І, нарешті, останній, найголовніший урок. Порівнюючи із свідомим застосуванням атомної зброї, Чорнобиль можна кваліфікувати як незначний інцидент. Та якщо порівняно невелика аварія коштувала багатьом людям життя, серйозних спільних зусиль лікарів і двох мільярдів карбованців, то що можна сказати про воєнне застосування ядерної зброї? Ми, лікарі, будемо тоді безсилі допомогти людям.
Про це ніколи не слід забувати.
Чорнобиль — останнє попередження людству".
Холодного листопадового ранку, коли мокрий сніг падав на глинисту землю, прийшов я на підмосковне кладовище Мітіно. Неподалік від входу, зліва від головної алеї, тяглися акуратні ряди однакових могил. Білі мармурові дошки, золоті написи. Дати народження різні, дати смерті майже усі позначені травнем 1986 року.
Герої Чорнобиля. Жертви Чорнобиля. Можливо, були серед них і винуватці Чорнобиля. Смерть усіх зрівняла, давши нам, живим, право лише на одне почуття: глибокої скорботи від утрати цих молодих людських життів.
Я вклонився їхньому прахові (довелося при цьому, щоправда, показати своє письменницьке посвідчення постовому міліціонерові, наче в моєму вчинкові було щось підозріле) і поїхав з важкими думками про час, пережитий нами після Чорнобиля. Аварія ця своїм нещадним рентгенівським промінням вмить висвітлила наш народний, державний механізм. На суворому екрані Чорнобиля чіткіше, ніж будь-коли, проступили і наші внутрішні величезні сили й резерви (адже можемо, коли захочемо, розв'язати будь-яку проблему!), і наші серйозні задавнені хвороби, які аж ніяк не вкласти в благодушну формулу минулих літ "окремі нетипові хиби".
Правий доктор Гейл! Чорнобиль ударив як останнє попередження: людству, країні, кожному з нас — молодому чи старому, начальнику чи підлеглому, вченому чи робітникові.
Усім.
Останнє попередження.
Я не хочу більше нікого коментувати, не хочу доводити, пояснювати, переконувати, кричати і застерігати, тому що волають і попереджають вони, такі різні, не знайомі між собою люди — росіяни, українці, білоруси, грузини, поляки, американці: і золотокоса, тендітна Анелія Перковська, яка, відправивши прип'ятських дітей до піонерських таборів, 11 травня впала, втративши свідомість, і її відвезли до лікарні в тяжкому стані; і Леонід Петрович Телятников, з яким довелося розмовляти в одній з київських лікарень: на той час він почувався вже краще, голова його вкрилася гарним, темно-рудим коротким волоссям, та все одно він признався, що ночами погано спить і його переслідують видіння пожежі; і "людина 1986 року Сполучених Штатів" — блискучий доктор Роберт Гейл, котрий діткнувся і нашого життя, і нашої біди; і майбутній лікар-кардіолог Максим Драч, що на багато років подорослішав у травні 86-го; і академік Валерій Олексійович Легасов, який мовив такі гіркі й нещадні слова про моральні причини усіх наших нещасть.
Вони все сказали, і їхні слова не потребують розлогих коментарів.
І якщо їхні голоси, їхня правда не будуть почуті, якщо все залишиться, як і було, якщо ми навчатимемось байдуже чого і байдуже як, якщо працюватимемо, як і працювали,— абияк, як мокре горить, якщо кар'єру в нашому суспільстві робитимуть вірнопіддані, цинічні й неграмотні догідники, а не розумні, порядні люди, що мають власні погляди й переконання, якщо найвищою чеснотою на різних ієрархічних державних щаблях так само вважатиметься беззаперечне виконання наказів, не творче зіставлення різних, вільно висловлюваних думок,— то все це означатиме, що ми нічого не навчилися і що уроки Чорнобиля минули намарне.
І тоді виникнуть нові Чорнобилі, нові "Адмірали Нахімови", нові гіркі потрясіння нашого життя.
Попередження Чорнобиля. Сталося так, що телевізійний фільм "Попередження", показаний у лютому 1987 року по Центральному телебаченню, я дивився в одній із київських лікарень разом з тими, хто працював у Зоні, а зараз перебував на обстеженні. На телевізор збіглося все відділення, і хоча це були різні, не знайомі між собою люди, того вечора усіх поєднав телевізійний екран, тяжкі спогади про пережите. Я пригадав дитинство — як у нетопленому кінозалі 1942 року в Саратові голодні, стомлені люди дивилися документальний фільм "Розгром німецько-фашистських військ під Москвою". Дивилися з болем і надією, скорботою і вірою.
Змінилися часи, змінилися історичні обставини, змінилися люди, тільки вирази облич лишилися незмінні — ті самі біль і надія. Поряд зі мною сиділи молоді хлопці в лікарняних піжамах — оператори Українського телебачення Юрій Коляда, Сергій Лосєв, Михайло Лебедєв, режисер Ігор Кобрін, коментатор Геннадій Душейко. Вони пильно вдивлялися в кадри хроніки чорнобильських подій. Хто-хто, а вони знали, якою ціною добуті ці кадри. Юрій Коляда був першим телевізійним оператором у світі, якому довелося в травні 1986 року знімати розвал реактора. Кожен крок наближення до об'єкта коштував у ті дні десятків рентген. Люди, що оточували мене, знали ціну Чорнобиля: в одному лише Держтелерадіо УРСР понад півсотні співробітників— телеоператори, радіожурналісти, коментатори, звукооператори, водії — змушені були пройти медичний огляд, а деяким довелося виїхати на санаторне лікування. Один з провідних і найбезстрашніших операторів Українського телебачення сорокадев'ятирічний Валентин Юрченко раптово помер восени 1986 року. І хоча причина смерті (сердечний напад) зовні не пов'язана з чорнобильським опроміненням, але хто може заперечувати роль стресу, нервових перевантажень, що їх зазнала ця мужня людина в гарячі літні дні 1986 року? Ось якою ціною здобувалася правда про Чорнобиль, правда, яка вже сама по собі стала найсерйознішим попередженням усім нам.
Чорнобиль розпочав особливий відлік часу для людства.
...У спустілій Прип'яті ми зайшли до центрального пункту охорони міста. Черговий офіцер міліції сидів за пультом сигналізації. В сусідній кімнаті начальник патруля шпетив за віщось сержанта. Усе було таке буденне. На фанерному щиті перед черговим висіли в'язки ключів. Назва вулиці — і жовта в'язка вхідних ключів од будинків. За їх кількістю можна було визначити, на якій вулиці більше будинків, на якій менше.
Так от, я не хотів би, щоб на центральному пункті марсіанської охорони Землі (міліцейської чи поліцейської — не має значення) висіли в'язки ключів від спустілих і назавжди покинутих країн. Не хочу, щоб десь у спільній в'язці під назвою "Європа" виблискував ключик від моєї землі, від України.
Як символ того страшного світу, в якому ми побували минулого року, висить у моєму гаражі білий комбінезон, подарований мені в Чорнобилі. За правилами його, мабуть, треба було б викинути, адже я ходив у ньому в Зоні, але не можу: від дорогий мені як пам'ять і зловісний як засторога. І коли ввечері я, вмикаючи фари, в'їжджаю до гаража, переді мною з'являється сліпучо-білий привид — привид, що бродить нині чорнобильськими полями і київськими квартирами...
Досить про це!
Тому хочу закінчити свою повість одним ідилічним спогадом: після всього того, що побачив у Зоні і навколо неї, після мертвого мовчання покинутих сіл (не знаю чому, але найбільше зворушили мене сільські цвинтарі, ці "тіні забутих предків", куди ніколи вже не прийдуть живі), після лікарняних палат і поглядів тих, хто лежав під крапельницями, після стрибків стрілок на дозиметрах, після небезпеки, що зачаїлася у траві, воді, деревах,— я наприкінці травня виїхав на два дні з Києва. Мчав на схід по спустілому шосе Київ — Харків, зупиняючись лише на заставах, щоб пройти дозиметричний контроль.
Я їхав у Миргород — побачити дочку і внучку. Той самий Миргород, про який Микола Васильович Гоголь писав:
"Чудове місто Миргороді Яких тільки немає тут будівель! І під солом'яним, і під очеретяним, і навіть під дерев'яним покриттям; направо вулиця, наліво вулиця, скрізь гарний пліт; по ньому в'ється хміль, на ньому висять горшки, з-поза нього соняшник виказує свою сонцеподібну голову, червоніє мак, вигулькують товсті гарбузи... Розкіш!"
Як давно це було! З якої наївної і погідної далечі прийшли ці слова. Але і в травні 1986 року Миргород був чудовий. Чудовий тим, що ніякої радіації,— ну хоча б трохи підвищеної — тут не було. І ніхто не радив тут зачиняти вікон.
Надходило травневе надвечір'я, коли повітря в Миргороді напоєне лінивими пахощами розімлілої за день землі. Я зійшов на берег невеличкої річки Хорол, ліг у траву, приплющив очі. Почув поблизу любовне кумкання жаб, відчув свіжість трави і близькість води. На протилежному березі ревіли корови, очікуючи, коли віддадуть своє гаряче молоко жерстяним відрам. І раптом я зрозумів, що таке щастя.
Це трава, в яку можна лягти, не боячись радіації. Це тепла річка, в якій можна скупатися. Це корови, молоко яких можна спокійно пити. І провінційне містечко, що живе неторканим життям. І санаторій, алеями якого повільно прогулюються відпочиваючі, купляють квитки до літнього кінотеатру і заводять знайомства, — це також щастя. Тільки не всі це розуміють.
Я відчув себе космонавтом, що повернувся на Землю з далекої і небезпечної мандрівки в антисвіт.
В цей час мене покликала одна моя знайома і простягнула якусь рослину, вирвану з коренем. Нічого примітного — грубе темно-зелене листя і товстий стовбур, ніби підфарбований фіолетовим чорнилом. Ця рослина звалася "чорнобиль". Гіркий був його смак.
Грудень 1986 —лютий 1987
Кінець першої книги
Книга друга
(Продовження на наступній сторінці)