— Чудово!.. Тільки казати слід "годилось", а не "годілось".
— А що воно по-нашому?
"Прилично". "Хотя й не прилично вам так часто сюда ходить".
Чомусь йому весь час здавалось, що ті слова та репліки, які вони вивчали, якимось чином тикалися до нього, й це дратувало.
— "Я не потраплю з вами співати, а може, й пісні такої не знаю, яку ви знаєте".
— Твердіше треба. "Знаєте", — поправив глухо.
Вона всміхнулася і повторила точно. При тому. так повела плечем, прикритим хусткою, що серце в нього впало й лишилося десь там лежати. Господи, цього йому ще бракувало!. Щось схоже з ним уже було. Тоді, коли зустрів Закревську Ганну...
— А що таке "несамовиті"? — спитала дівчина і привела його до тями.
— Ну-у, слово це багато має значень... У цьому ж випадку слід розуміти як "невменяемые".
— Напевно, Финтик так закохався в Таню!
— Ні. Це пародія на модний спів... Чи гру на сцені...
— Правда... — схилила щічку на кулачок. — І в нас вважає дехто, що почуття героїв передавати треба з надривом, в стилі несамовитості...
— Не піддавайся на це хоч ти! — гукнув Тарас, злякавшисі. за ученицю.
— Що тут таке? — ввійшов господар дому.
— Нічого. Ми бесідуємо про гру в театрі, — мовила йому спокійно Катя.
— А я подумав...
Очі її сяйнули зоряним чарівним блиском.
— Мабуть, я вже піду, — підвівся з стільця Тарас.
— Так скоро? — зламала брівки дівчина.
— У мене ж гість...
— Спасибі вам за протекцію.
Промовчав. Ніби в густім тумані вийшов до передпокою, одяг кожуха, шапку.
— Добраніч вам!..
— Прийдете завтра? — дзенькнуло з небесних сфер.
— Звичайно...
Аж на морозі трохи йому полегшало. Туман розтанув, речі набрали звичних абрисів. Було і страшно, й смішно. Брів молодим, веселим снігом, що осявав грудневий ранній вечір, і відчував у грудях замість серця тендітну білу квітку. Хотілося йому співати, плакати, кричати хтозна-кому й хтозна для чого, щоб поділитись дивом, що сталось з ним. Ото було б, якби гукнув "Ой хмелю" чи "Морозенка" на повен голос!..
Сніг осідав, порипуючи, під чобітьми. Дими вилися вгору — брав морозець. Поблискували свічками вікна... Може, колись і в нього буде своє обійстя, хата і в ній родинний вогник, довкіл якого... жінка в накинутій на плечі хустці, діти, він сам, статечний, неговіркий — як же отець сімейства... Знадвору чути рипіння, сміх... "Дозвольте заколядувати?.."
Ішов, перейшов місяць по небу;
Щедрий вечір!
Да стрівся місяць з ясною зорьою;
Щедрий вечір!..
Щепкін, напевно, жде господаря, що загуляв... Там є Павло Абрамович, і він не дасть йому скучати... Господи, кутя ж сьогодні! Він геть забув, зустрівши свою зорю... Свою?..
— Нарешті! — гукнув Овсянников, що вийшов його розшукувати.
— Як там наш гість?
— Нівроку. Я виглядаю, чекаю вас, Тарасе, а він собі всміхається... Оце допіру лише сказав, що ви в актриси Піунової.
— Учили роль Тетяни із "Москаля-чарівника".
— Чудово!
— Дай-то боже...
— Вам Піунова не до вподоби?
Не знав, що мовити на дружне те запитання, і через те промовчав, удавши, що не почув.
Біля будинку на них чекав, прогулюючись, великий гість. Лице його було, мов ясний місяць...
Ішов, перейшов місяць по небу;
Щедрий вечір!..
...Свята не ідеальний час для розумних бесід. Тим паче дли поезії.
Благі пориви сісти і прочитати вголос нову поему вдалося їм здійснити аж на четвертий день по приїзді Щепкіна. У круговерті свята, вистав, навчання Катрі та репетицій їм випала година-друга побути вдвох, і добрий друг, зітхнувши, сам попрохав:
— Ну-у, братику, читай свою поему! Пора. Бо завтра останній день. Поїду, щоб рік новий зустріти вдома...
— Може, побув би ще?..
— Ні. Бенефіс у мене... Та й тягне щось мене в Москву Бодай чогось не сталося... Душа болить...
— Химери...
— Бери й читай.
— Я присвятив її тобі.
— Спасибі, — приклав до серця руку. Подумав трохи і проказав схвильовано: — Аж ось коли зажив я слави вічної!..
— Жартуєш?
— Ні. Ти вічний. І я віднині буду скрізь при тобі...
— Побійся бога, батьку! Такий актор!..
— Що толку? Допоки граєш — славний, валодар дум, а перестанеш грати або умреш — і все, нема... А ти, твої поезії — як сонце в небі!..
— Що ж ти зі мною робиш, старий лестивцю! — гукнуї Тарас. — Я ж можу в те повірити і стать нещасним!
— Від того, ким ти станеш, нічого вже не зміниться, — сказав суворо Щепкін. — Поезія твоя — мов джин, якого випустили із глека... Он Гоголь що хотів зробити із "Ревізором" і "Мертві душі" свої палив!.. А залишився Гоголем... Отак і ти, — всміхнувся. — Ти можеш навіть тут одружитися, а слави моєї цим не похитнеш!..
— Твоєї?
— Того, кому присвячено нову твою поему. То як ти її назвав?
— Здається, буде "Неофіти"!..
— Хороша назва. Слухаю...
Тарас дістав з кишені аркуші, розгладив їх і прочитав епіграф, узятий ним із біблії:
— "Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасенне моє прийти, й милость моя открыется. Исаия. Глава 5, стих І". Михайлові Семеновичу Щепкіну на пам'ять 24 грудня 1857 року.
Передихнув і, дивлячись на присмирнілого актора-друга, почав читать з присвяти:
Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу
І думу скорбную мою
Твоїй душі передаю.
Привітай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мій друже єдиний!
Привітаєш — убогая,
Сірая, з тобою
Перепливе вона Лету,
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю
І притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам...
Ти, мов дитя, не відаєш, хто сам єси! — промовив Щепкін з подивом.
Тарас стояв, розбурханий своїм читанням, аркушами, які тримав в обох руках, — щоб не тремтіли, — й проймався знову трепетом, як і тоді, коли писав поему. — Пробач. Читай. Я слухаю-Читав про Рим, про християн, що йшли на муки, тортури й смерть заради добра і правди, про імператора, який жорстокість зробив своєю вірою, а бачив пишний Санкт-Петербург, царя Миколу, мучеників в'язниць, казарм, сибірських каторг і... матерів, що омивають слізьми трагічну долю своїх синів...
І ти слова його живії
В живую душу прийняла.
І на торжища, і в чертоги
Живого істинного бога
Ти слово правди понесла.
Поклав на стіл рукопис і важко сів. Помітив краєм ока, іпо Щепкін дивиться на нього, мов на брюлловський "Останній день Помпеї".
— Ти не зламався... Навіть не похитнувся!.. Святий огонь поезії не дав залити брудом сатрапам царським!.. — мовив із глибини м'якого крісла Щепкін. — А правду кажучи, я те боявся —
— Теж? — запитав отямлюючись.
— Ну, як Куліш, як Максимович...
— Тому й тягнув з читанням, старий хитрюго? — розвеселився. — Міг би мені сказати!
— Звідти ніхто, Тарасе, не повертається таким, як був Ти — перший!
Помовчали. Мов пом'янули погаслий дух борців за правду й волю...
— Поема справжня. Власне, це алегорія... — озвався знову Щепкін.
— Ти зрозумів?
— Я, братику, прожив життя... — всміхнувся Щепкін. — Треба тобі вертатись швидше у Петербург! А то Куліш...
— Не захотів приїхати, — сказав Тарас. — Підуть розмови, каже... А ти розмов не побоявся!
— То я... Пора збиратись! — схопився з крісла, як молодий. Обняв Тараса й поцілував. — Спасибі!.. Перепиши й пришли мені... Ні, передай. Певніше буде... Як там Тетяна наша? Мабуть, уже тремтить... Ех, що то, брате, молодість!..
Театр був повен. Щепкін! Володар душ!.. Не кріпацьких, — сам з кріпаків, — а тих, що вклав господь людині, щоб розуміла вона красу і мудрість… Тарас сидів, дивився на те, що діялося на сцені, на Піунову, яка пишалася в яскравій плахті й вишитій рясній сорочці, і так було йому на серці дивно. Хоч сам навчав вимові, хоч чув ці репліки із уст її уже не раз, лунали вони для нього музикою... Талант, талант!.. Так ніби вона і виросла на Україні!.. Солдата й Финтика ледь помічав. Одна вона, здавалося, була на сцені — мила й така реальна, справжня, хоч грала роль...
І тут ввійшов Михайло — Щепкін. Молодший ледь не вдвічі, як на виставах учора й позавчора —
— Здорова була, моя жінко, моя голубко! — обняв Тетяну. — Як поживаєш?..
Достеменно це був полтавський чоловік — довірливий і щиросердний, ще й вимовляв так мило, ледь пом'якшено вкраїнське "л"! Де дівся той городничий, що потрясав, немов Юпітер, тупу чиновну братію на цій же сцені два дні тому. Великий маг і чудотворець!..
(Продовження на наступній сторінці)