Не залишалось нічого іншого, як вийти геть. Похнюпившись, побрів вечірнім містом. Старий, важкий... О люди!.. Мусив їй повідомити. Хоча б листом. Це ж мати, а не вона... А втім, у них в селі казали: "Як хочеш знати, якою буде жінка, поглянь на матір дівчини"... Погана яблуня не родить добрих яблук... Ні, Катя гарна, щира й талановита!.. Вона, напевно, в батька. А він нівроку... Може, ще з цього пива та буде диво?.. Щепкін чомусь у тому впевнений... Ой, знав би, батьку, як тут твоєму другу трудно!..
— Добривечір! — почулось поряд. А-а, Варенцов!
— Як ваш театр? — потис холодну руку.
— Уже не мій... Мирпов тепер директором.
— Нова мітла по-новому почне мести і... вимітать?
— Та ні... Він хитрий, трупу не розганяє...
— А я оце...
— Контракти запропонував, — не слухав і вів своєї пан Варенцов. — Найперша — хто б ви думали? — з ним підписала Тетяся ваша мила, мамзель Катруся Піунова!
— Не може бути!.. Харків...
— Їй-богу, правда! Бачив на власні очі. Я ще сказав, що треба спитать у вас поради:
— І що вона?
— Всміхнулася і підписала.
Збагнув, що це підписано його подальшу долю. Таки де в батька — в матір вона пішла!..
— Прощайте, — вклонився екс-директорові. — Піду...
Здіймалась віхола. По вулиці мела поземка. Вітер шукав шпаринки в одязі — аж дрож проймав... Сплив переписаний недавно вірш Беранже про бідолаху старого парубка... Печальна річ — самотина... Від неї, видно, вже не втекти!..
...Ждучи приїзду Шрейдерса, в якого жив, бродив його квартирою і почувався побитим псом. Навіщо йому здалася, господи, і ця любов, і ця Тетяся-Катя, і вся її родина!.. Єдина користь, правда, що, збуджений своїм коханням, він знову стрівся з музою і за одним присідом три вірші втяв — у цьому році перші, — про долю, музу й славу. Послав уже їх Щепкіну, щоб знав старий, як він живе. Хтось вклав йому у вуха, що, мов, Тарас у Нижньому знай п'є-гуляє, і за холодну воду не беручись. Знайшовсь і тут друг велій. Не обійшов його увагою, жбурнув багном!..
Стомившись, — ох ці ноги! — ліг на диван, простяг до столу руку і взяв наосліп книжку. Марко Вовчок... Вже якось брався його читать і — кинув. Щоправда, кинув він Куліша, його велеречиву вступну статтю, чи пак переднє слово... А що ж сам автор? Чим же він завинив, що випхався поперед нього Пантелеймон і настовбурчив пір'я, мов той павич?.. Послав Паньку переписати свою нову поему, а він її, непереписану, завіз, на лихо, в Бельгію. Чому так раптом, що його туди погнало, немов чума? Ще згубить десь "Неофіти". Жаль буде, як пропадуть... "Єретика" ніде нема. Вже всім писав, Допитувався... Ну, то в біді, в переполосі... Навіщо він повіз поему в Бельгію?.. Навіщо сам подався із Петербурга, коли ось-ось прибуде туди товариш, якого він так вельми ждав?.. А може тому й чкурнув? А може, "Неофіти" його злякали?.. Він вірує в царя нового, в мудрість його державну, в розвій культури рідної під царським скіпетром, а тут — варнак у чоботях, кожусі й шапці-бирці, якого десять років солдатчини не вгомонили... Якщо це так, — всміхнувся, — то вже не довго ждати то вже десь там лід рушив, і він ось-ось одержить право жити у Петербурзі...
Перегорнув переднє слово книжки, а потім, для цікавості, розкрив її на перших-ліпших сторінках і став читати знехотя...
"Ідуть до господи улицею, — як же глухо та сумно по селу, боже милий! Спом'янула Олеся: було, вона в своєму селі йде — той привітає, другий на здоров'я спитає, декотрий пожартує, інший стане на свій смуток-жаль повістить; і старі гомонять, і молоді, й дітвора бубонить. Було, тільки сонця краєчок засвітить, уже й бряк, і дзвяк по селу, рух, стук — живий люд! А тут хто й стрінеться — понурий, неговіркий, печаловитий..."
Зчудований, заглянув далі й вихопив іще шматочок, теж будь-який.
"Положила Горпина дочку в колисці, перехрестила та й пішла плачучи.
Як там її лаяли, як на неї сварились — і не слухає, аби їй до вечора дождати! Перемучилась день. От сонечко вже за синю гору запало, от уже й вечір. Біжить вона додому, біжить... Убігла в хату: тихо й темно. Вона до колиски, за дитину — дитина холодна лежить: не ворухнеться, не дише.
— Тату! — крикнула..."
Заплющив очі й слухав, як серце в груди гупає. Такого ін не сподівався тут прочитать... Як пише!.. Як знає мову, побит простих людей!.. Йому було достатньо кількох рядків, щоб розпізнати в цьому Вовчку значний талант, якого, може, не було у рідній літературі. Він, цей Вовчок, так вражений великим злом кріпаччини, що пише скупо й коротко, немов крізь зуби, зціплені від болю й сліз!..
Вернувся до оповідання, яке натрапило йому на очі першим, й, затамувавши подих, почав читати. Господи, та це ж!..
Не встав, допоки не прочитав усі. Потому поклав на груди книжку й, не стримуючи щасливих сліз, радів новій цій силі, що відгукнулася усім єством на стогін люду, в'ярмленого панами. Картав себе, що стільки днів він нехтував таким високим словом, що вкрав ці дні у себе. Такі книжки підносять душу, роблять із нас подобу божу. Хто ж він, цей Марко? Де він набрався сили й мужності постать на зло, содіяне народу панством вкупі со імператорами?.. Вовчок... Орел!.. Чудово вчинив Куліш, що видав ці щиро-мудрі розповіді! Аж дивно, як він зважився... Повірив, певно, що цар-отець дасть волю бідним людям, як обіцяє... Тут теж про це говорять... Узавтра має сам губернатор Муравйов відкрити збір комітету, створеного для розгляду питань про звільнення селян. Понаїжджало сьогодні панства!.. Ці звільнять, ці "влаштують побут" своїх нещасних підданців!..
Взяв книжку, знов перегорнув, спиняючись то тут, то там. Ні, враження його, що склалося по двох уривках, точне. Митець правдивий! Перші оповідання — і вже така майстерність. Талант!.. А серце яке велике в нього, боляще за свій народ... Дістане десь адресу й напише йому листа!.. Марко Вовчок... Ніколи не чув такого... Літній чи молодий? З панів чи свій брат, із кріпаків або міщан?..
Хтось подзвонив.
— Заходьте! У нас не замкнено! — гукнув. Ще дзвонять. Певно, що не почули. Підвівся, книжку поклав на стіл і рушив до передпокою. Ввійшло якихось двоє молодиків.
— Чи тут живе Шевченко? — спитав один.
— Та ніби тут... — сказав Тарас.
— Гукни його, шановний, — озвався другий.
— Нащо? — спитав Тарас.
— Ми з Києва і хочемо з ним побалакать.
— Прошу! Скидайте одяг, вішайте. Ввійшли в кімнату. Сіли.
— Я слухаю...
— То ви — Тарас Шевченко? — схопились з місця хлопці.
— З ким маю честь? — всміхнувся.
— Малюга я. Студент недавній медицини.
— А я Волконський. І медик теж.
— Як там наш достославный Київ? Вже одинадцять років, як я не був у ньому...
— Будується, — сказав Малюга. — І волі жде.
— Як милостині? — спитав Тарас і спохватився. — Куди ж тепер?
— В Іркутськ, — зітхнув Малюга. — Відслужувати за навчання... Почули, що ви у Нижньому, і.так схотілося хоч краєм ока глянути на Кобзаря!
— Спасибі... Я тут застряв. Заборонили в'їзд до столиць.
— То їдьте на Україну.
— Як не дозволять, так і зроблю. Хотів спочатку вивчити гравірування...
— О! Ви читаете Марка Вовчка? — зрадів Волконський книжці, немов старій знайомій.
— Вже прочитав. Сьогодні. Чудова книжка й автор — справжній козак! Студенти перезирнулися.
— Це жінка...
— Жінка?! — Згадав свою актрису. — Не може бути!
— Справді, — сказав Малюга. — І прізвище її — Маркович. Марія Олександрівна.
— Вона з панів?
— Так.
— Чудеса!
— Ще й ваша палка прихильниця, — додав Волконський. — Принаймні так казали люди, які знайомі з нею...
— А я — її! — гукнув Тарас.
— Козак козака бачить іздалека, — сказав Малюга весело.
Я напишу їй, висловлю своє захоплення! Чи ви не знаєте її адреси? — запалювався Тарас.
— Спитайте в Каменецького, повіреного Пантелеймона Куліша у Петербурзі, — сказав Малюга.
— Добру ви принесли мені, братове, звістку! — радів Тарас. — Спасибі.
— Спасибі й вам, що прийняли нас, батьку, — вклонилися йому студенти, вставши. — Ця зустріч нам світитиме усе життя!
— По чарці, може?
— Дякуємо. Нам вже пора...
Провів, потиснув руки. Навіщо їх послали аж у Сибір? Аби боялись потім попасти знову у ті краї?..
(Продовження на наступній сторінці)