А взагалі — може, й гріх так казати — це був чудовий час! Я пригадав війну, бойових товаришів. Я не хотів звідти їхати — таке було ставлення одного до одного. І всі робили тільки діло. Три хвилини минало від зміни ситуації до видачі рекомендації та прийняття рішень. Там були дуже мужні, дуже чисті люди. Багато хто приїхав добровільно. І як їм було образливо натрапляти на вияви нашого залізобетонного бюрократизму. Серед п'ятдесяти чоловік, прийнятих у партію Прип'ятським міськкомом без проходження кандидатського стажу, було три дозрозвідники. Ті, хто першими йшли в невідомість, на радіацію. І коли вони приїхали в свої міста після лікування й привезли документи, що вони члени партії, їм сказали: "Що це таке? Як це без стажу?.. Ні, нехай нам подзвонять з Прип'яті". І один з них говорив мені ображено: "Ну що, я буду дзвонити в Прип'ятський міськком, просити?" Були ще прикріші речі: одного підполковника представили до позачергового звання. Коли він платив партвнески, хтось із чиновників подивився і каже: "Ого, скільки грошей ти заробив! А що — вас ще й годували безплатно? А тобі ще й звання присвоюють... Ну, нічого, поки походиш у підполковниках".
А коли фільм уже був зроблений, почалася і наша дорога на Голгофу. У жовтні 1986 року ми повезли фільм у Москву. Переглянула спочатку група експертів, кілька осіб. Їм фільм подобався, але вони зробили п'ятнадцять зауважень. Ми чесно все виправили — зауваження були дрібні. Вдруге приїхали в Москву. У залі було вже осіб тридцять. Подивилися — привітали. Їм фільм теж сподобався. Пішли ще на одну комісію. І один з комісії раптом запитує: "У чому ходять солдати? У цих робах?" Я кажу: "А хто їх не забезпечив?" — "Там було шістнадцять шведських костюмів, ми їх привезли".— "Там півтори тисячі чоловік працює щохвилини".— "Ви знаєте, це ж на всіх екранах буде. Це антирадянський фільм..."
Лише втручання ЦК КПРС допомогло, і в січні 1987 року фільм випустили на екрани.
ГАІУША-САПІЄНС ФОН ПЕТРЕНКО
Тихо на вулиці,
Чисто в квартирі.
Спасибі реактору
Номер чотири.
Такі ось веселі віршата пішли гуляти по Києву в травні 986 року, коли ешелони везли дітей з міста і матері плакали, проводжаючи своїх дорогоцінних Оксанок і Василів до піонерських таборів, коли в місті панувала тривога сум'яття.
Аварія на АЕС відгукнулася не лише болем сердець і співчуттям до тих, на кого звалилося нещастя. На атомний палах у Чорнобилі Київ і вся Україна відповіли сильним спалахом гострослів'я. Особливо шанувалося дотепне слово поміж тих, кому випало працювати в Зоні. Як і на війні, сміх тут був дуже потрібний. З'явилося безліч частівок, коломийок — відвертих, з приперченим слівцем, усе напрямки. Народилося багато анекдотів. Жарти на будь-який смак: від народних приказок у стилі Тарапуньки і Штепселя ("Українці — горда нація, їм до лампи радіація") до "чорного" гумору з серії "фізики жартують".
Просто на наших очах день у день (за деякими жартами можна точно визначити час їх "запуску") народжувався цей фольклор. Не чекаючи, поки скажуть своє слово літератори, перший зреагував народ. Просто за М. М. Бахтіним — прокинулася могутня сміхова культура, народилося вільне від усіх казенно-пропагандистських обмежень народне слово, відбулося зміщення звичних ієрархій — "верху" (патетичної, оманливої, оглушливої публіцистики) і "низу" (демократичного, швейківського осмислення подій). Сміхом відповів народ на стрес, на тривогу, навіть на паніку. На відсутність правдивих повідомлень. На бадьорі запевнення органів масової інформації про повний радісний спокій усіх благодійних громадян.
Мало не першим з'явився анекдот про душі двох померлих, вознесених у ті дні на небо. "Ти звідки?" — запитує один. "З Чорнобиля".— "А від чого ти вмер?" — "Від радіації. А ти звідки?" — "З Києва".— "А ти від чого вмер?" — "Від інформації..."
Дотепники розповідали про рекламні заклики, що буцім лунали в ті дні у всіх туристських агентствах: "Відвідайте Київ! Ви будете вражені..."
Вокзальна атмосфера тисняви і нервозності, спекуляції квитками народила таке оголошення диктора на Київському вокзалі Москви: "Увага! На першу колію прибуває швидкий поїзд Київ — Москва. Радіація вагонів з голови поїзда".
Ну, а як було впізнати серед приїжджих в іншому місті киянина? "Лисий імпотент з "Київським тортом" в руках",— ядуче-образливо казали одні. "Киянин тепер не лише гомо-сапієнс, а й гамма-сапієнс",— додавали інші.
— Хто винен у чорнобильській аварії? — запитував якийсь філософ. І відповідав: — Кий. Навіщо заснував Київ так близько від реактора?
Вже на початку травня розповідали, що начебто відбувся фестиваль "Київська весна". Першу премію було присуджено за пісню "Не вій, вітре, з України", другу — А. Пугачовій за пісню "Відлітай, хмаро, відлітай", третю — В. Леонтьеву за пісню, у якій співається: "...І всі біжать, біжать, біжать..."
Пропонували на вершині четвертого блока поставити пам'ятник Пушкіну і написати: "Отсель грозить мы будем шведу". Або так: "Здесь город будет заражен"...
Тоді ж народилася ідея плаката: "Мирний атом — у кожний дім".
— Яка річка найширша? — запитували песимісти І відповідали:— Прип'ять. Рідко який птах долетить до середини...
Коли кияни заходилися "вимивати" радіонукліди з допомогою червоного натурального вина каберне, у великій кількості завезеного до міста, хтось сказав: "У місті почалася кабернетична ера". І одразу ж народився анекдот. Лікар-лаборант розглядає під мікроскопом пробу крові. І повідомляє пацієнта, який, завмерши, очікує відповіді: "У вашому каберне лейкоцити не виявлені". "Був новий викид,— таємниче повідомляють "знавці".— На Хрещатику викинули каберне, на Володимирській — горілку".
— Нам уже стає невМАГАТЕ!— страдницьки волав один мій знайомий, замучений панічними чутками. І мовби у відповідь йому народилася така приказка: "Як . на гульках щось не те — все вали на МАГАТЕ".
Пропонували звертатися до киян так: "Ваше сіятельство",— а до кожного прізвища додавати частку "фон": фон Петренко, фон Іваненко.
Для швидкого проходження рентгеноскопії дотепники радили пацієнту стати між двох киян. А в одній поліклініці на запитання: "Де у вас рентгенкабінет?" — лікарка роздратовано мовила: "У нас тепер скрізь рентгенкабінет!"
— Що таке радіоняня? — запитували в ті дні. І відповідали: — Це няня, яка приїхала з Чорнобиля.
Старенька бабуся хвалилася в тролейбусі: "Сьогодні на Київському морі така радіація, така радіація! Пливе аж на три пальці, сама бачила".
Даючи "високу" оцінку засобам масової інформації, люди ставили запитання: "Що їстимуть кияни наступного року?" Відповідь: "Ту локшину, яку їм вішають на вуха радіо, газети, телебачення".
Природно, на ринку дотепності з'явилася "Горілка Чорнобильська" міцністю сорок рентген, а за найбільші дурниці, складені про аварію, стали присуджувати Чорнобелівську премію з видачею лауреатові п'ятсот рентген. З'явилася одиниця брехні — прізвище одного київського професора, який особливо старався щодо оптимістичних заяв по телебаченню. Вельми популярним стало гасло: "Якщо хочеш стать вітцем, оберни себе свинцем".
І, нарешті, ще один анекдот —з "чорної" серії, так би мовити, генетичний, XXI сторіччя. Дід з онуком, який народився після аварії. "Що тут було, внучку?" — питає дід, показуючи на горби. "Київ".— "Правильно, внучку",— і гладить його по голові.— "А тут що було?" — показуючи на безживне річище. "Дніпро".— "Правильно, мій розумничку",— і дід гладить його другу голову...
Київська весна вісімдесят шостого року — і в цьому анекдоті.
СТАЛКЕР ІДЕ ПО ДАХУ...
До Станіслава Івановича Гуренка, секретаря ЦК Компартії України, приходжу пізно ввечері. На просторому полірованому столі в його кабінеті цілий стос фотокарток, схем і записів, за якими можна відтворити весь цикл спорудження саркофага, зрозуміти, як це робилося.
Станіслав Іванович, який під час аварії на Чорнобильській АЕС працював заступником Голови Ради Міністрів УРСР, відповідав за організацію будівельно-монтажних робіт по зведенню саркофага, його чорнобильська "вахта" тривала з двадцять четвертого липня до чотирнадцятого вересня (перед тим у Чорнобилі почергово працювали п'ять інших заступників Голови Ради Міністрів), і він багато розповів мені, як було організоване забезпечення будівельників саркофага бетоном, а бетону треба було десятки тисяч кубометрів, як по зараженій місцевості прокладали автомобільну трасу Зелений Мис — АЕС, як кипіли пристрасті, коли провадилися пошуки інженерного рішення — як встановити багатотонну конструкцію даху на саркофаг...
(Продовження на наступній сторінці)