О десятій годині ранку місто вкрилося ожеледдю. Холодний північно-східний вітер обпік мокрі стіни будинків, висріблив тротуари, впаяв набубнявілі гілки дерев льоду, перетворив проводи, що обплутали вулиці, на товсті, ламкі линви. Злиплі нашарування афіш — цей дивовижний сплав славнозвісних прізвищ, сухих фактів, усміхнених облич, гучних закликів — пожолобилися, втративши колишню вогку еластичність. Тріпотіли на вітрі бляшані кола — червоно-жовті ієрогліфи ОРУДу.
Обважніле, вкрите шістнадцятиміліметровою льодяною кіркою гілля провиснуло, торкаючись самої землі, воно обламувалось і хрускотіло під колесами авто. В парках виросли завали із гілок. У під'їздах, як в аеродинамічних трубах, стугонів вітер. Він вщухав лише в цегляних нетрях будинків. Древнє місто набрало нового вигляду; алюмінієвою фарбою голчастої паморозі вкрились бруківки вулиць, ліпне буйство барочних фасадів, золотий глянс грушеподібних церковних бань, математичні пропорції модерних кіосків. У багатьох районах був перерваний телефонний зв'язок. Тополі на бульварі Шевченка нахилили верхівки.
Дзенькіт і тріск стояли поміж дубами поблизу мікробіологічного корпусу. Падали, як уві сні, срібні рогульки, вузлуваті корчі, кривулясті галузки. Важка гілка впала на провід, що з'єднував мікробіологічний корпус з лабораторією Баландіна. Провід обірвався. Це був один із трьох кабелів силової електролінії, що живив енергією відсмоктувальний насос аерозольної камери. Потужний потік трифазного струму в моторі насоса раптом захлинувся.
...Ігор побачив широке, гнівне, нерухоме, як на образах, обличчя Баландіна. Баландін кинувся до дверей, перевернувши на своєму шляху клітку з морськими свинками. Він гримнув дверима, наліг на них плечем, наче в лабораторію ломилися з вулиці.
— Марусю! Надю! — закричав він, щосили б'ючи ногою в двері. — Геть з лабораторії! Тікайте!
Потім Баландін зметикував, що Надя та Маруся — лаборантки, які сиділи за перегородкою, — не чують його.
Адже мотори й далі гуркотіли, хоча їхні звуки були позбавлені моці, чистоти її люті, притаманної реву двох електромоторів, що нагнітають повітря в аерозольну камеру і відсмоктують його.
Баландін, притримуючи ногою двері, дотягнувся до рубильника.
— Тікайте! — надривався він, б'ючи кулаком у двері. — На вулицю! Аварія!
— Миколо Петровичу! Що сталося? — вигукнула за перегородкою Надя.
— Аварія! Негайно тікайте! Я наказую!
Цегляно-червона, пориста шия Баландіна, ряба від зморщок та карбункульних рубців, посіріла. Халат на плечах і спині раптом намокнув од поту — виступили контури синьої майки крізь мокре полотно; здавалось, що халат зшитий із промокального паперу — з такою швидкістю темніла матерія.
Дорошенко підбігла до Баландіна.
— Що?
Вона схопила його за руку. Пальці в неї стали білі, ніякі, тверді — гіпсові, спало на думку Ігореві, що дивився, як Баландін брутально відштовхує Дорошенко від дверей.
В препараторській почулося тупотіння (Баландін важко, уривчасто дихав), потім у вікні промайнули сильветки обох лаборанток. Ігор встиг помітити, як посковзнулася Маруся — маленька хвороблива дівчина, що не могла дивитись на кров (одного разу вона знепритомніла, коли розбилася пробірка з кров'ю і червона в'язка рідина залила білий лабораторний стіл). Маруся впала в багнюку, підвелася й побігла далі. Тільки тоді Баландін одчинив двері.
— Чого ж це ви мовчите? — запитала Дорошенко. — Чуєте?
— Бабо... бісова холера! Куди дивилася? — гримнув Баландін і виштовхнув її у коридор.
Оглушливо рипнув стілець, на якому сидів Махов.
— Камера? — спитав він, витираючи обличчя долонею і залишаючи на щоці блідий чорнильний слід. Він підводився із стільця повільно, неначе щойно отямившись од заціпеніння, в якому перебував весь цей час. — Що з камерою?
— Якого біса стоїте?! — крикнув Баландін. — Геть звідсіль! Ліля! Сергій!
— Куди? — спитав Махов.
— До мене в кабінет.
— У-у-у-е... — простогнала Ліля, скоцюрбившись, ніби її вдарили в живіт. — У-е-е-е...
Хтось обережно доторкнувся до Ігоря, який, оглухлий і нерухомий, сидів біля мікроскопа. Лозицький здригнувся: чорно-біла свинка тицяла вологим носом в його ногу. Непрониклива товща тиші оточувала Ігоря — всі звуки згасли, лише калатання серця порушувало тишу; зір дивовижно загострився, вся обстава лабораторії й обличчя людей спотворилися, стали гротескними уривками недоладної кінострічки, яка промайнула в його свідомості. У свинки було кругле, чорне, веселе око.
Поруч з Лілею стояв Махов і розгублено дивився на неї. Баландін підбіг до дверей, гримнув:
— Води! Швидше!
— У-у-у-е-е, — простогнала Ліля.
— Лілю, заспокойтеся, — умовляв її Махов.
В кімнату повернулася Дорошенко з чашкою в руці.
— Ось, — сказала вона. — Лілю, випийте.
— Забирайтеся геть, — сказав Баландін, розмахуючи кулаками. — Ви що, подуріли? Аерозоль у кімнаті... Виведіть її!.. Напувати там можна... Знайшла час... Геть!
Махов і Дорошенко вивели Лілю з кімнати. Баландін підійшов до Ігоря — той протискувався з-поза камери — і з силою штовхнув його в слину. Ігор побачив безтямне, змарніле обличчя Баландіна, його сірий, бетонною вагою налитий погляд.
— Обережніше, — огризнувся Лозицький.
— Геть звідси! — проказав крізь зуби Баландін, взявши Ігоря за плечі (було дуже боляче — в коротких, м'ясистих пальцях Баландіна відчувалася звіряча сила), і майже викинув його з серологічної кімнати.
Залишившись на самоті, Баландін, лаючись, підійшов до вікна і почав мудрувати над поіржавілими завісами. Завіси не піддавалися. Тоді Баландін схопив молоток і з силою вдарив по верхній завісі. Шпінгалет нарешті піддався. Баландін розчинив вікно. Морозне повітря проникло до приміщення. Надворі нікого не було. Баландін машинально подивився на електродзигар, що висів на стіні: за чверть одинадцята. Глянув на свій годинник: за десять одинадцята. Він завів годинник, прислухаючись до легкого потріскування гвинта. Порив вітру скинув зі столу аркушики, списані рукою Махова. Морські свинки, що безтурботно лазили по підлозі, злякано кинулися врозтіч. "Ось і все, — подумав Баландін. Він нагнувся, піднімаючи аркушики. — Треба було примусити всіх затримати дихання, — подумав він — Пізно".
IV
Баландін зачинив вікно і вийшов із серологічної кімнати. По дорозі зазирнув у аптечку, що висіла в коридорі: зеленка, бинт, пірамідон, дві пляшечки пеніциліну. Він узяв пеніцилін. В його кабінеті світилося. Потім Баландін знайшов у хімічній шафі пляшку з концентрованим до чорноти розчином марганцівки. В кабінеті голосно розмовляли. Баландін підійшов ближче, прислухався. Говорила Дорошенко. Голос у неї був плаксивий, жалісний.
— Дивлюся... щось коїться з другим манометром. Не тямлю, що таке. Мені треба стежити за ними, відчуваю — щось не гаразд, а зрозуміти не можу. В чому справа? Потім дивлюсь — тиск підвищується. Хотіла сказати Миколі Петровичу...
— Відсмоктування не було, — вставив Ігор. — Чого там дивитися?
— Раптом чомусь тиск у камері почав падати. Я думала — він вирішив знизити тиск... Думаю — так і треба; Думаю — це він знизив. Так і треба, думаю...
— Трубка із штуцера зіскочила, — сказав Ігор. — Тиск божевільний.
— Що ж тепер буде? — схлипнула Ліля,
Баландін ступив у кабінет. Дорошенко стояла біля дивана. Вона встигла зняти білу хустку. Волосся у Дорошенко було темно-мідне, заплетене в косу, що важким вінчиком лежала на голові.
— Вітаю, — прошипів Баландін, підходячи до Дорошенко. — У вас що — баньки повилазили?
— Я гадала, що ви тиск знижуєте...
— Гадала, гадала... Чим ви гадали?
— Не встигла сказати...
— Не встигла! Лілю, приготуйте слабкий розчин марганцівки. Допоможіть Лілі, — наказав він Лозицькому. — Розчиніть пеніцилін.
— Чим розчинити? Фізіологічним?
— Водою. Швидше. Прополощете горло. І ніс закапайте. Щоб мені всі прополоскали. Зрозуміло? Спочатку марганцівкою, потім пеніциліном.
Ковпачок із м'якого білого металу на шийці пляшечки тріснув, але Ігор не міг його зняти. Він став зривати ковпачок зубами.
— Що ви порпаєтесь, як стара баба?! — бридливо сказав Баландін. — Візьміть ножиці.
— Що сталося з камерою? — стиха мовила Дорошенко.
— Якір згорів, — сказав після недовгого мовчання Ігор. — Чули, як мотор стогнав?
Ліля набрала води в колбу і долила трохи марганцівки.
— Ще, — порадив Махов. — Надто слабкий.
— У вас все обличчя в чорнилі, Сергію Онисимовичу, — сказала Ліля.
Махов підійшов до раковини, пустив воду, заплющив очі, змочив обличчя, дбайливо намилив його великим шматком брудно-жовтого господарчого мила. Баландін відчинив шухляду письмового стола, дістав мильницю і поклав її на фаянсову поличку біля раковини.
— Киньте цю гидоту. Ось туалетне.
Махов одразу ж забризкав водою свій ошатний, накрохмалений халат. Розмазуючи мильну піну по обличчю пальцями, забрудненими чорнилом, Махов тупцював біля раковини, в яку плюхалась синювата піна.
(Продовження на наступній сторінці)