— Шкода Жору, — сказав Ігор. — Заженете ви його у домовину спеціальними заштриками. Глядіть. Бо незабаром здача тематики.
Він попрямував до своєї лабораторії.
Лабораторія Баландіна стояла осторонь від інститутських будинків, на схилі гори. Головний корпус, виробничий, біохімічний і мікробіологічний корпуси скупчились нагорі. Внизу розташувалися господарчі будівлі — механічна та столярна майстерні; звідси починались інститутські задвірки: тут зберігались тюки сіна для коней імунологічної стайні, тут у курних трав'яних закамарках були приховані розсипи бракованих ампул, які сяяли в сонячні дні гострим алмазним блиском. Майже поруч, метрів за сто від лабораторії, в найдальшому закутку, згідно з постановою місцевкому, був споруджений монументальний крематорій для спалювання лабораторних тварин; тут завжди валялись трупи: кролі — кудлаті, з брудною шерстю, морські свинки — кумедні задубілі тваринки, що загинули в ім'я науки і були принесені в офіру дивній, але могутній богині, яку звуть Дисертація і якій поклоняються тисячі людей.
Лабораторія Баландіна розташувалася в окремому цегляному приземкуватому будиночку, просторому й незручному. Колись тут була протичумна станція Південно-Західного краю. Цементовану підлогу в будиночку встелили лінолеумом, але все ж земляний холод відчувався у приміщеннях. Зате в лабораторії зроду не водилися ні миші, ні пацюки. Дикий виноград обплітав стіни, а біля входу в лабораторію Баландін і Дорошенко завели навіть невеличкий квітничок, посадили яблуню та сливу. Лозицький прикрасив вхід двома восьмикутними цементними вазами, знайденими на смітнику. У вазах росли айстри. їхні білі, наче вирізані з білого крейдяного паперу, пелюстки, позбавлені пахощів, символізували, на думку Баландіна, стерильний світ лабораторії — недосяжно ясний, дисциплінований, несхибний світ його керівничої фантазії.
В лабораторії Баландіна був свій власний віварій та своя трупоспалювальна піч — стара груба, в якій цілісінький день палахкотіло блакитне газове полум'я: в ньому згорали трупи тварин, чернетки статей Баландіна, любовне листування Лозицького з багатьма дівчатами, не потрібні вже кусні мозку, надіслані на вірусологічне дослідження, лабораторне сміття, проолієний папір, ватяні тампони, насичені хлораміном, та інша всячина. В котлі, захованому в просмолених нутрощах печі, грілася вода для душу — душова кімната була навпроти кабінету Баландіна. Спеціальної роздягальні не було, тому всі, йдучи до заразної кімнати — заразки, — переодягалися в кабінеті Баландіна. Вікна кабінету виходили на стрімкий схил гори, що звисав над будиночком, заступаючи півнеба. Кабінет Баландіна стояв на самому кордоні двох держав, кожна з яких жила за своїми особливими законами: за два метри од дверей кабінету починалася режимна зона — заразка. В заразці — аскетичному похмурому приміщенні з маленькими заґратованими вікнами — стояв холодильник "Саратов", де зберігалися культури мікробів; до стіни був присунутий старий, але дуже надійний термостат, у якому протягом десятиріч утримували сталу температуру на відмітці 37°; біля вікна стояв білий, холодний, з гострими непримиренними гранями секційний стіл, прикрашений газовими пальниками, невеличким настільним боксом та трилітровою банкою з хлораміном, де мокли пастерівські піпетки. Невеличке віконце, прорізане у заразку і завжди щільно зачинене, виходило на чисту половину, в серологічну кімнату, яка спершу призначалась для дослідження крові; але ця кімната давно вже використовувалась не за призначенням: тут стояла двометрова, сяюча нікелем, світло-небесного кольору, обплутана хитромудрою системою коралових гумових рурочок, забезпечена великим пультом із плексу для приладів камера МАКБ-4 — "мікробіологічна аерозольна камера Баландіна", модель четверта, побудована спеціально для зараження лабораторних тварин, — вона випорскувала з металевого сопла у закритий резервуар найдрібніші крапельки водяного пилу: ці крапельки містили в собі смертоносний заряд вірусів. Камеру охрестили "Макбетом".
Легка, засклена перегородка відокремлювала цю кімнату од препараторського покою. Лаборанти розташувались окремо — у найсвітлішій, теплій кімнаті, суміжній із кабінетом Баландіна. Лікарі ж, вільні від експериментів, сиділи в незручному канцелярському приміщенні, поблизу входу в лабораторію: сама лабораторія починалася з маленького передпокою, де стояли вішалки та висів телефон. Кілька років тому спритний господарник Ізяслав Якович Кизименко закупив у якоїсь військової організації три десятки морських телефонних апаратів, знятих, мабуть, з підводних човнів. Добрячі, сіро-голубі настінні апарати мали сигнальні лампочки, пронизливі дзвінки і ваговиті, схожі на гантелі, трубки. У вертикальному стані трубку міцно тримала масивна нікельована защіпка. Все це було зроблене на совість.
...Лозицький ліниво вийшов по сходах і штовхнув ногою двері Вони були зачинені зсередини. "Бісова душа, — вилаявся мовчки він, — що це за міщанські звички. Запізнився всього на нуль годин п'ять хвилин..." Він подзвонив. Двері відчинив Баландін.
— Де ви тиняєтесь? Я вас просив прийти сьогодні раніше, — процідив він. — Ох і люди у нашій лабораторії! Махова теж нема.
Він вийшов із передпокою, гримнувши дверима.
"Нічого, — мовив подумки Лозицький. — Переб'єшся. Нічого з тобою не станеться".
Скинув плащ, надів халат. "Халат треба було б випрати. Скоро в ньому можна буде продавати квашену капусту", — подумав Лозицький, потягуючись.
II
— Чули новину? — спитав Лозицький, заходячи в серологічну кімнату. — Вчені ступені скасовуються, зарплата підвищується.
— Чергові плітки? — іронічно посміхнулася Дорошенко.
— Із найавторитетніших джерел. Під прапором боротьби з формалізмом... платитимуть згідно з посадою.
— А зарплата?
— Зарплату підвищують пролетарям. Молодшим науковим. Завам і старшим знижують. Під прапором урегулювання.
— Брехня, — похмуро сказав Баландін. — Нікому поки що підвищувати не будуть. І знижувати.
— Зменшити різницю все ж таки можуть, — єхидно мовив Ігор. — Тим більше, що держава врешті-решт однаково вигадає.
— У мене Ілько застудився, — сказала Дорошенко. — Нежить, кашляє. Боюсь, захворіє.
— Не захворіє, — обізвався Баландін. Він сидів навпочіпки і регулював ультрамікроскоп, пристосований для обліку аерозольних часток, що поступали в камеру. — І чого це ви завжди панікуєте? Між іншим, у лабораторії протікає стеля. Ви що — не могли потурбуватись, щоб полагодили дах?.. Нічого без мене не можете.
— Я була у Кизименка, — стала виправдовуватись Євдокія Іванівна. — Як горохом об стінку.
— Треба було спирт дати, — сказав Баландін. — Літра півтора. Миттю б зробили. Невже так важко здогадатися? Ви емульсію приготували?
— Так. Миколо Петровичу, відпустіть мене сьогодні трохи раніш, добре?
— Я вас на ланцюгу не тримаю, — буркнув Баландін.
Лозицький перевіряв компресорний пристрій і систему гумових рурок, якими в камеру подавалося під тиском повітря.
— Лілю! — сказав Баландін. — Свинки готові? Давайте сюди! Ігорю Станіславовичу, трошки жвавіше, прошу.
— Зараз, — озвалася з-за перегородки Ліля. — Ось номери тільки запишу.
— Добридень, — промовив голосно Махов, з'являючись у кімнаті.
Він неквапливо застібав халат, повільно, діловито обмацуючи кожен ґудзик. Махов погладшав за останні роки — на підборідді та на шиї з'явилися складки (довелося міняти сорочки, бо на старих не сходилися комірці), і рухи його стали повільні, а колір обличчя так і залишився дитинно-чистим, зморщок не було; але найбільше він пишався зубами — білими, впритул посадженими, міцними, такими, що полюбляють м'ясо і яблука.
— І ви теж спізнилися, — сказав Баландін. — Чортзна-що діється.
— Я був на нараді культоргів, — образився Махов. — Можете запитати у Твінга.
— Гаразд, — відрізав Баландін. — Сідайте скоріш. Вестимете протокол.
— Що ж, — задумливо протягнув Махов, начебто йому хтось дозволив вибирати. — Сісти можна.
"Бреше про нараду", — байдуже відзначив Баландін.
— До речі, — Махов заклопотано потер долонею підборіддя. — На нараді лабораторію лаяли. За культроботу. Це і тебе стосується, Дусю. Казали, що ти погано ведеш щоденник політінформацій.
"Бреше", — вирішив Баландін.
— Лілю! — нетерпляче заволав він. — Несіть тварин!
Ігор увімкнув компресор, і кімната заповнилася гуркотом мотора, який подавав стиснене повітря в камеру; цей гуркіт увібрав у себе всі розмови та гомони, зробив їх однотональними, і тепер люди, готуючись до експерименту, беззвучно ворушили губами і беззвучно усміхались, наче їм хтось вимкнув голоси (це було схоже на те, як жінки, котрі дома готують обід і об одинадцятій годині ранку дивляться телевізійні передачі, залишають на екранах лише зображення, а звук вимикають; телегерої пристрасно відкривають і закривають роти під стукіт сікача, що перетирає яловичину на крихку червону масу).
— Бісова скриня, — вилаявся Ігор. Баландін запитливо подивився на нього. Ігор одвернувся. — Помісь казанка і синхрофазотрона. Так, так, і не дивись на мене, божевільний винахіднику.
(Продовження на наступній сторінці)