"Я сам двічі чув, як академік Анатолій Петрович Александров казав: "Атомні реактори системи РБМК абсолютно безпечні. Ніяких великих аварій тут бути не може. Це просто виключено. Сама конструкція, технологія цю аварію виключає". Ну, ми й були під якимось гіпнозом. Мовляв, у нас нічого і бути не може. Ну, прорве трубопровід. Ну то й що? Закрили, заварили. Засувка десь вийде з ладу — замінимо. Клапан обірве — ну то й чорт з ним! Проблем ніяких немає. Виробництво є виробництво. Усі так думали. І я теж.
Але мені сняться іноді віщі сни, які потім збуваються. І в липні 1984 року побачив я абсолютно потрясаючий сон: бачиться мені, ніби я у себе в кімнаті у Прип'яті і ніби бачу звідти станцію, хоча з цього вікна я бачити станцію не міг, вона лежить в іншому напрямку. І бачу, як вибухає четвертий блок, як розлітається верхня частина четвертого реактора. Летять плити в різні боки. І я своїм домочадцям уві сні даю команду: всі вниз, бо може і нас дістати, наче летить до нас ударна хвиля.
— А звідки ви знали, що це саме четвертий блок?
— Як же не знати... Побачив реально станцію, трубу, її ажурні кріплення, третій блок. А з четвертого блока плити летять. Хотів піти навіть до керівників станції й розповісти їм — я бачив те-то і те-то. Але уявив зустріч з директором станції. Приходить до нього серйозна людина,— я тоді керував базою устаткування на станції, у нас на базі було на двісті-триста мільйонів карбованців устаткування,— комуніст, і каже: "Я ось бачив сон, станція злетіла у повітря".
І уявив, як Віктор Петрович Брюханов скаже: "Гаразд, ми подумаємо". Я піду, а він натисне на кнопку: "Тут приходив один хворий, ви візьміть його на контроль". Думаю: добре. Піду до головного інженера Миколи Максимовича Фоміна. Моя дочка і його дочка навчалися в одному класі. Ми з ним наче однокласники. Ну, думаю, скажу йому: "Миколо Максимовичу, такі-то справи. Вибух скоро буде".
А він, я вважаю, керівник навіть більшою мірою, ніж Віктор Петрович Брюханов. Брюханов — людина добра, душа в нього м'яка, йому при комунізмі тільки працювати, коли найвища свідомість буде. З ангелами. А Микола Максимович — той міг і вимагати, якщо треба, міг, так би мовити, і "собаку спустити". І людина досить грамотна. Я уявив, що він на мене подивиться... І не пішов.
Усі свої міркування з цього приводу я тепер надіслав до Москви. Я вважаю, що треба створити комісію, яка б поглянула на Чорнобиль в історичному та психологічному плані. Бабусі в наших краях жили, вони казали: "Іде час, коли буде зелено, та не буде весело". Коли я вдумуюсь у цю інформацію, то дивуюсь її стислості. Зелено, та не весело. Ви уявляєте? Тепер з іншого села інформація, від інших старих людей: "Настане час, коли буде все, але не буде нікого". І коли я влітку та восени 1986 року ходив по Чорнобилю, коли все було, ви знаєте це,— і будинки стояли, і сади, думав: це найкоротша інформація, коротшої бути не може. Буде все, але не буде нікого.
Ми, сучасні люди, списали на тему чорнобильської аварії сотні тонн паперу, інформація по ЧАЕС займає перше місце а світі 1986 року, це визнали всі, а тут уся інформація вміщається в кількох словах. Початок аварії: зелено, та не весело. Другий етап: все є і нікого нема.
Кажуть, коли татари спалили Київ, вони пішли вверх по Дніпру. Хотіли взяти якесь північне місто. Ну, і начебто у хана Батия була ворожка, звали її Чорна Ворона. І вона сказала: "На північ не ходи. Підеш — загубиш військо". Він не послухався, пішов. І вони дійшли до Чорнобиля, взяли Чорнобиль і пішли далі, вздовж Прип'яті. Так от, нібито в наших краях, де зараз атомна станція, колись були болота. І їхня кіннота почала в болотах тонути. І ось в народі відтоді, з покоління в покоління, передається легенда: мовляв, ці місця, де у нас Копачі, Нагірці, там були болота, і їх колись називали Кричали. Тому що степовики страшно кричали, коли їхня кіннота тонула. А наші предки, древляни, котрі відступили, сховались у цих лісах і болотах, чули ці крики...
Мені здається, треба глибше покопатися в історичних джерелах, літописах, легенди пригадати. Може, й справді і: такі місця, що до біди призводять? Може, існують певні, ще не відомі нам магнітні, силові лінії? Мабуть, і це слід враховувати, коли будують таку махину, як атомна електростанція. Адже коли в давнину зводили храми — були такі люди, що володіли божим даром і обирали таке місце, де всі почувалися найкраще.
Отож я й пропоную: створити спеціальну комісію, ввести до неї істориків, лікарів, психологів, спеціалістів з парапсихології, з загадкових явищ. Можуть бути й інші вчені. Явище існує, його треба вивчати".
Ми можемо скільки завгодно сміятися над віщими снами й пророкуваннями, оголошувати їх дурницею, містикою, чим завгодно. Уявімо собі, що в XVI столітті був би показаний діючий телевізор,— як би до нього поставились тодішні серйозні вчені, церковники, політики? Тому не поспішаймо із запереченням. Можливо, тільки років через сто вчені розшифрують природу біополя і тих незрозумілих сигналів, які зароджуються у нашій підсвідомості, доведуть їхнє цілком матеріальне, квантове чи якесь інше походження, і тоді наведені тут свідчення стануть ще одним підтвердженням існування Прориву-в-Майбутнє, про що говорять сьогодні фантасти.
А може, нічого не доведуть, і природа неясних передчуттів так і залишиться нерозгаданою.
Але ж, крім подібних сигналів грози, що надходила, були передбачення, до яких просто повинні були прислухатись ті, хто відповідав за атомну енергетику. Були люди, які тверезо й раціонально передрікали прихід ядерного Апокаліпсису. І не де-небудь, а саме на Чорнобильській АЕС.
З листа Валентина Олександровича Жильцова — начальника лабораторії Всесоюзного науково-дослідного інституту атомних електростанцій:
"У 1984 р. т. Поляков В. Г., що працював тоді на АЕС (старший інженер управління реактором — СІУР), надіслав безпосередньо академіку А. П. Александрову листа зі своїми міркуваннями щодо покращення окремих конструктивних рішень по системах контролю й управління реактором, на якого він одержав просто відписку. Вже після аварії він звернувся до ЦК КПРС, Ради Міністрів та Держатоменергонагляду. Все, про що застерігав т. Поляков (а незалежно від нього й інші, ще на стадіях розроблення проекту, експертизи), сталося на Чорнобильській АЕС.
Ось яку ціну було заплачено за зневажливо-зверхнє ставлення до всього того, що йшло від інших відомств. Тут з усією очевидністю виявилась порочна система, коли не апробовані й недостатньо обґрунтовані розрахунками та експериментами рішення без широкої й компетентної експертизи відразу впроваджувались і широко тиражувалися".
Такі реалії епохи бюрократичного благоденства: і аж ніяк не містичні передчування, а найреальніші технічні передбачення й побоювання захоронюються у відомчих нетрях, обсновуються павутинням замовчування і байдужості до доль сотень тисяч людей, яких може зачепити МГА — максимально гіпотетична аварія (є такий термін у технарів).
"3відки вона з'явилася, ця "звізда Полин" — з ночей біблейських чи вже з ночей грядущих? — з гіркотою запитує Олесь Гончар.— Чому вибрала саме нас, що хотіла так дивно і страшно сказати цьому вікові, від чого хотіла усіх нас застерегти?"
І відповідає: "Сучасна наука при її фантастичному, не завжди контрольованому і, можливо, не до кінця пізнаному могутті не повинна бути занадто самовпевненою, не повинна нехтувати думкою громадськості... Вузьковідомчі інтереси часто-густо ми ставимо вище інтересів суспільства, думки населення щодо доцільності відомчих новобудов ніхто й ніколи не питається, вузьколобий, пойнятий гігантоманією чиновник торочить, що "наука вимагає жертв".
ІЗ ЩОДЕННИКА УСКОВА
Великий хлопчина з мужніми рисами обличчя, з сором'язливою, майже дитячою усмішкою, Аркадій Усков втілює кращі риси, властиві його землякам, поморам-сіверянам: справжність і несхитність характеру, правдивість і самостійність суджень. У момент аварії йому було тридцять один рік, він працював старшим інженером по експлуатації реакторного цеху № 1 (РЦ-1) на першому блоці ЧАЕС.
Усков створив документ великої сили — щоденник, в якому докладно розповів про все, що довелось йому звідати під час і після аварії.
"Прип'ять, 26 квітня 1986 р., 3 год. 55 хв., вул. Леніна, 82/13, кв. 76. Розбудив телефонний дзвінок. Дочекався наступного сигналу. Ні, не приснилося. Прочовгав до телефону. У трубці голос В’ячеслава Орлова, мого начальника — заступника начальника реакторного цеху № 1 з експлуатації.
— Аркадію, здрастуй. Передаю тобі команду Чугунова: всім командирам терміново прибути на станцію у свій цех.
Тривожно стало на душі.
— В’ячеславе Олексійовичу, що сталося? Щось серйозне?
— Сам толком нічого не знаю, передали, що аварія. Де, як, чому — не знаю. Я зараз біжу в гараж по машину, а о четвертій тридцять зустрінемося біля "Райдуги".
— Зрозумів, одягаюсь. Поклав телефонну трубку, повернувся до спальні. Сну наче й не було. В голову шугонула думка: "Марина (дружина) сьогодні на станції. Чекають зупину четвертого блока для проведення експерименту".
Швидко вдягнувся, на ходу зжував шматок булки з маслом. Вискочив на вулицю. Назустріч парний міліцейський патруль з протигазами (!!!) через плече. Сів у машину Орлова, виїхали на проспект Леніна. Зліва від медсанчастини на шляхопровід на скаженій швидкості вихопились дві "швидкі допомоги" під синіми мигавками, швидко пішли вперед.
(Продовження на наступній сторінці)