28 квітня я була вже в Москві, а наступного дня знайшла ту клініку, де чоловік лежав. Звичайно, мене туди не пустили. Я пішла в Міненерго, в наш главк, і попросила допомогти. Мені виписали перепустку,
1 Усков у своєму щоденнику — пам'ятаєте? — говорить і про В. О. Орлова.
Я стала працювати в лікарні. Носила хлопцям газети, виконувала їхні замовлення — щось їм купляла, писала листи. Почалося моє життя там. Чоловікові було дуже приємно, він сам казав: "Ти обійди усіх хлопців, треба їх підбадьорити". А хлопці сміялися: "Ви у нас як мати... Ви нам Прип'ять нагадуєте..." Як вони чекали, що в Прип'ять повернуться, як чекали...
Я перевдягалась у стерильний лікарняний одяг і ходила по всій клініці, тому мене сприймали за медперсонал. Заходиш до палати, а там кажуть: "Підніми його, допоможи, дай йому попити". Вони були такі безпорадні... Як вони помирали...
Від чоловіка приховувала, хто помер. Він каже: "Щось не чути сусіда зліва". Я кажу: "Та його в блок перевели..." Але він все розумів, усе знав. І його переводили з місця на місце. То на один поверх, то на інший.
Першого травня прилетіла чоловікова сестра, її викликали, вона дала йому свій кістковий мозок. У мене таке враження, що пересадка кісткового мозку прискорила... Його організм не визнавав ніяких втручань... Останнього вечора я залишилась з ним. Це було двадцять третього травня. Він мучився страшенно, у нього був набряк легенів. Питає: "Котра година?" — "Пів на одинадцяту".— "А ти чому не йдеш?" Я кажу: "Поспішати нема куди, бачиш, як видно надворі". Він каже: "Ти ж розумієш, що тепер твоє життя більше важить, ніж моє. Ти повинна відпочити і завтра іти до хлопців. Вони ждуть тебе".— "Толю, я ж у тебе залізна, мене і на тебе, і на хлопців вистачить, розумієш?" Він натискує на кнопку і викликає медсестру. Та нічого не розуміє. "Поясніть моїй дружині,— каже він,— що їй завтра треба йти до хлопців, хай іде. Їй треба відпочити". Я посиділа до пів на першу, він заснув, і я пішла.
А вранці прибігла, кажу: "Толю, тебе лихоманить усього". А він: "Нічого. Йди до хлопців, газети віднеси". Я тільки газети рознесла, а його в реанімацію повезли...
Якось на початку травня, коли сестра його ще лежала в лікарні, вона сказала мені: "Толя дуже переживає, що волосся в нього почало випадати. Лізе просто пасмами". Я пішла до нього і кажу: "Ну й чого ти переживаєш через своє волосся? Навіщо воно тобі? Давай розберемося чітко: в кіно ти не ходиш, в театр не ходиш. Сидіти у кабінеті чи вдома працювати ти можеш і в береті". Він дивиться на мене: "Це ти правду кажеш?" — "Звичайно, правду, щиру правду. По-перше, подивишся збоку — йде лисий чоловік. Мимохіть викликає повагу. Видно, що розумний. А по-друге, я двадцять років переживала, що ти мене раптом покинеш, такий красень, а тут кому ти, крім мене, потрібен будеш". Він так сміявся. Все питав: "Ні, правда? А як же діти?" Я кажу: "Дурненький ти. Вони тебе так люблять, навіщо їм твоє волосся". Я намагалася відвернути його від думок про аварію: "Толю, повернемося тільки у Прип'ять, заживемо... Я тобі такі черевики на мікропорі купила..." А він: "Так, поїдемо тільки в Прип'ять..."
Я чоловікові про всіх хлопців розповідала. Про Аркадія Ускова. Про Чугунова, про інших. Я ніби зв'язкова між ними була. Там поряд лежав хлопець, Саша Кудрявцев. Він уже почав одужувати. У нього сильні опіки були. Я зайшла, а його спиртом протирають. Він соромиться: "Не заходь. Я кажу: "Сашенько, ти соромишся мене? Це ж добре, значить, ти жити почав. Я завтра до тебе прийду, а сьогодні газетки покладу". Взавтра приходжу, а мені кажуть: "Нема Саші. Помер"...
Я ледве в ті дні ходила. Ні спати не могла, ні їсти.
А того ранку, коли чоловіка до реанімації повезли, я ненадовго відлучилась з лікарні, а повернулася — сиділка в приймальному покої каже, що мій чоловік помер...
Анатолій Андрійович помер о десятій тридцять п'ять ранку...
Я кинулась до лікаря: "Василю Даниловичу, він помер? Мені до нього треба!" — "Не можна".— "Як не можна? Він же мій чоловік!" Махнув рукою: "Ходімте". Пішли. Я простирадло відкинула, торкаю його руки, ноги, кажу: "Толю, ти ж не маєш права, ти ж не можеш! Ти ж повинен! Ти ж... Скільки енергетика ця твоя дурна втрачає..." Я вже не відчувала, що втрачаю чоловіка, а от те, що від нас така людина йде... це... це мене лютило. Скільки б він міг зробити...
На поминках Кедров підвівся і каже: "Хлопці просять, щоб ви повернулись у лікарню. Вони відразу відчули: щось, сталося, коли вас немає".— "Добре,— кажу,— тільки три дні дайте мені, поки..." І я повернулася.
Після чоловікової смерті я пропрацювала в лікарні більше місяця — до сьомого липня. Заходила до Дятлова, того, якого звинувачували в аварії... Він був у дуже тяжкому стані. Я з ним багато говорила... Потім, коли мене питали про Дятлова, я відповідала, що якби все повторилося спочатку, я б все одно пішла до нього. Бо двадцять років, які нас зв'язують,— хіба це так просто викинути? А що він не так щось зробив — за це зазнає кари. Не в моїй компетенції судити його. Лікарі ж усіх лікують...
Дуже важко було ходити на Мітінське кладовище... Там спочатку навіть квіти з могил прибирали. Поставиш, а через два дні квітів нема. Пішли такі розмови, що у чорнобильців навіть квіти "брудні" на могилах стають. Наказ начебто був такий — прибирати квіти. Тоді я пішла до Володимира Губарєва, того, що "Саркофаг" написав. Розповіла йому про це. Після цього перестали квіти прибирати..."
НЕ ПОКИНУ СВОЮ "ЗАЛІЗКУ"
Поминувши міліцейську заставу, ми в'їхали до порожньої Прип'яті. Безмовно стоять шістнадцяти — і дев'ятиповерхові будинки, а будівельні крани завмерли над новобудовами — здається, що роботи припинені на обідню перерву. Колгоспний ринок при в'їзді до міста перетворився на кладовище легкових автомобілів, де іржавіють сотні машин,— їм уже не судилося вийти звідси. Не видно котів, собак, навіть птахів — і аж ніяк не іронічно звучить парафраз із Гоголя: "Рідко яка ворона долетить до центру міста із сусідніх полів". Лише коли-не-коли по центральній площі, де так само красується гасло: "Хай буде атом робітником, а не солдатом!" — промчить бронетранспортер або міліцейська патрульна машина.
Я приїхав у Прип'ять з Олександром Юрійовичем Єсауловим, заступником голови Прип'ятського міськвиконкому, та головним архітектором Прип'яті Марією Володимирівною Проценко. Їй, що вклала стільки сили й таланту в оздоблення рідного міста, довелося згодом власноручно креслити схему огородження Прип'яті рядами колючого дроту. Єсаулов і Проценко пішли в будинок виконкому забирати якісь свої папери, а я сів у машину, ввімкнув дозиметр, який відразу ж засвистів, заспівав немовчну пісню радіації,— і на тлі цього щебетання почав записувати на магнітофон свої враження. Було це в першу річницю аварії.
На клумбі виросли сиротливі жовті гіацинти — Марія Володимирівна зірвала їх на пам'ять про цей день. У супроводі міліціонерів у сірих бушлатах ми ввійшли до будинку по вулиці Героїв Сталінграда, 13, в якому до аварії жила Проценко з чоловіком та двома дітьми.
У вихолодженому за зиму будинку стояв мертвотний дух запустіння. Опалення відключили, потім включили, і в деяких квартирах батареї полопались. Вода залила перекриття, а це означає, що через кілька зим і весен будинок буде розірваний. На площадці п'ятого поверху побачили кольоровий телевізор, кимось виставлений з квартири. Двері усіх квартир на поверхах, за винятком першого, були розчахнуті, на деяких сліди злому. Розчахнуті і двері престижних, до абсурду однакових у всіх квартирах югославських та ендеерівських "стінок"...
Колишні жителі Прип'яті розповідали мені, що, приїжджаючи по речі, багато хто недолічувався фотоапаратів, магнітофонів, радіоапаратури. Мародерство, крадіж радіоактивних речей, грабунок беззахисного міста та навколишніх сіл — що може бути мерзенніше?
З важким відчуттям ми вийшли на вулицю. Якщо саме місто нагадувало виставленого для загального огляду небіжчика, умиротвореного у своєму вічному сні, то відвідання будинку залишило після себе огидливе враження розтину трупа з усіма натуралістичними подробицями, відомими лікарям та служителям моргу...
З листа Павла Мочалова, м. Горький:
"Я студент п'ятого курсу Горьківського політехнічного інституту, фізико-технічного факультету, спеціальність — АЕС і У. З двадцять другого липня до третього вересня я і ще тринадцять чоловік, таких же студентів ГП1, працювали в Зоні. Це був загін добровольців з незвичною виробничою практикою. Працювали дозиметристами в Чорнобилі, на АЕС, але головним чином у Прип'яті.
(Продовження на наступній сторінці)