання цього незграбного чоловіка з пласким, засмаглим (тепер воно було такого ж, як і господарче мило, брудно-жовтого кольору) обличчям і приплюснутим боксерським носом.
У Лілі з горла вилетів клекіт — жалібний, наче стогін; здавалось, що підстрелений птах співає пісню — довгу, хрипку. Пісня обірвалася так же раптово, як і почалась. Ліля виплюнула розчин у раковину. Раковина забарвилась у буряковий колір.
— Ось що, — сказав Баландін байдуже, ні на кого не дивлячись. — Ми всі заражені. Аерозоль ішов у кімнату принаймні хвилини три-чотири. Сідайте.
Він подивився у вікно. Стрімкий схил гори був засіяний узятим кригою листям. Ще вчора воно легко спиралося на тонкі трав'яні стебла, створюючи нетривалі, скороминущі споруди осені. Але дощ втоптав крихкі дахи цих споруд у землю, листя намокло, поруділо, зашкарубло, деяке продірявилось або скрутилося в тугі брунатні згортки, а приморозок вибілив його наостанці.
— Хвилини три-чотири... — повторив Баландін. — Так ось. Жодна людина не вийде з лабораторії, доки не скінчиться інкубаційний період. Три доби — щонайменше.
— Я тут не сидітиму.
Ці слова сказала Дорошенко.
— Що? — протягнув Баландін. — Що це за новини?
— У мене діти. Вдома самі. Я не можу залишити. Тим більше, що карантин не обов'язковий. Він не потрібен. Це ви заради перестраховки.
— Так, — пересохлим голосом протягнув Баландін і відкашлявся. — Чого ви стоїте? Сідайте.
Всі мовчали. Лозицький зосереджено розглядав вузькі носи своїх черевиків. Махов, лігши на спинку дивана, дивився на портрет Мечнікова, що висів над столом Баландіна. Мечніков, лукаво примруживши акварельне око, стежив за Маховим.
Мовчання порушила Дорошенко.
— Карантин не потрібен. Це безглузда вигадка. і ви знаєте це не гірше за мене. Джосера передають лише кліщі. Як при всіх енцефалітах. Ми безпечні для оточення. Тому я проти карантину... Сидіти тут нема чого.
— Посидите, — з приязною впевненістю вимовив Баландін. — Скільки буде треба, стільки й посидите.
— Я піду, — підвелася Дорошенко.
— Ви нікуди не підете. Двері замкнено. А ключ у мене.
— Відчиніть двері. Чуєте, Миколо Петровичу! Я вимагаю!
— Сідайте! — наказав Баландін стиха. — І якщо ви... дамочко... спробуєте рушити з місця... я вас зв'яжу, слово честі. Зрозуміли?
— Заспокойтеся, — поморщилася Дорошенко. — Якщо навіть... якщо ми захворіємо... ніхто від нас не заразиться... Банальний енцефаліт.
— Банальний, — гмукнув Баландін. —Товариші, ви чули? Ви самі банальна... банальна... Ви із кліщів хоча б один штам віруса виділили?
— Ні, — відповіла вона. — Чиста випадковість.
— Яка дурепа, — сказав Баландін. — Боже мій, з ким мені доводиться працювати! Кандидат наук... Ви навіть в енцефалітах нічого не розумієте. Сергію Онисимовичу, розкажіть їй — який механізм зараження енцефалітом Економо?
— Одержані досить переконливі дані, — обережно сказав Махов, — що це крапельна інфекція...
— Дякую, — перебив Баландін. — Хвороба Джосера передається через повітря. На відміну од інших енцефалітів, які нам відомі. Тому ми й зважились на зараження тварин у камері. Без жодного сумніву. І ми сидітимемо тут до кінця.
— А я маю сумнів у цьому, — вперто сказала Дорошенко. — Я доведу вам...
— Досить! — крикнув Баландін, вмить втрачаючи свій удаваний спокій. — Досить мене навчати! Бабо! Зв'язав мене біс із такими! Заразила всіх, а потім ще й навчає... Розумієте багато...
Баландін тремтячими руками нишпорив по кишенях. Нарешті видобув із годинникової кишеньки ключ од лабораторії.
— Гаразд, — видихнув. — Ось вам ключ. Ідіть! Зараз же! Геть! Ідіть... до свого Івасика йдіть! Цілуйте його. Всіх цілуйте. До одного. Вештайтесь довше по місту. В універмаг завітайте. Чуєте? Неодмінно завітайте. Там багато людей... Геть!..
— Перестаньте! — заплакала Дорошенко. — Це знущання!
— Ні, годі вже рюмсати! — остаточно розгнівався Баландін. Схопив Дорошенко за руку і з силою вклав їй у долоню ключ. — Ви ці дамські жартики киньте! Беріть ключ і забирайтесь негайно. Щоб вашого духу не було. Епідеміолог називається. Всі можуть іти. До одного... Про шкуру свою тільки думає... Дамочка!..
Дорошенко заплакала голосніше, вона повернулася до стіни і так стояла, здригаючись і схлипуючи.
— Це паскудство, — сказав Лозицький, підходячи до Дорошенко. — Ходімо звідси, Євдокіє Іванівно. Не плачте. Ну заспокойтесь, прошу. Це паскудство, — повторив він. — Що тут казати. Ходімо. Гидко слухати. Сергію, ходімо.
Він поклав руку на плече Дорошенко.
— Зачекайте, — схлипнула Дорошенко. — Ігорю, зачекайте. Хлопці, Сергію, стійте. Не йдіть.
Вона, схлипуючи і витираючи кулаком заплакане обличчя, підійшла до дверей, легенько відсторонила Лозицького.
— Сідайте, — сказала вона. — І ти, Сергію, сідай. Так не можна.
Баландін підійшов до вікна, закурив. Перед вікнами його кабінету валялися старі дерев'яні клітки для кролів: дошки прогризені, але сітки на кришках ще міцні. "Шкода, полагодити не встиг", — подумав він.
Лозицький і Махов знову посідали на старезному дивані, який, проте, ще зберігав довоєнний шик; перш ніж попасти в лабораторію Баландіна, цей диван красувався на імунологічній стайні й дотепер зберігав ледь відчутний запах коней. Диван, наче чутливий сейсмограф, реєстрував людські дотики — його пружини бриніли на всі лади; диван неспокійно рипів, коли на ньому вмощувався Лозицький; він німував, коли сідав Махов; під Баландіним диван басово скреготав; Дорошенко воліла сидіти на стільці. На диван вона сідала вельми рідко — пружини видзвонювали тоді мідними голосами: тьонн... тьонн...
— Ти, Дусю, неправа, — сказав Махов. — Вийти зараз звідси не можна.
— Мені байдуже, — криво усміхнувся Лозицький. — Куди всі — туди я. Все одно здихати.
Баландін, огорнутий сизими заокругленими звивами тютюнового диму, стояв біля вікна, ялозив у роті сигарету.
— Миколо Петровичу... я погарячкувала, — мовила, ковтаючи сльози, Дорошенко. — Давайте все обговоримо... тільки спокійно.
Вона витерла обличчя полою халата.
— Обговорення закінчено. — Баландін погасив сигарету об підвіконня. — Ви вільні.
Дорошенко подивилась на ключ. Простий, з ледве вигнутою борідкою, ключ. Їй стало гаряче. Знову почали боліти соски. "Треба сказати Феді, щоб купував іонітне молоко", — подумала вона,
Підійшла до стола й обережно поклала ключ на скло.
Пружини в дивані зарипіли, ніби хтось важко пройшовся по подушці.
— А як же я? — запитала Ліля. — Я не можу залишатися. У неділю тітка приїздить... на "Ракеті"... хто їй відчинить кімнату?
(Продовження на наступній сторінці)