Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя...
Куранти Петропавловської пробили дев'ять... Дивно, та їхній бій для нього немов ланцюг, яким прикутий. Кожна година-ланка з'єднана тим передзвоном... Може, йому болить у грудях, що давлять, давлять кільця!.. Аж смішно: там, у Нижньому, химерна доля ще раз взяла його на кпини — дала йому в супутники аж до Москви жандарма! Ні, не для супроводу. Попутно. Він когось возив у Вятку і повертався порожняком... А може, так господь йому послав пересторогу, нагадування про той далекий червневий шлях од Пітера до Оренбурга?.. Була й приємна зустріч: із Бутаковим, що знову їхав на Сирдар'ю. Гора з горою, кажуть, не зустрічається... У Владимирі перепрягали коней, і він, зайшовши в станцію, зіткнувся із капітаном. Ще й жінку повіз туди... Бр-р!.. Де той сон? Якби йому заснути, то, може, біль утих би.... Тоді йому, ще до Владимира, щось сталось з лівим оком. Гадав, мине, а довелося в Москві спинитись аж на півмісяця!.. Окрім царя, щось не бажало його приїзду до Петербуга... От тільки що?..
Москва його зустріла дощем і мокрим снігом. А Щепкін — радісними обіймами. Засокорив довкола нього, бідкаючись позпухлим оком, мерщій повів до лікаря, з яким Тарас знайомий був ще в Нижньому. І той звелів сидіти тиждень вдома і лікуватися. На другий день навідався, додав ще двоє ліків і повторив наказ сидіти в хаті. Господи!..
Стояв похмуро біля вікна, дивився на храм святого Пимона, що тільки й видно йому було, коли влетів Михайло Максимович. Помолоділий, з вусами!..
Обняв, як брата, поцілував.
— Вітаю тебе з приїздом, з волею!
— Сиджу, сам бачиш, знову на гауптвахті, — зітхнув Тарас.
— Що з оком?
— Певно, десь застудив. У Нижньому ще не було... А ти ж тут як?
— П'ять років як одружений.
— І дітки є?
— Немає... — враз посмутнів. — Марія моя, — всміхнувся — в твої пісні закохана. І жде тебе, як бога. Коли вона при зустрічі попросить, щоб благословив, то не дивуйся...
— Слухай, — обняв Тарас його за плечі, — ти вчений муж, все знаєш... Боги також хворіють?
— Навряд.
— Не можна мені в такому вигляді являтися твоїй жоні Марії! Побачить, що я не бог.
— Веселий ти чоловік. Як і колись...
— Бабу гріє не кожух, а веселий теплий дух. Чував таку примовку?.. Цим духом, брате, й гріємося...
— Як там було, в солдатчині? — спитав, помовчавши, учений муж.
— Погано.
— Писав? Про прозу знаю. А вірші?
— Теж. Чотири перші роки.
— І малював?
— Потроху... Як мав на чому й чим малювать...
— А заборона?
Що міг йому відповісти!..
— Всі заборони для того й робляться, щоб їх порушували, — пожартував.
— Я чув, що сам Микола-цар, власноручно...
— Народ — мій цар, — сказав Тарас. — Йому одному вірю і підкоряюся!
Михайло глянув з подивом і перевів розмову на іншу тему. Увечері піднявсь до нього Щепкін і попросив, ніяковіючи, зійти униз, де у вітальні зібрались гості-друзі й жадають хоч поглянути на знаменитість.
— Іти в такому вигляді? — торкнувся Тарас пов'язки на голові. — Подумають, що я у тій пустелі потурчився, побусурманився.
— Ти ж сам казав, що хочеш щось написать про дервіша, — всміхнувся Щепкін. — Руки отак склади і привітайся: "Аллах екбар!"
— Тобі ось смішно, а як мені?..
— Сміливо йди. Там люди всі розумні та просвіщенні. Тобі вони сподобаються, — сказав уже серйозно господар дому.
Сходив слідом за ним, мов боячись нових знайомств, уваги. Гостей було душ п'ять чи шість. Разом із домочадцями утворювали маленькі групи. Дружно всі повернулися у їхній бік, коли почули скрип дерев'яних сходинок.
— Дозвольте вам представити, — врочисто мовив Щепкін. — Тарас Шевченко.
Групки умить розпалися, і гості, не приховуючи свою цікавість, пішли назустріч. Тисли по черзі руки.
— Бабст.
— Афанасьєв...
Останній — вже немолодий, з допитливим і важкуватим поглядом — назвався раптом Кетчером. Тарас затримав руку і запитав:
— Микола Христофорович?
— Так, — усміхнувся Кетчер.
— Перекладач і видавець Шекспіра?
— Він самий! — мовив Щепкін. — Не сумнівайся...
— Готовий вам поцілувати руку, — сказав Тарас схвильовано — Ця праця ваша мені відкрила чарівний світ! Які думки герої, стиль!.. Я книги ці возив з собою всюди по Україні, та й за Уралом, куди мені прислали їх як найдорожчий, безцінний скарб.
— Так любите цього поета?
— Обожнюю!
— Я теж... — всміхнувся Кетчер.
— Недавно я писав у Пітер другові, щоб десь купив і вислав мені у Нижній Новгород його у вашому перекладі.
— І що?
— Це штука, каже, рідкісна і дорога.
— Друкується нове видання. Матимете.
— Не знаю, як і дякувати!..
— Ну, все, — промовив Щепкін. — Зустрілись два шекспіромани, і їм уже ніхто й ніщо не треба...
Тарас, хоч чув ту репліку, узяв під руку Кетчера й відвів набік. Він, може, ждав цієї диво-бесіди десяток літ!..
За кілька днів, коли йому полегшало і лікарі пообіцяли скоро його звільнити із гауптвахти Пимона, як називав він свою кімнату-келію, Тарас не витримав і ввечері тихцем подався до Рєпніної. Ішов немовби й весело, а як торкнувся дверей її квартири, щось раптом зрушилося в його душі, осунулося, і з тих руїн спливло колишнє — добре і гіркувате. А ще — чому вона покинула йому писати й не обізвалася до нього в Нижній Новгород?.. Хотів уже вернутися, та переміг хвилинну слабість і подзвонив.
Зустріла його покоївка.
— До кого ви? — спитала, оглянувши його кожуха, шапку й шкапові грубі чоботи.
— Княжна Варвара вдома?
— О цій порі вона нікого...
— Рибонько, піди й скажи Варварі Миколаївні, що хоче бачити її Тарас Шевченко, — сказав, уже дратуючись. — А я тим часом скину свій кобеняк...
Скрививши губи, вона пішла в покої. Невдовзі швидко вийшла княжна Варвара. Та і не та... Спинилася біля дверей, немов об щось спіткнулася...
Він підійшов, гамуючи у горлі сльози, взяв білу ніжну руку й поцілував. Заплакавши, вона його перехрестила мовчки і відступила, щоб міг пройти.
— Давно в Москві? — спитала, коли обоє сіли в зручні високі крісла.
— Вже тиждень. З оком щось у дорозі сталося, і лікарі мене із хати не випускали.
— А нині?
— Втік! Семенович і той не знає, що я чкурнув... Дивилася на нього так, неначе ще не вірила в його реальність. Та і не та...
— Навіщо ця борода? — спитала раптом. — Вибачте...
— Щоб не впізнали у Третім відділі, — пожартував. Княжна чомусь спахнула й сховала очі.
— Мабуть, ви хтозна-що подумали, — озвалась згодом тихо, — коли я враз не стала писати вам?..
— Якщо казати правду, то й досі я не можу того збагнути... Ви й Лизогуб...
— Орлов обом суворо заборонив. Мені листом, а Лизогубу усно. Від государевого імені граф попередив, щоб взагалі я не втручалася у справи Малоросії. І пригрозив.
— Катюга...
— Бог йому суддя, — смиренно склала руки. Ще й закотила очі, немов хотіла вгледіти когось на небі-стелі. Колись вона не мала такої звички. І, як не дивно, вона потовщала та помолодшала... В очах з'явився якийсь незвичний іскристий блиск... Гай-гай!.. А втім, яке йому до того діло!..
— Дозволили вам жити в Петербурзі?
— На ланцюгу. Сиріч під наглядом поліції.
— Напевне, ви і досі для них страшні...
— Бо з бородою! — звернув на жарт. Всміхнулася. Так, як колись, в Яготині.
— Ви тут давно?
— Відколи мама вмерла... Я не змогла сама там жити... — схлипнула.
— Пробачте...
— Тут принаймні серед людей... — Взяла хустинку, витерла поспішно очі. — Як же ви там жили? — спитала.
— Пропав би, мабуть, щоб не земляк, із чорноморців...
— Бог вам його послав, Тарасе!
Всміхнувся гірко. А капітана Косарєва, майора Львова та іже з ними?..
— Може...
— І що ж тепер робитимете, у Петербурзі?
— Вчитимусь гравіруванню. Вже маю дозвіл.
— А вірші ж як?
— На них мені не треба чиєїсь ласки. Хочу надрукувати новий "Кобзар", у двох томах.
— Ви й там писали?!
— Навіть у казематі...
— І не боялись?
Змовчав. Писав, і все. Від когось чув, що соловей співає з заплющеними очима...
— Давно були на Україні? Як там? — спитав натомість.
— Гірше, аніж було... Всі волі ждуть, чутки всілякі ходять...
— У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вільним словом сам губернатор Муравйов — вони ж ні звуку, наче всі геть глухі!
— Господь вкладе у душу їм милосердя...
— Вкласти б їм по ножаці! — вирвалося.
(Продовження на наступній сторінці)