Баландін ввімкнув другий насос, який відсмоктував заражене повітря з камери. Гуркіт посилився. Ігор тепер уже не чув власного голосу.
— За що я так страждаю? — почав зухвало декламувати Лозицький. — Баландін занапастив мою молодість. Його снопов'язалка... це ж ганьба нашої атомної цивілізації. Російський самоук Баландін. Подивіться-но, який він бундючний. Він скоро лусне од власної величі. Ні, громадяни, ви тільки гляньте. Це ж сам Баландін — батько чхального апарата!
— Що таке? Нічого не чути. Що з камерою?
Це Баландін, підійшовши до Лозицького, кричав, прикладаючи рупором масивну долоню до рота.
— Все о'кей!
— Що? — не зрозумів Баландін.
— Можна починати. Повний порядок!
Дорошенко принесла із заразки пробірку з мозковою емульсією кроля, який вмер од хвороби Джосера. У Дорошенко боліли соски — вранці спраглий Івасик покусав їх так, що в неї сльози навернулись на очі, але скрикнути побоялася, — вона примусила себе сидіти мовчки, щоб не злякати дитину, котра здригалася навіть при голосній розмові.
Ця по-селянському гарна блакитноока жінка народилася 26 липня 1925 року у селі Носівка Чернігівської області третьою дитиною, і звали її, звичайно, не Євдокія, і навіть не Дуся, а Явдоха, на честь її осліплої бабуні Явдохи, що пам'ятала кріпацтво, як вигонили людей на панщину, і кожен четвертий зжатий сніпок був їхній, а потім пан Цвєтков, якщо бував у доброму гуморі, пригощав дівчат наливкою. Але в 1925 році баба Явдоха померла, і тоді її онуку нарекли Явдохою: вона з'явилась на світ у родині не дуже багатого (одна корова), але й не дуже бідного (сім десятин землі, ще й півдесятини саду) селянина Івана Герасимовича Ткача; їй було вісім років, коли помер батько; вона стала кандидатом медичних наук у 1959 році, захистивши дисертацію на тему: "Спалах грипу А (Азія) 57 в деяких областях України та його епідеміологічна й вірусологічна характеристики"; коли помер батько, мала Явдошка пішла в сад і залізла на високу занедбану яблуню; вона просиділа на яблуні до вечора; їй подобалися запахи харчів — із запаху борщу почалося її дитинство, потім помер батько, і з хати наче вивітрились запахи свіжої кров'янки (кабанчика кололи на Різдво), смаженого сала, гострий, апетитний запах солоних, хрумких огірків, яєчні, ароматний дух жирних оселедців і солодкі пахощі меду — все в хаті стало прісним, все стало голодним, наче господар забрав із собою те, що мало якесь відношення до їжі. У неї було троє дітей — Андрій (1944 року народження), Ілько (1952 року народження) та найменший, Івасик, — той, що покусав їй соски; її чоловік, Федір Степанович Дорошенко, народився у 1921 році в селі Ярмолинці на Поділлі, де золотий православний хрест і золоте сонце із дванадцятьма променями-протуберанцями сяють на блакитному тлі подільського герба. А знайшовся конопатий Федько в родині ветеринарного фельдшера Степана Тодосьовича Дорошенка, який помер од дистрофії, коли Федькові було лише дванадцять років; батько передав синові у спадок білу шкіру та світле, наче вигоріле на сонці, волосся. Федір Степанович Дорошенко викладав історію партії в університеті; обоє вони (Євдокія Іванівна Ткач і її майбутній чоловік — Федір Степанович Дорошенко) вступили до лав ВКП(б) взимку 1941 року; тої зими в землянках стояв липкий запах цукрових буряків, викопаних з-під снігу на замерзлих полях, — накришені буряки Явдоха кидала в казан, і потім всі, обпікаючись, сьорбали брунатну, гірко-солодку водицю, в якій плавали м'які, нудотні скибки буряків. На початку 1943 року її чоловік став комісаром партизанського загону "Червоний месник"; напади на німецькі гарнізони пахли медикаментами (Євдокія Іванівна виконувала обов'язки фельдшера), хвойними вітрами, дешевим лікером "Гельмут" або тмінним шнапсом, гаром та м'ясними консервами; і коли в Остерських лісах їм, оточеним і голодним (останній сухар вони з'їли три дні тому), скинули на парашуті хліб, запах цих намоклих (мішок попав у болото) буханок, що злиплися в один житній балабух, повернув її до життя і примусив повірити в перемогу, хоча всі пристрасні промови чоловіка, виголошені годину тому, видавалися їй безсилим жебонінням; невдовзі у Феді відкрився остеомієліт; навесні 1944 року їй довелося приїхати у Київ; Федя одержав звання капітана; 4 жовтня 1944 року народився Андрійко; а в серпні 1945 року її було зараховано студенткою до Київського медичного інституту.
Тричі з невеликих опуклостей перса її перетворювалися на тугі дині, по яких струмували (ніби хтось бризнув синькою — і фарба потекла тоненькими цівками, потекла й висохла), — струмували вени; животворення омолоджувало її: в 1944, в 1952 роках і зараз вливалася в неї яра материнська сила, коли вона, стиснувши обома руками налляті груди, бризкала молоком на синове обличчя, і коли Дорошенко протирала своє лице ваткою, яку напоювала солодким молоком, здавалося їй, що обличчя її стає чистіше та світліше, таке, як у синів, здавалося, що зникають зморшки та жовтизна втоми під очима.
...Ліля і Махов принесли клітку з морськими свинками. Вони поставили її на стіл, потім Махов підняв клітку трохи вгору й витяг з-під неї кілька чистих аркушиків.
— Запишіть! — наказав Баландін. — Пасаж восьмий.
Ліля взяла морську свинку, вакциновану проти хвороби Джосера.
Настовбурчена свинка, сторожко поблискуючи оченятами, намагалася що-небудь зрозуміти в цьому гаморі й миготінні білих плям; всю ніч свинка спала під мирне булькання дощу, а вранці її добре нагодували травичкою.
Дорошенко допомогла Лілі всунути свинку в сталеву капсулу, схожу на артилерійський снаряд; на самому кінчику конусоподібної головки (там, де снаряд має запальник) був отвір. Із нього висувався неспокійний ніс морської свинки.
— Дайте, — нетерпляче сказав Баландін, забираючи капсулу, — я сам. Ви беріть другу.
Він пригвинтив капсулу до камери. Тепер свинка, ізольована в тісній капсулі, могла дихати лише повітрям, насиченим аерозолями, які містили віруси хвороби Джосера. Це був найвитонченіший спосіб зараження, тому що він був найближчий до тих могутніх механізмів природи, за допомогою яких розповсюджувались по землі епідемії віспи, легеневої чуми, кору та грипу: тільки такий спосіб зараження міг дати відповідь —чи здатна на щось вакцина, виготовлена в лабораторії. Відповідь на це питання була одна: життя або смерть. Баландін ставив експеримент на дванадцяти свинках — шістьох вакцинованих і шістьох контрольних, заздалегідь приречених на загибель тваринах.
— Швидше, — підганяв Баландін Євдокію Іванівну. — Будемо нарешті починати. У нас море роботи. Швидше. Це в ваших інтересах.
Вона струснула пробірку з емульсією і поклала її у патрон, який закінчувався соплом: звідси суспензія вірусів розпилювалась по камері. Ліля бавилася морською свинкою, що належала до контрольної серії. Чорно-біла свинка радісно повискувала, але її лагідний, захоплений вереск тонув у гуркоті моторів. Баландін підійшов до Ігоря,
— Сядете за ультрамікроскоп. Лічитимете частки.
Ігор мовчки проліз у щілину поміж установкою й стіною і, намагаючись не зачепити гумові рурки, які виходили з камери, сів на низенький ослінчик. Він припав до окуляра мікроскопа і одразу ж занурився в темний, нерухомий вир. Потім йому здалося, що це зовсім не вир, а небо, вкрите хмарами.
Баландін повільно клацав тумблерами на пульті. Дорошенко старанно придивлялась до стрілок трьох манометрів: стрілки сіпалися туди й сюди — і на обличчі Дорошенко з'явився вираз болісної, майже страдницької зосередженості. Махов зробив перший запис своїм каліграфічним почерком. Він сидів у віддаленому кутку кімнати, за новеньким письмовим столом: Ізяслав Якович Кизименко виділив особистий столик для Махова тоді, коли по інституту пішли чутки, що Махова мають обрати до партбюро. Ліля бавилась із чорнотілою морською свинкою; у свинки збуджено тремтіли довгі білі вуса.
— Увага! — голос Баландіна перекрив гуркіт моторів. Він взявся за пусковий важіль.
— Господи, навіщо так репетувати? — скривився Ігор, подивившись на Баландіна. Потім Ігор нахилився над мікроскопом. — Таким голосом тільки кінець світу проголошувати.
Небо ожило. В мікроскопі стали з'являтися і спалахувати зорі, все заворушилось, зорі народжувались і одразу ж гинули, вони стрімко летіли із чорного безмежжя, летіли, збільшувались і розростались, спалахували і вмирали, розбиваючись об невидиму перешкоду. Це летів потік аерозольних часток. Із темних надр камери здіймались міріади крапельок води, мозкових клітин і вірусів, що линули довгим тунелем, опромінені збоку холодним сяйвом ртутної лампи: це світло перетворювало їх на мертвий космічний пил, на залишки далеких світів — загиблих чи зруйнованих під час всесвітніх катастроф, — і цей пил нічого іншого в собі не ніс, окрім смерті; спалахували десь там, за перепоною із товстих оптичних лінз ультрамікроскопа ВДК, абстрактні символи смерті; гуркотіли компресори; у Ігоря затерпли ноги — йому здавалось, що по кровоносних судинах повзуть маленькі свинцеві кульки; хотілося встати й вийти на ґанок, нехай краще холодна мряка, ніж ця нерухомість, запаморочливий гуркіт моторів і глибокодумні гримаси Баландіна, — але Ігор сидів, підраховуючи частки аерозолю, що летіли через тунель із ураганною швидкістю. В лівій руці він тримав хронометр, який відлічував час: хвилини і секунди безповоротно, як краплі дощу, стікали з циферблата.
Ігор подивився на годинник: було 10 годин 32 хвилини.
III
(Продовження на наступній сторінці)