Я був у білому комбінезоні, білій шапочці. Там інакше не можна. Усі ці пусті історії про свинцеві штани — дурниці. Фантома можна послати на невелику відстань, метрів на 15–20. Більше людина в такому одязі не пройде. Самі лише свинцеві труси важать двадцять кілограмів. А мені потрібна була рухливість. Отже, заліз я нагору. І перше відчуття — чисто інтуїтивне — тут стояти не можна. Тут небезпечно. Я стрибнув, проскочив метрів три вперед, дивлюсь — рівень трохи нижчий. Єдиний прилад, якому я довіряв,— це ДП-5. Життя йому своє довіряв. Потім, після першої мандрівки на дах, я інколи брав з собою два прилади, бо одного разу прилад збрехав.
Як виявилося згодом, я правильно стрибнув уперед, тому що під цим майданчиком, куди я вибрався, лежав шматок твела — тепловиділяючого елемента. Тільки не такий, як описують деякі ваші колеги по перу... Один з них написав, що перед його героєм лежав 20-кілограмовий твел! А твел — це трубочка завтовшки з олівець, довжина якої три з половиною метри. Трубка сама з цирконію, це сірий такий собі метал. А на дахах — сірий гравій. Тому уламки твелу лежали, як міни: ти їх не бачив. Неможливо було їх відрізнити. Тільки по руху стрілки — ага, ось вона здригнулася — мізкував. І відскакував. Тому що якби став на цей самий твел, то міг би і без ноги залишитись...
Ну, я пострибав по цьому майданчику, зрозумів, що там не такі вже й жахливі рівні, і спустився вниз по драбині. Найголовніше визначив. Це було дуже важливо, бо відкривало шлях людям, вони могли працювати на даху. Нехай незначний час — хвилину, півхвилини, але могли. Саме тоді Самойленко зайнявся очищенням дахів, і ми з ним одразу сконтактувалися.
— Отже, найнебезпечніший був твел?
— Усі тоді боялися і шматків графіту. Коли я вперше вийшов на цей дах, також відчув, що позаду щось недобре. Повернувся, дивлюся — за півтора метра від мене шматок графіту. Схожий на конячу голову. Великий. Сірий. Оскільки відстань лише півтора метра, мені нічого не залишалося, як заміряти його. Виявилося 30 рентген. Тобто не так і страшно. До цього вважали, що на графіті тисячі рентген. А коли знаєш, що лише десятки рентген,— ти вже відчуваєш себе інакше. Потім що я вже робив? От ідеш десь за маршрутом — лежать шматки графіту. А ти знаєш, що вертатися доведеться цим же шляхом. Щоб зайвий раз не "світитись", ногою його стусонеш — він і відкотився. Але якось я на цьому дав маху: на "етажерці" мені трапився один шмат, я його ногою я-як штовхну, а він, виявляється, прилип до бітуму. Вийшло, як у кінокомедії.
А взагалі-то важко було. Бета-опіки. Горло весь час було закладене — хрипкий голос. Але я сприймав це як елемент неминучого ризику. Ти все знаєш, усе розумієш. Коли стоїш на опроміненні, знаєш, що у тебе є організмі коїться, знаєш, що опромінення в цю мить ламає твій генетичний апарат, що все це загрожує наслідками на раковому рівні. Відбувається, сказати б, гра з природою. Ти почуваєшся як на війні. Що допомагало бути спокійним? Тільки знання. Ти знаєш — ти зробив цю роботу, ти сюди зайшов, заліз, схопив оте й оте, а міг би, якби був дурніший, схопити в тисячу разів більше. Саме це відчуття дуже сильне — що ти виграєш, цю війну, що ти здатний це зробити, що можеш перехитрувати природу. Ось саме це відчуття весь час керувало тобою. Постійне відчуття боротьби. І було розуміння того, що ти хоч чим-небудь прислужився справі на больовій точці планети. Виграв бій. Просунувся хоч на міліметр уперед.
Я спізнав у Чорнобилі почуття братерства, яке виникло серед сталкерів. Тепер спробуйте, нас із Юрою Самойленком посварити — не вдасться. Ми пройшли з ним через таке...
Людина за своєю природою складна... Що таке небезпека? Вона і сковує, і тисне на тебе, а з другого боку — примушує швидше розв'язувати технічні, інженерні завдання. І це надає тобі впевненості. Відчуваючи впевненість у собі як спеціаліст, ти краще почуваєшся і як людина. Я помітив: чим людина була технічно грамотніша, тим спокійніше вона почувалася в Чорнобилі".
ЛЕГЕНДА ПРО ЛЮБОВ
Запустіння чорнобильських дворів, устелених чорними яблуками-падалицями. Купи мотлоху не задвірках гуртожитків: викинуті респіратори, старі речі, що "фонують", понівечені, розграбовані легкові автомобілі з намальованими на бортах номерами, стоси казенних пожовклих паперів— залишки зниклого назавжди "довоєнного" побуту. І портрет Брежнєва, що вінчає одне з таких радіоактивних звалищ...
У дворі одного з гуртожитків я побачив типово чорнобильського аборигена: хтось у чорному безформному комбінезоні, шапочці, респіраторі, гумових чоботях, з дозиметром на грудях підійшов до колонки з водою. Нахилився. І раптом я розпізнав обриси жіночого тіла — незнищенно прекрасні ознаки життя і любові. Цей хтось скинув шапочку та респіратор — і золотисте волосся розмаялось на вітрі, засвітилося на сонці. Незнайомка підставила руку під струмінь води й усміхнулася.
Господи, яким генієм чистої краси видалась мені ця звичайна жінка тут, у Чорнобилі! Що привело її сюди? Професійний обов'язок, авантюрна пристрасть до гострих відчуттів, любов?
Жінка в Чорнобилі... У просторому цеху колишньої чорнобильської станції технічного обслуговування автомобілів була відкрита їдальня, яку місцеві дотепники охрестили "кормоцехом". Вхід до "кормоцеху" охороняли дозиметристи, які час від часу виганяли тих роззяв, що приносили сюди з будмайданчиків своє "свічення". Вражала чорна однаковість людей у бушлатах і комбінезонах, ватниках спецівках, у чепчиках, "афганках" і беретах, які мовчки уминали свій обід,— у всіх були не тільки однакові костюми, а й, здавалося, однакові обличчя — сірі від утоми. І в цьому похмурому світі чорноробів атомної аварії якось особливо зворушливо виглядали милі, розпашілі обличчя дівчат, що працювали на кухні.
Весною 1987 року я вже зустрічав на темних, вимерлих улицях Чорнобиля закохані парочки у стандартній уніформі. Цікаво буде дізнатися про долю чорнобильських сімей, що склалися в Зоні,— а таких чимало,— про долю їхніх дітей. Цікаво не тільки генетикам...
Я знаю жінок, які поділяють зі своїми чоловіками всі труднощі тутешнього напівпохідного, невлаштованого життя. Але хочу розповісти про жінку, яка живе зараз у Москві, хоча й продовжує працювати на ЧАЕС. Уже в травні позаминулого року тут ходили чутки про дружину одного з працівників АЕС, що потрапив до московської клініки №6. Жінка ця нібито пішла працювати в ту лікарню, щоб бути поряд з чоловіком, щоб полегшити його страждання. Розповідали, як після смерті чоловіка вона продовжувала ходити по палатах і підбадьорювати опечених, стражденних людей, говорити їм, що чоловік тримається мужньо і вони теж повинні триматися, не занепадати духом, а ці хлопці вже знали, що чоловік її помер,— і вони плакали, відвернувшись до стіни.
Розповідь ця звучала як легенда, але згодом я дізнався, що історія ця не вигадана. Я розшукав цю жінку і записав її оповідь.
Ельвіра Петрівна Ситникова, інженер Чорнобильської АЕС по дозиметричній апаратурі:
"Мій чоловік, Анатолій Андрійович Ситников1, марив цими атомними станціями. Він казав: "Ти уявляєш, тримати в своїх руках мільйон кіловат!"
Коли почалося будівництво Чорнобильської АЕС, я залишилась у Миколаєві, в родичів, а він тут, у гуртожитку,
1 А. А. Ситников згадується в щоденнику Ускова.
жив разом з Орловим1. Як вони жили — це неймовірно. Я один раз приїхала, подивилася: надголодь, у жахливих умовах. Та їм було не до того — вони працювали. У 1977 році, коли ми одержали квартиру в Прип'яті, я приїхала з дочкою і завжди була поряд з ним. Перший блок у вересні пустили. Він приходив з роботи... Бувало, до стіни притулиться, очі сяють, а сам мало не падає від утоми. Каже: "Боже мій, що сьогодні було... ми тримали... три хвилини тримали блок... А здавалось — три роки! Ми втримали блок!"
У нас вісім років була машина, але ми жодного разу не їздили на південь. Йому все ніколи було. Він не пішов у відпустку і вісімдесят п'ятого року — на початку літа його призначили заступником головного інженера по експлуатації першого та другого блоків. А потім... потім я через рік компенсацію за дві відпустки одержала.
Усе робота й робота. До чого доходило: директор у відпустці, головний інженер у нас хворий був, заступник головного по науці у від'їзді. Ситников залишався сам. На станції жартували: навіщо, мовляв, адміністрація, коли один Ситников є. Він не боявся відповідальності. Все брав на себе. Підписував усі графіки. Але все вивчав: удома ввечері все перекреслить, виправить — тільки тоді свій підпис поставить. Я певна, якби у нього цей експеримент ішов, нічого б не було, ніякої аварії. Коли пускали четвертий блок, поспішали, всі графіки ламали. Чоловік виступав проти поспіху. Тоді перший секретар міськкому Гаманюк по плечу його поплескав: "Ти хлопець гарячий дуже, молодий, заспокойся, охолонь, не можна так".
А тієї ночі... він просто встав і пішов, як завжди це робив. Чисто по-солдатськи. Сказав мені, що сталося нещастя, треба бути там. І все...
Пізно ввечері наступного дня, коли всіх, хто отримав велику дозу, везли до Москви і я прощалась з ним біля автобуса, я запитала: "Толю, чому ти в блок пішов?" А він: "Ти зрозумій, хто краще за мене знав блок? Треба було хлопців виводити. Якби ми... не відвернули ту аварію, то Україна б точно не було, а може, й пів-Європи".
(Продовження на наступній сторінці)