Верхратський був обважнілий, кремезний, великоголовий, сивий. В молодості вважався красенем — видовжене, значуще обличчя з густими чорними бровами, з-під яких висвердлював співбесідника пронизливий погляд очей кольору найлегшої берлінської лазурі; брови посивіли, очі зблякли — з'явилася в них стареча байдужість; вуса оточували рот сивою акуратною підковою; шия в глибоких брижах обвисла над тугим коміром сорочки. Був постійний в своїх смаках і звичках, одягався зі старосвітською статечністю, ба навіть строгістю: в цих шатах — в камізельці з золотим ланцюжком годинника, у приставних накрохмалених манжетах, у чорній краватці, що оперізувала його шию (комір сорочки теж був приставний, хрусткий від крохмалю), — геть у всьому відчувалася позачасова незламність цього чоловіка, що переніс холеру, двічі — світові війни, тричі був обпалений смертним полум'ям тифів, чотири рази був підданий адміністративній немилості — за непримиренність, за стійкість у поглядах, за різкість у висловах, що були позбавлені тієї нудно-солодкої заокругленості, тієї казенної гожості, якими треба було пригощати уряд російський, котрий гидував безсторонньою правдою, що здатна скаламутити вірнопідданський спокій вельмишановного громадянства.
Коли він з'являвся у президіях з'їздів або ж коли виходив на трибуну, по залі котився гомін нетерплячого очікування, — знали, що буде гаряче, через те й стрічали його потиранням долонь і коротким, але шанобливим: о! Тому що його ім'я пов'язувалося не з одним десятком легенд і скандальних історій — розповідали, як він обізвав дурнем на одному із засідань Академії медичних наук самого міністра (обговорювалася пропозиція про розформування санітарних станцій), як він, встрявши у суперечку з професором Косінгом (той доводив, що людина, яка перехворіла на висипний тиф, назавжди заражена рикетсіями Провачека), запропонував свій труп для посмертних досліджень, щоб Косінг наочно переконався в безглуздості своєї гіпотези; як він поставив перед Організацією Об'єднаних Націй питання про боротьбу проти епідемії азіатського грипу в глобальному масштабі (для цього, щоправда, треба було б примусити все населення Землі начепити на кілька діб марлеві маски); як він просиджував до півночі на засіданнях наукового студентського гуртка, який, за ледачістю своєю, студенти майже не відвідували (приходило три особи із тих, що пнулися в аспірантуру); як він, будучи людиною себелюбною і гнівливою, безтямно жбурляв папірці секретареві, якщо тільки там не значився повний титул Верхратського: дійсний член Академії медичних наук СРСР, заслужений діяч науки, професор.
Він сидів спиною до вікна в просторому кабінеті, де салатні стіни були вкриті срібним накатом. В цю годину ніхто не смів заходити до нього. Настали священні хвилини — чаювання Верхратського. Чай налитий був у трилітрову черевату колбу — в осінньому блиманні того дня це округле, завбільшки з кавун, чаєсховище променіло тепло і коричнево. Перед старим стояли склянка і надтріснуте блюдце, де лежав дрібно наколотий цукор. Верхратський сьорбав чай вприкуску (для економії, як подейкували злі язики), щоб хоч трохи знизити нестримно зростаючу кількість цукру в крові. Шийка колби запітніла, склянка дихала парою.
— Д-дозвольте? — пробелькотав, ввалюючись у кабінет, Ординцев. — У мене справа.
Старий здивовано відставив склянку вбік і оглянув Ординцева так, як директор кунсткамери оглядає кумедного виродка.
— Георгію Вікторовичу, — нарешті промовив Верхратський своїм фальцетом, неприродним в устах кремезного чоловіка. — Георгію Вікторовичу, ви забули, мабуть, всі норми ввічливості. Заждіть трошки... прошу, вийдіть. Через вісім хвилин я буду до ваших послуг.
— У мене пильна справа.
Ординцев зовсім знахабнів од щойно випитого спирту — він навіть сів у крісло і, провалившись у м'яке сидіння, заклав ногу на ногу, демонструючи мокрі шкарпетки і брудні босоніжки.
— Але ж ні... будь ласка, вийдіть!
— Та перестаньте, Несторе Івановичу, розігрувати тут цю саму... — ляснув пальцями Ординцев. — Кажу — пильна справа.
— Ви п'яні! — пискливо вигукнув Верхратський. — Не-гай-но вийдіть! Що це таке? Не-гай-но!
— Біс із вами, — чвиркнув Ординцев, встаючи. — Там люди заразились. А ви чай хлебчете.
Він сердито покрокував до дверей, де його наздогнав Верхратський. Ординцев сповна був задоволений справленим ефектом і не став опиратися, коли Верхратський втяг його до кабінету.
— Хто заразився?
Ординцев, не гаючи часу, знову вмостився в кріслі. В ногах відчував ватяну слабкість, а концентричні райдужні кола крутилися в очах шалено і тривожно.
— Баландін та його хлопці. Джосером.
— Коли?
— Тільки що.
— Як?
— А так. У них аварія. Кабель порвався.
— Який кабель? — Гидлива гримаса так і не сповзла з обличчя Верхратського. — Кажіть ясніше.
— Ясніше ясного. Вся справа в аерозольній камері... Нагнітання є, а відсмоктування нема.
— В аерозольній камері?
— Несторе Івановичу, невже ви такий... цей самий... — знову ляснув пальцями Ординцев. — Вони вели зараження...
Задзвонив телефон.
— Алло, — сказав Верхратський. — Так, Сергію Сергійовичу. Так. Відаю. Вже сповістили. Ординцев. Звідки ви знаєте? — спитав він, затуляючи долонею трубку.
— По прямому проводу, — розплився у посмішці Ординцев. — Був у Баландіна в гостях. Від нього — до вас.
— Сергію Сергійовичу, негайно. І нехай Осадчий приходить. Чекаю.
Ординцев вкрай захмелів. Довелося йому навіть гупнути ногою, щоб відчути під собою твердь земну. Він силкувався розплющити очі.
— Я... ляжу краще, — мовив нарешті Ординцев. — Можна? Ненадовго... Серце щось той... Ви з Пікассо знайомі? Я познайомлю... І з Ван-Гогом. Гарні хлопці,. Суворі реалісти божевільного віку... Дякую, Несторе Івановичу... Такі речі не забуваються. Без жартів.
Він примостився на дивані, накритому сніжно-білим простирадлом, і через якусь мить уже хропів.
Першим у кабінет вніс треноване на тенісному корті тіло професор Осадчий — апостольське сум'яття сивого волосся над високим чолом, димчасті американські окуляри в квадратній нейлоновій оправі, привезені з конгресу в Сан-Франціско, твердий абрис вишкрябаного золінгенівською бритвою підборіддя. Слідом за ним у кабінет Верхратського ввійшов Білан.
— Це що за явище? — поспитав, кивнувши на Ординцева.
— Деліріум, — знизав плечима Верхратський. — Облиште його. Що у Баландіна?
— За чверть до одинадцятої в лабораторії Баландіна сталася аварія, — сказав Білан. — Я встановив, що аварія пов'язана з обривом провода силової лінії. Баландін ставив якраз експеримент по зараженню тварин вірусом Джосера. Відсмоктувальні насоси перестали працювати... після того, як провід обірвався. Тиск у камері катастрофічно підвищився. Лопнув трубопровід. Ну, і аерозоль пішов у приміщення...
— Дозвольте, — здивовано перебив Верхратський. — Я весь час тільки й чую про аерозольну камеру. Хіба ми планували цю роботу, Сергію Сергійовичу? Ось переді мною лежить тематична картка лабораторії. Написано: вивчення епідеміології хвороби Джосера. Збір первинних даних, обстеження вогнищ, ідентифікування вірусу. І нічого більше. Я не розумію... чому я нічого не знав про це? Хто давав дозвіл на роботу з камерою?
— Дозвольте, Несторе Івановичу, мені.
Як завжди, в Осадчого був безпристрасний голос і вкрадливі рухи: він говорив, обережно поправляючи окуляри вказівним пальцем. На ньому був чудово зшитий дакроновий костюм асфальтового кольору, біла сорочка і вузька темно-синя краватка з повздовжніми дрібними фіолетовими смужками.
— Вибачте, Несторе Івановичу, — твердо проказав Осадчий, намагаючись глянути просто в очі Верхратського, — але мені здається, що зараз не час перечитувати тематичні картки. Дорога кожна хвилина. Ми повинні подумати про життя наших людей. Треба вжити термінових заходів. Подзвонити у всі інститути. Поговорити з Лазуркевичем, Григор'євим. Може, щось підкажуть. Треба подзвонити в Академію. В Інститут нових антибіотиків. Доведеться, мабуть, звернутися до уряду з проханням зв'язатися з нашим посольством у Вашінгтоні. Я дам адресу мого великого приятеля Джона Крастлі — директора вірусологічного інституту в Каліфорнії.
"Цей тип, кажуть, відвідує інститут краси і гігієни", — подумав Верхратський, придивляючись пильно до Осадчого.
— Баландін оголосив карантин, — сказав Білан. — Я наказав привезти ліжка і постільну білизну. Їжею їх забезпечимо... я умовився з їдальнею швейної фабрики. І з Ординцевим теж треба щось робити. Мені здається — треба замкнути його на цей час у фотолабораторії.
— Небезпечно. Вип'є весь проявник, — посміхнувся Осадчий.
Верхратський нервово зім'яв тематичну картку. Зиркнув на Осадчого з-під білої щетини брів, нетерплячою долонею відкинув убік не потрібний тепер жмут паперу.
— Вітаю. Ваш план просто чудовий, Іване Івановичу. Щоправда, мені невтямки — на які це чудодійні ліки ви сподіваєтесь? Чи, може, цей ваш приятель... цей Крастлі вже винайшов засіб проти хвороби Джосера? В передостанньому номері "Вайролоджі" була його стаття... але там нема нічого втішного.
— По восьмій проблемі одержано цікаві результати, — сказав Білан. — Я гадаю...
(Продовження на наступній сторінці)