— Ось що, Григоровичу, — сказав господар владно. — Ви роздягайтеся, а я пошлю на пошту хлопця попильнувати гостя і накажу, щоб вів сюди, як тільки той приїде... Іване! — крикнув у передпокій і вийшов сам на розшуки свого гінця.
Аделаїда Олексіївна, — уся в шовках та золоті, — не підійшла, а підпливла.
— Прошу до столу, гостю дорогий, — вклонилася за старожитним звичаєм.
— Ось роздягнусь... — зітхнув Тарас.
— Дозвольте вашу шубу чи кобеняк, як ви її звете, Тарасе, по-нетутешньому, — постав Петро, Миколин брат. — І — повний хід!..
— Не буде сьогодні повного — я гостя жду.
— Тоді малим підемо, — зняв шубу, ніби шкуру із дичини.
— Прошу! — взяла під руку Аделаїда. — Сідайте тут, побіля мене...
— Дякую.
— Іван побіг, — сказав Микола Олександрович, сідаючи по праву руч дружини. — Ви змерзли? Швидше випийте!
— І закусіть!.. — додав Тарас, радіючи теплу, обіду, друзям. — Живіть сто літ, як голуб'ята!.. — підніс високо келих.
Опівночі покинув хату Брилкіних останній гість, а Щепкіна все не було. Івана теж.
— Я буду йти, — сказав Тарас господареві, що вже куняв. Аделаїда Олексіївна пішла раніше спати. — Спасибі вам...
Надворі легше дихалося. Хоч вітер стих, зате мороз подужчав. Сніг аж стріляв під чобітьми. Нелегко йому в дорозі, бідному!.. Не треба, мабуть, було просити в Нижній, а їхати на зустріч з ним під Москву, в село Нікольське, як спершу було пропоновано... Туди приїхать згоджувався і Лазаревський... Пізно! Старий уже десь під'їздить до Нижнього, Михайло в Петербурзі, Тарас іде до станції, а Катя Піунова... До чого тут Піунова?.. Вона так хоче зіграти з Щепкіним! Тетяну, скажемо, із "Москаля-чарівника". Чим не Тетяна?.. Надто вже молода... Ти й скажеш! Молодість ще не була нікому в такому ділі ґанджем...
Станція була безлюдна й тиха. Біля дверей, на лаві сидячи, дрімав Іван.
— Ви Щепкін? — кинувся. — А-а!.. — потягнувся смачно.
— Іди, Ванюшо, спати, — сказав Тарас.
— А ви?
— Чекатиму. Він скоро вже приїде... Ти не проспав, бува, його?
— Ну що ви! Я вибігав на кожен звук.
— Спасибі.
Іван пішов. Затихла його хода... На лавці біля столу хтось смачно спав похропуючи... Ледь-ледь світила лампа...
Щоб не заснути, вийшов. Вдихнув морозу... Гарна в Миколи жіночка... А руки так і в'ються — мов два крила!.. Катруся, ставши жінкою, ще краща буде...
Вслухався: здалось, що чути далекий стугін швидких копит, скрип полозків і срібна пісня дзвоника... І голос в неї гарний. Він якось чув, співала в якійсь виставі... Та що це з ним! Розм'як, розкис від чарки та від тепла біля чужого вогнища... А втім, бурлака кожен тихенько марить затишком, сім'єю, щастям.
Аж душно стало йому в кожусі. Лізуть такі думки до голови!.. Оклигав трохи в Нижньому, побув на волі, межи людьми і настовбурчив пір'я, хвіст розпустив... Жорстокий ти! Хіба я мертвий, чи кам'яний, чи не така ж людина, як всі довкіл?.. На все свій час... Мій час давно сплив за водою пропащих літ!..
— Ви знову тут? — де взявсь поштмейстер. — Спали б... Я ж обіцяв.
— Не спиться мені, шановний... Думи спать не дають...
— Хай коні думають, у них на те і голова велика, — пожартував, закутуючись у шубу.
Постояли якусь часину мовчки. З-за хмар з'явився місяць. Ущербний трохи, білий...
— На завтра стихне. Тобто уже сьогодні, — сказав поштмейстер. — Старий погоду нам привезе...
— Якщо приїде...
— Вже дав би звістку досі.
— Міг занедужати в останню мить...
— Тихіше! — схопив його поштмейстер за рукав. — Здається, їдуть... їдуть!
Тарас метнувся вулицею назустріч тройці. Постояв, слухаючи, побіг назад. Поштмейстера вже не було надворі... А дзвоник дужчав, дужчав, перестук ріс, насовувався, мов ураган...
Нарешті, коні стали, відсапуючись хмарками духу.
— Як ви тут? — спитав ямщик, звертаючись до пасажирів. Тарас підбіг, рвонув дверцята.
— Щепкін Михайло є?
— Є, є, земляче! — музикою озвався голос, і на мороз, немов ведмідь з барлогу, посунуло щось величезне, кругле і розхвильоване.
Тарас обняв, ковтаючи щасливі сльози, знайшов лице, закутане в хустки та хутра, й поцілував...
...Вже того дня уранці Тарас збагнув, що допустився помилки, домігшись згоди Щепкіна порадувати нижегородців своїм мистецтвом. Не встигли вони поснідати та надивитися один на одного, як увірвався пан Варенцов і досить нецеремонно заволодів чудесним гостем.
— П'ять днів? Щовечора один спектакль. Уранці репетиції. Умови ваші прийняті.
— Я ж не сказав...
— Ми згодні на будь-які умови. Прошу! Карету подано! — махнув, вклонившись, шапкою.
— З гербом? — всміхнувся Щепкін.
— Ну-у... Просто добрі сани.
— Поїхали? — спитав Тараса Щепкін.
А що було робити! Назвавсь грибом, то лізь у козуб, кажуть.
Попали саме на репетицію. Директор знав, в яких виставах гратиме великий Щепкін, і трупа вся трудилася вже кілька днів.
Старого стріли оплесками. Він уклонився чемно й сів у партері.
— Граємо! — гукнув акторам Варенцов. — А ви, Семеновичу, візьмете участь у репетиції? — спитав пречемно гостя.
— Сьогодні я подивлюсь, — озвався той неголосно, щоб не завадити своїм колегам. — А завтра вже...
— Чудово.
Тарас, який сидів по інший бік від Щепкіна, відчув чийсь гострий погляд. А-а, це Катруся Піунова питає його зі сцени, чи не забув сказати про неї гостеві!..
— Зверни увагу на те дівча... — шепнув Тарас.
— А що?
— Хотілося б, щоб ти її підтримав...
— Гарненька... Має здібності?
— Природня, щира, з голосом...
— І?..
— Що?
— Тобі подобається, — всміхнувся гість.
Тарас відчув, що спаленів.
— Ні... Просто так... Просила, щоб попросив... — признався чесно.
Щепкін лише примружився, мов хитрий кіт. Невдовзі мовив:
— Славна... Вона не знає мови?
— Якої?
— Нашої. Щоб грать Тетяну у "Москалі".
— Сказала, вивчить.
— Треба, щоб ти поміг.
— Я з радістю!
— Ще б пак...
— Їй-богу, я, Семеновичу...
Старий всміхнувся, а далі враз нахмурився і мовив Варенцову:
— Яка актриса!..
— Хто? А-а... Це Піунова Катя.
— Тетяна, справжня тобі Тетяна для "Москаля-чарівника"!.. Я хочу з нею грати. Як ви?..
— Будь ласка! Ми тут, знаєте... Щепкін ледь підморгнув Тарасові.
— Тарас Григорович пройдеться з нею роллю, аби вимова була вкраїнська, справжня. Чи так? Тарас кивнув.
— Чудово! — схопився з місця Варенцов. — Сьогодні ж вас познайомлю з її вітцем...
— Я з ним давно знайомий, — шепнув Тарасу Щепкін, — і Катю що колись малою бачив...
— Ну ти й хитрун, Семеновичу! — зрадів Тарас, що так усє складається.
Коли прийшли додому, гість розморився, сонно приліг на ліжко...
— Старість... — зітхнув. — Я тут ударю по Комарницькому, — сказав невинним голосом, — а ти візьми он п'єсу та батька Катриного — на перший раз — і йди навчай... Це діло для них трудне...
— Хотів нову поему... — почав Тарас.
— Сьогодні я з дороги, — не дав йому домовити. — Не втямлю — будеш злитися... Поему ми прочитаєм завтра! Якщо вона написана, то не втече... А дехто...
— Батьку, що ти ото вигадуєш!
— Коли я, друже, був молодий... такий, як ти...
— Мені вже сорок з гаком!..
— Чудовий вік! Якраз все є: здоров'я, розум, гроші...
— 3 грошима туго.
— Будуть. Аби було здоров'я... Ну, йди, Григоровичу, а я посплю...
І враз захріп. Лицем округлий, мирний, ще й плямка ротом, наче мала дитина...
Стріла їх Катерина. Кинулася знімати з гостя важкий кожух.
— Я сам, я сам, — відтрутив її Тарас. — Ну, як? Вчиш роль?
— Таке наріччя
— Мова, Катрусю, мова!
— Чайку б нам... Мати, напевно, в церкві? — озвався Катрин батько.
— І діти з нею... Можна...
— Не треба чаю, серденько, — сказав Тарас. — Учитимемося допоки в хаті тихо.
При світлі свічки вона здалась якоюсь аж неземною. Великі очі сяяли, мов дві зорі, волосся...
Струснув химерне видиво й почув слова, які читала смішно актриса-учениця.
— Не так, — торкнувся її руки. — "Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні, до того мені мало діла; тілько знайте: язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай".
Вона слухняно повторила. Як музику, бо навіть голос його зіграла.
— Серденько, не забувай, що роль жіноча...
— Правда, — всміхнулась просто. — Зараз... Вона настроїлася, і в хаті в Нижньому враз залунала дзвінка жіноча мова Полтави чи Звенигородки.
(Продовження на наступній сторінці)