Розкрив щоденник і записав сьогоднішню приємну зустріч із земляками. А ще — про автора "Народних оповідань". Сидів потому й думав про цю Марію Олександрівну, перегортав її натхненну книжку... Нема й дві сотні сторінок, а як і стільки сказано!.. І ніби тихо, ніжно... А кожна фраза пече вогнем, волає про неволю і панську кривду!.. Якась там пані, жінка... А він гайнує у Нижнім час. Жде ласки від міністрів та імператора, а муза його мовчить, вже майже вільна муза!.. П'ять днів пішло на "Неофіти" й триптих, а інші де? Ну, переписував свого "Матроса", повість... Невольнича його поезія лежить і досі, мов сирота; не виправлена й не переписана, щоб показати людям!..
Дістав оправлену дбайливо Герном книжку і став її гортати... Війнуло Орським степом, Уралом, Сирдар'єю, Аральським морем... Як воно писалось гірко і зберігалося!.. Він має лиш один примірник, ось цю маленьку книжку, а не дай бог, щось трапиться із цим його неоціненним скарбом?.. Аж стало страшно... Треба переписати!.. До лиха все — страждання та женихання, і хай живе поезія! Невольницька, солдатська муза повинна стати вільною!..
Дістав з шухляди синій цупкий папір поштовий, вмочив перо, подумав і написав-накреслив крупно, ніби нарисував:
"Поезія Тараса Шевченка 1847"...
...Відколи він на волі, багато спить. Так ніби довге її чекання стомило мозок, виснажило. А може, просто душа пружена впродовж років, ослабла враз при звістці, що муки його скінчилися.
Він спав, — у день народження! — коли хтось лунко і настиренно затарабанив до нього в двері.
— Вам лист!
Схопився і відчинив. То був поштар, який мав звичку листи розносити о будь-якій порі доби.
— Вам лист, шановний, а ви спите... — бурчав у вуса, подаючи йому конверт.
Допоки Тарас вернувся в хату, знайшов монету, щоб дати йому на чай, Меркурій нижегородський вже був на вулиці.
По почерку впізнав, що лист від Лазаревського. Недавно він йому писав і передав, як повертався у Нижній Шрейдерс... Дивно... А може?..
Сів, підсунув ближче свічку...
"20 лютого 1858 року С. — Петербург. Сьогодні графиня прислала до мене Сераковського, щоб я з Овсянниковим неодмінно приїхав до неї. Овсянникова я не застав у квартирі і був у неї один, а до Овсянникова зараз же послав листа, що графиня чекає на нас обох неодмінно післязавтра. Графіня прислала за мною, щоб оголосити, що на прохання графа Федора Петровича тобі дозволено жити у Петербурзі (під наглядом поліції) і під керівництвом графа Ф. П. для продовження навчання живопису при Академії мистецтв..."
Заплющив очі. Стомлено впустив папір... Нарешті!.. Під наглядом, та все ж не десь, а в Петербурзі...
Відчув, як сон навалюється на нього, тисне... Вирвався, схопився з місця!.. Рвучко узяв листа й звернув найперш увагу на кілька рядків постскриптуму. Михайло його просив, щоб не казав нікому, аж поки про це об'являть офіціально. Графиня, мов, боїться, аби чогось не вигадали..: Жаль... Він уже збирався будити Шрейдерса і поділитись з ним новиною! Отже, у нього є, крім друзів, і вороги. Напевно, з них хто його обмовив перед Михайлом Щепкіним та й перед тими друзями, що в Петербурзі. Куліш писав недавно, що й там якихось грошей не посилають, бо, мов, бояться, щоб не проциндрив. Мабуть, комусь кортить прославити його п'яницею і гультяєм, як це було колись, у сорок сьомому, коли жандарми квапилися довести марність волі — а то й шкідливість! — для кріпака. Тоді весь час допитувалися, чи п'є, чи пише вірші, хильнувши добру чару. Знайомий стиль, ті ж пальці знати...
Перечитав всього листа. О, ще одна притичина! Чомусь його вмовляють не залишатись в Нижньому, а їхати до Петербурга. Хіба казав комусь він або писав, що "звикся з Нижнім", що хоче тут і далі жити? Дивно... Та він хотів сьогодні тікати звідси хоч під Москву, в Нікольське! Якби не лист, поїхав би... Вже й книги свої послав через контору транспортів. І в Нижній вже збирався не повертатись; чекав би у Нікольському своєї долі... Михайло ж його вмовляє їхати у Петербург!..
Немов відчувши щось незвичайне, прокинувся його господар і спрямував свої стопи до нього. Лист довелось сховати. Нікому, то нікому!..
— Вже не спите? — ввійшов, закутуючись зі сну в халат. — Вітаю вас з днем ангела! — поцілував.
— Спасибі.
— Дай боже вам здоров'я і добрих віршів скриню!
— Почав писати знову, — сказав Тарас. — Здається, що й не було всіх тих років...
— То покажіть.
— Нехай уже при товаристві. Буде у нас обід?
— Аякже! О п'ятнадцятій. Всі знають, всі готуються відсвяткувати ваш світлий день.
— Ну що б я без вас робив!.. — обняв Тарас господаря. — Ви знаєте, колись у давніх еллінів найвищим благом, щастям вважалась дружба. Мудро!.. Писатиму сьогодні лист Михайлу Лазаревському. Передавати од вас привіт?
— Звичайно! І Артемовському. Семен, про що б не говорив, на вас звертає. Хоче вам поспівати...
— Добрий козак Семен! Не побоявся мені писати в Новопетровський і гроші слать, — сказав Тарас. — А це, видать, розледачів — не пише...
— Жде в Петербург.
— Вже скоро! — зітхнув Тарас.
— Поїдете сьогодні ввечері, з Климовським?
— Ні. Передумав. Буду чекати тут.
— Ну й славненько! — зрадів господар щиро. — Без вас нам сумно буде... Вітаю ще раз! — обняв і знову поцілував.
На добру дружню учту зібралися лише найближчі приятелі Тараса. І серед них, як це не дивно, були й місцеві поліцейські Кудлай та Лапа. Брилкіни прийшли обоє — Петро й Микола... Жіноцтва не запрошували. Нехай їм грець!.. Климовський та Владимиров щось почали, було, розповідати про свій театр і Піунову, та Шрейдерс їх зупинив:
— Панове, в нас сьогодні Тарасів день! Ті зрозуміли натяк.
Тим часом Лапа одвів на бік Тараса, кахикнув ніяково в кулак і запитав:
— Таки поїдете в оте Нікольське!.. Може б, ви зачекали трохи?..
— Гаразд.
Полковник скинув високо брови.
— Правда? А то мені писати, щоб там за вами стежили... — скривився бридко.
— Як ви у цім вертепі служите? — спитав Тарас.
— Зіслали теж, із гвардії...
— Григоровичу, просіть гостей до столу! — гукнув з їдальні Шрейдерс.
Стіл був накритий просто, але багато. По-парубоцькому. Сідали також не за чинами. Тільки "новонародженого" посадовили на чільнім місці, поряд з букетом скромних квітів, які хто знає де добув Кудлай...
І раптом стало тихо.
— О, добрий ангел пролетів.... — сказав Тарас, згадавши свою поему "Тризна" і Яготин. Яка то тепер княжна Варвара?.. Живе в Москві...
— Дозвольте взяти слово, — підвівся Брилкін.
— Просимо, Миколо Олександровичу! — гукнули дружно, раді його сміливості.
— Налийте всі, — сказав промовець тихо і, зачекавши, почав свій тост: — Сьогодні ми вшановуємо людину, всім нам рідну і дорогу. П'ять місяців, прожиті з нею в дружбі, на все життя залишаться для нас найкращим спомином. На жаль, ми мало знаємо його художні твори, його поезії, зате чудову душу пізнали в повній мірі, бо він людина щира, відкрита і безпосередня... П'ю за народ, — підніс бокал, — який дав нам, Росії, світові такого сина-велетня!
Тарас отерп од тих високих похвальних слів. Як у тумані бачив чарки, які тяглись до нього, торкавсь до них своєю...
— Спасибі... Ви, звичайно, по доброті душевній...
— Все правда! — мовив Лапа. — Я чув про вас багато й читав у "Русской беседе", що ви поет народний і самобутній!
— Куліш по дружбі...
— Дружба... — протяг Кадницький. — Дружба.... Вона в мистецтві, кажуть, химерна річ...
— Скоріше, ефемерна, — озвався Фрейліх, місцевий архітектор.
— Здоров'я іменинника! — втрутився Шрейдерс. Випили, мов навздогін, і почали закушувати. Були ще тости, жарти, пісні та сміх. Нарешті, за шампанським, Тарас також сказав свій спіч:
— Спасибі вам за цю чудову учту, за честь, яку ви виявили мені! Я щиро вдячний кожному, хто мовив добре слово про іменинника, про мій народ, з яким я, правду кажучи, не розлучався і за Уралом. Тому, напевно, й вижив, бо без свого народу всі ми — билинки в полі, а з ним — дуби, вкорінені у рідну землю. Радий, що вас зустрів на трудній своїй дорозі в Санкт-Петербург! Коли б мені бог посилав усюди таких людей, як тут сидять, я був би щиро вдячний. Те, що зробили для мене ви, братове, в тяжку годину, не можна висловити словами чи оцінити... Крізь все життя я пронесу у серці всіх, хто зігрів мене у Нижнім Новгороді теплом любові й дружби!.. — Передихнув, оглянув приязно все товариство й мовив: — А на прощання я прочитаю, якщо дозволите, написаний недавно вірш... Він зветься "Доля"...
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
"Учися, серденько, колись
З нас будуть люде", — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
(Продовження на наступній сторінці)