— А дуже просто: полити його зверху якою-небудь гидотою і заклеїти. Припинити підняття в повітря радіоактивних речовин разом з пилюкою. Наші вороги — чи по-науковому "опоненти" — кажуть нам: там-бо лежить паливо, там підвищена температура. Якщо ми поллємо, усе це випарується і зведе нанівець дезактивацію, яку ми робили на території. На наше щастя, в ті дні пройшла страшенна злива, може, одна-єдина за всю цю історію. Випало сорок два міліметри. І ми одразу побачили, що потужність дози, яка вимірювалася у районі реактора, різко зменшилася. Це підтвердило нашу думку: пилюку змило вниз, потужність доз упала, І наше рішення ми обґрунтували цим дощем: ми пропонували полити блок і заклеїти його.
Наші хлопці — Чуприн і Чорноусенко — запропонували спеціальну суміш. Пішли до Геннадія Георгійовича Ведерникова. Написали обґрунтування. Потрібно було тільки рішення УК (Урядової комісії). А перед цим Станіслав Іванович Гуренко запитує нас: "З наукою узгодили?" — "Повна згода",— кажу. Заходимо, доповідаємо. Все дуже добре. І тоді Ведерников питає: "Як наука дивиться на це?" Він уже тримає підготовлене нами рішення комісії, сидить з пером у руках, ось-ось поставить свій підпис... І раптом... вискакує один учений, член-кореспондент. Там було багато таких, які навкруг нашої справи наганяли чаду, силкувалися проштовхнути свої ідеї, заробити науковий капітал.
І ось він зривається з місця й починає громити нашу пропозицію. Мовляв, якщо полити розпечене жерло реактора нашою сумішшю, виділятимуться речовини, небезпечні для життя і діяльності людей. Це неправда. І він, і ми це знаємо. І тут же він пропонує свою суміш, виготовлену його інститутом. Але маленька деталь: їм потрібно буде ще місяців зо два, щоб наробити цієї суміші і підготуватися до робіт. А у нас уже все готове: завтра можемо починати. І тоді підводиться Гуренко: "Товариші, ви ж сюди не Нобелівські премії приїхали здобувати, я вважаю, що пропозицію Самойленка треба підписати".
Папір підписали. Виходимо, а Станіслав Іванович каже нам: "Мужики, зараз оцей ваш учений конкурент по всіх інстанціях роздзвонить, тому поспішайте". Ми — вперед! На аеродром. Організували термінову доставку речовини, заправку вертольотів і наступного дня на МІ-26 вилетіли. Закрутилася карусель над блоком. Вони поливають і поливають, а ми зразу знімаємо обстановку — планшети вивчаємо. Незабаром дозиметрична обстановка на майданчику поліпшилася в десять разів! Саркофаг стало набагато легше будувати.
Потім ми подалися в четвертий блок подивитися на механіку цього заходу. Ми зайшли в ті приміщення, куди з часу аварії ніхто не заходив. І побачили, що після нашого поливання там теж поліпшилась обстановка. Я на тридцять п'ятій позначці просто виходив на дах, дивився на розвал, бачив оту знамениту "Олену" — кришку блока. Через тиждень ми знову зробили масований наліт на блок, облили його геть-чисто. Так ми заклеювали четвертий блок. Повітря зробилося чистим, і можна було спокійно продовжувати будівництво саркофага. На мій погляд, як інженера, це було прекрасне технічне рішення, чудово реалізоване. Ви б лише глянули, як ходили каруселлю над блоком вертольоти, а на землі стояли навідники з радіостанціями, коригували роботу вертольотів.
Друге наше завдання,— ви це бачили у фільмі "Чорнобиль: два кольори часу",— прибрати паливо з дахів. Це було найбільше джерело радіації. Паливо це після вибуху й пожежі злиплося в розтопленому бітумі даху і "світило" щосили. У нас з'явилися на ногах еритеми, після того як ми походили по бітуму.
— Ті костюми, що показані у фільмі, саморобні?
— Звичайно, саморобні... Не було у нас інших костюмів... Чому ми так поспішали? Найголовніше було — закрити джерело радіації у саркофазі. Та перш ніж закрити саркофаг,— а його вже повним ходом зводили,— треба було скинути паливо з покрівлі у розвал. Інакше куди його потім подінеш? Я тепер ясно розумію: якби ми тоді не зробили цього, не поквапилися, не кинули на цю роботу солдатів — все. Це паливо і донині лежало б на даху. І тоді про пуск блоків і мови б не могло бути. Паливо, що лежало на покрівлі, до речі, загрожувало і Києву: в разі сильних вітрів його б здувало і несло на місто.
Поблизу блока стояли величезні західнонімецькі крани "Демаг". Вони вкрай були потрібні на будівництві саркофага. Наша робота на покрівлі давала змогу вивільнити "Демаги" для зведення саркофага. "Демаг" нам поставив роботів лише для даху. Роботи... Спочатку ми на них понадіялися, але... Ви знаєте цей анекдот про роботів, що зійшли з розуму?
— Знаю.
— З розуму вони не зійшли, але розуму в них явно бракувало. Часто відмовляли... Довелося покладатися на людей. Людина була, є і залишається найбільшою силою на землі. Навіть в умовах підвищеної радіації".
Юрій Борисович Андрєєв1, підполковник Радянської Армії:
"28 травня 1986 року я приїхав у Чорнобиль. Ввійшов до складу спецгрупи військових спеціалістів. Сам я потомствений військовий, родом з Пітера. Батько був військовим мо-
1 Ю. Б. Андрєєв — нині заступник генерального директора ВО Спецатом" у Чорнобилі,
ряком, прадід — артилеристом. Ходить такий поголос, що він служив разом з Львом Миколайовичем Толстим... Нас прибуло в Чорнобиль десять офіцерів. П'ять чоловік залишилися на штабній роботі, а п'ять — на станції. В тому числі один лікар. Ну, лікар мав надто докладну інформацію, у нього тремтіли губи, він був увесь блідий і повторював одне слівце: "П-п-по-лу-тоній, п-п-полу-тоній..." І він зник по дорозі...
У Зоні я одразу ж пригадав фільм Андрія Тарковського "Сталкер". І себе ми називали "сталкерами" — і Юра Самойленко, і Віктор Голубєв, і я... Всі, хто ходив у найбільш злачні місця,— сталкери. Перше, що я побачив на станції,— собаку, який біг повз АПК-1. Чорний собака, він хилитався, його всього вимотувало, він обліз... Видно, схопив чимало... Нам, військовим, належало провести ретельну дезактивацію АЕС. Але як її зробити? Досвіду не мали. Ми були "голенькі" — всі задачки новенькі. Що робити, наприклад, з цими бісовими дахами? Адже з них "світило" так, що в приміщеннях під цими дахами перебувати було неможливо, особливо зросла гострота цієї проблеми, коли почалося будівництво саркофага.
Роботи давали цілком фантастичні дані, я їм не вірив. Треба було самому провести розвідку, зрозуміти, що до чого. Всередині червня разом з лейтенантом Шаніним я намагався полити один дах соляркою. Нічого не вийшло. На тому даху було ще більш-менш затишно: можна було перебувати п'ять-десять хвилин. А що ж до дахів головного корпусу, на них ніхто не виходив. Абсолютна невідомість. Тому я вирішив вийти на дах другого блока.
Правда, мені сказали, що дозиметристи там уже були. Я йшов спокійно, можна сказати, безтурботно, поглядав на прилад. Але відчуваю — щось не те. Підіймаюся крутими гвинтовими сходами на дах. Іду в білому костюмі. І раптом бачу — переді мною величезна павутина, міліметрів п'ятсот діаметром, гарна, чорна така. Вона у мене на грудях отут відбилася, і я зрозумів, що ні біса, ніхто сюди не ходив. На що міг напоротися? Можуть бути такі джерела радіації, які дають потужне спрямоване випромінювання. Якщо такий потужний промінь потрапить на якийсь нервовий вузол, можеш втратити свідомість. Ну, й невідомість... Але на цей час у мене з'явилося вже відчуття... як би його назвати... розподілу радіації, чи що.
Отож іду. На мені звичайний білий комбінезон. Ніякого свинцю надівати не можна було, тому що це дуже сковувало рухливість. Єдині ліки від усіх лих — миттєва реакція. Ми, сталкери, в принципі навіть не за самим рівнем радіації орієнтувалися, а за початковим рухом стрілки. В цьому був професіоналізм, інтуїція. Коли потрапляєш у потужні радіаційні поля, стрілка починає рухатися. Ось вона пішла різко — і ти знаєш, що тут треба стрибнути, тут перескочити швидко, стати за ріг, там, де менше. Навіть у найнебезпечніших місцях були тихі закутки, де можна було навіть перекурити...
Ми там не розподілялися — хто розвідник, хто науковий співробітник. Перед нами було поставлене конкретне завдання. А для того, щоб його вирішити,— що ж робити на даху? — потрібні були точні дані. Хто мені їх дасть? Ну, яке я мав право послати підлеглих, не будучи там сам? Наприкінці червня я зрозумів, що як не крутися, а треба йти тепер на дах третього блока, на межу з четвертим. Саме першого липня виповнилося двадцять п'ять років моєї служби в армії. Я подумав, що сьогодні, хлопці, пора. Більше тягти не можна, і мені треба тюпачити на цей дах.
Рушили до даху машзалу. В районі першого блока було ще нічого. Легка прогулянка. Я там залишив хлопців: Андрія Шаніна,— він хлопець молодий, мені не хотілося тягти його туди,— і полковника Кузьму Винюкова, начальника нашого штабу. Він взагалі не зобов'язаний ходити туди, але він просився. "Хоч трохи, — каже,— пройду з тобою". Але за межами другого блока радіація почала різко зростати — вже траплялися шматочки графіту.
Одне слово, залишив там хлопців, а сам пішов нагору. На вертикальній стіні була пожежна драбина, метрів дванадцять. Я по ній доліз до половини і зрозумів, що справа серйозна... Після вибуху кріплення повискакувало з бетонної стіни, і вона метлялася... Зі мною був прилад, а лізти по хисткій драбині з приладом було страшнувато. Адже висота величезна.
(Продовження на наступній сторінці)