Розмова була відверта. Я, наприклад, уперше дізнався, що незадовго до аварії Рада Міністрів України ледве "відбилася" від фантасмагоричного проекту Міненерго СРСР, добудувавши п'ятий і шостий блоки Чорнобильської АЕС, розпочати будівництво іще шести!!! І, за словами мого співрозмовника, ще невідомо, як би закінчилася ця боротьба, коли б не аварія...
Дивний фотознімок побачив я у нього на столі: на самому верху смугастої труби, що вищилася над четвертим і третім блоками, ніби так і мало бути, сидів... вертоліт!
Станіслав Іванович Гуренко:
"Це було на початку вересня, перед завершальним етапом закриття саркофага. Треба було встановити контрольні прилади, щоб перевірити ряд параметрів. І ось льотчик-випробувач Микола Миколайович Мельник — чоловік соромливий, зовсім не схожий на льотчика-випробувача, яким його показують, скажімо, у кінофільмах,— взявся виконати цю ризиковану операцію. З ним був представник головного заводу Ігор Олександрович Ерліх — інженер старого гарту, думаю, що йому було років за шістдесят, делікатний, підкреслено чемний, який дуже відрізнявся від усієї нашої чорнобильської спецівочно-тільникової братії... Цікава була пара. Вони опустили прилад у трубу, а прилад взяв і зачепився за якісь там ребра всередині труби. Треба було виймати, а на льоту не висмикнеш. І Мельник сів на трубу. І прилад вони витягли.
У нас з Геннадієм Георгійовичем Ведерниковим1 понад п'ятдесят вильотів на четвертий блок. З нами літало три екіпажі вертолітників — і я знаю, яка у них важка робота. Пілоти обливаються потом. Радіаційне навантаження дуже велике. Ліворуч від пілота висить вимірювач радіоактивності — там показники вельми і вельми... А поруч з ним стоїть спостерігач і каже: "Давай лівіше... правіше... повиси... дай подивитися..." А висіть треба ж було просто над розвалом. Незважаючи на те, що в хлопців під ногами і на сидіннях свинцеві листи, засклення кабіни, захистити не може... В ті дні, коли завершувалося спорудження саркофага, ми літали особливо часто. Тому що бетон витрачався в страшенній кількості, і треба було знати: куди щоразу він дівається? Кубометри бетону запомповували в ступені саркофага, але бетон затікав то у відкриті канали, звідки в свій час надходила вода на охолодження реактора, то в проломи, які незмога було закрити...
І з'ясовувати, де просмоктується бетон, нам дуже допомогли вертолітники — такі люди, як Мельник. Після того, як він виконав завдання у Чорнобилі, його прийняли у партію. Він подзвонив мені і поділився цією радістю.
У Чорнобилі я познайомився з багатьма чудовими людьми. Ви ж знаєте Юрія Самойленка. Я не можу назвати його своїм другом, бо у нас не було таких стосунків хоча б тому, що між нами чимала різниця у віці. Він молодий.
1 Г. Г. Ведерников — заступник Голови Ради Міністрів СРСР, один із змінних голів Урядової комісії.
запальний і енергійний. Я зустрівся з ним за день чи два по приїзді в Зону. Він прийшов до мене, і я допоміг йому розв'язувати якісь питання.
У Самойленка дивно поєднуються два начала: з одного боку, він людина діла, всього себе завжди віддає ділу — в ті дні він був фанатично націлений на те, щоб дезактивувати дах машзалу і третього блока. З другого боку, він досить наївний і непрактичний у всьому, що стосується численних бюрократичних надбудов — усіх погоджень, домовлень, обґрунтувань. Я вважаю це його перевагою. Він дуже чистий хлопець. Шкода, що в наш час мало таких людей. Якби більше було таких щирих і відвертих, країні легше було б розв'язувати нелегкі сьогоднішні проблеми.
Самойленко працював у так званій особливій зоні. В АПК-1 у нього була конторка — її показували у фільмі "Чорнобиль: два кольори часу", але основне місце дії, основна його робота була на даху машзалу. Потім майданчики третього блока, потім труба... Сам він крутий, може когось припечатати, сказати все, що думає,— причому не найдипломатичнішими словами. Він взагалі любить колоритні вирази, як-от: "не наганяй чаду" або "не заводь рака за камінь". А коли починалася сутичка, висловів не добирав... Інколи це йому шкодило. І ще, він страшенно не любив усіляких меркантильних розмов — про п'ятірні оклади, квартири, про те, хто скільки набрав рентген і коли зможе поїхати з Чорнобиля.
Він не зважав на небезпеку. І скільки він насправді "набрав",— це тільки він знає, і то неточно. Адже ходив він у саме "пекло". Я, чесно кажучи, коли вперше побачив, як він працює, запитав: скільки у нього дітей, яка сім'я. Непросто дався їм цей дах, дуже непросто".
Юрій Миколайович Самойленко1, Герой Соціалістичної Праці, заступник головного інженера Чорнобильської АЕС по ліквідації наслідків аварії:
"Ось тепер усі кажуть: пожежа, пожежа, пожежа. А що горіло? Хто знає? Дах горів? Горів. Та його погасили ще вночі. А реактор? Чи горів він? Дивне запитання, правда ж? Реактор горів. Та його, між іншим, ніхто не гасив. Коли точно говорити, то реактор розгорівся майже через добу після аварії — близько двадцять третьої години 26 квітня. І закінчив він горіти близько шостої години ранку. Горів
1 Ю. М. Самойленко — нині генеральний директор виробничого об'єднання "Спецатом" у Чорнобилі.
цілу ніч. Механіка така: апарат зневоднений, відбувається природне розігрівання палива, бо нема охолодження, плюс добрий доступ повітря внаслідок руйнування якоїсь зони реактора. Загорілося паливо, підвищилася температура. Десь на межі тисячу чи й більше градусів почалося інтенсивне сполучення графіту й урану з утворенням карбіду урану. Ото він і горів. І коли звідти все видуло у вигляді радіоактивної хмари, апарат сам і загасився.
— Так швидко?
— Звичайно. Все полетіло в атмосферу. А решта викидів, які тепер ми називаємо "протуберанцями", були викликані закиданням реактора мішками з піском і свинцем. Ось до чого призвело засипання реактора. Це моя особиста думка, багато хто з нею не згодний.
— А що б ви запропонували, якби в ті дні були в Прип'яті на місці тих, хто приймав рішення?
— По-перше, з самого початку — ще двадцять років тому — я створив би організацію, яка боролася б з аваріями. Відбулася велика розмова про необхідність створення спеціальної аварійної служби. У 1976 р. Міненерго начебто згоджувалося, але висновків не зробило.
Я ремонтник, до аварії в Чорнобилі працював на Смоленській АЕС. Зрозумійте, адже ми голі й босі, у нас не було ніяких дистанційних засобів, ніякого спеціального одягу. Жодного пристойного скафандра. Що дасть пожежний костюм? Він дасть хвилину перебування там. А потрібен надійний скафандр, щоб у ньому можна було дихати, працювати, перебувати у високих полях... Ми ж урукопашну йшли на ремонт апаратів. У нас кувалда, ключ, в кращому разі шліфмашинка і — міцні російські вирази... Ви знаєте, як працюють ремонтники? Вранці вирушають на роботу — темно, з роботи вертають — темно. Ще й уночі їх піднімають. І персонал ремонтників з атомної станції поділяється на дві частини: або туди йде такий мотлох... або такі вже хлопці лишаються, які працюють не на життя, а на смерть.
Не будемо говорити про таку глобальну аварію, як чорнобильська. Уявіть: на звичайній станції звичайна технологічна аварія. Так званий свищ: розрив труби. І б'є струмінь пари в двісті сімдесят градусів під тиском сімдесят кілограмів на квадратний сантиметр — і робить у бетоні ось такі пробоїни. А прилади на станції не реагують на аварію, вони на початку її не відчувають. Бокс, у якому стоять датчики, запарюється, і вони помалу починають відмовляти.
Що робити?
Зупиняти станцію? Значить, сімдесят годин розхолоджувати реактор, щоб можна було туди зайти. Втрачаємо тиждень, зазнаємо величезних збитків — через оцю трубочку. А вона ж бо не одна тріскається. І ви думаєте — ми зупиняємось? Чорта лисого. Такі ось диваки, як Самойленко, як Голубєв — начальник цеху, одягають куфайки, беруть шланги і — гайда в бокс. Робітника ж не пошлеш. Пара слабоактивна, але ж... І протягом десь двох діб, заходячи туди на хвилину, дивляться, вигадують і роблять, роблять. А реактор працює. А головний інженер ходить навколо: "Хлопці, ну, хлопці, ну..."
Гаразд. Вернімося до Чорнобиля. Я приїхав сюди 29 травня і займався дезактивацією території станції. Мені випало працювати разом з генералом інженерних військ Олександром Сергійовичем Корольовим. Перші наші перемоги пов'язані, безперечно, з інженерними військами. Вони провели дезактивацію першого блока, заклали бетонні плити на території станції.
Проте докорінний перелом у ході ліквідації наслідків аварії стався в серпні — навіть до того, як був збудований саркофаг. Нам пощастило локалізувати вогнище радіоактивного зараження і набагато поліпшити обстановку довкола станції. А це, в свою чергу, позитивно позначилось на будівництві саркофага.
Внаслідок аварії стався величезний викид радіоактивних речовин. Важкі частинки металів лягли у безпосередній близькості від блока, а легкі — надто йод — полетіли далеко. Довкола станції склалася вкрай важка радіологічна обстановка. І ми зробили важливий висновок: саркофаг, звичайно, треба зробити негайно, треба негайно закривати, але не менш важливо запобігти рознесенню вітром попелу, гору, пилюки, яка була, мабуть, навіть небезпечніша від усього іншого. Виникла ідея: заклеїти реактор.
— Як заклеїти?
(Продовження на наступній сторінці)