— І що в нім? — спитав зчужілим голосом.
— Я не читав. Пішов одразу шукати вас, щоб разом. Папір той у керуючого канцелярією Кадницького...
— Ходімо швидше!
— Встигнемо, — всміхнувся скупо Шрейдерс. — Діла в нас туго рухаються, мов на волах...
По тому, як він стримував його порив побачити мерщій папір, як намагався відволікти увагу й розважити історією з місцевих звичаїв, Тарас збагнув, що Шрейдерс папір читав і що напевно в ньому нема нічого доброго.
— Чому так видно стало? Там щось горить! — сказав Тарас, відчувши раптом острах перед прийдешнім, яке його чекало у губернатора.
— Пусте. Якась контора... Нову поставлять... Тепер вони обоє не поспішали. А все ж ішли. Бо долю, як і нещадність влади, не оминеш, не обхитруєш. Просто потрібен час, щоб звикнути, щоб назбирати сили на ще одну свою біду...
Кадницький був сама люб'язність, ще й схожий зовні на Лазаревського Михайла.
— Радий знайомству з вами, — потис легенько руку. — Я чув про вас багато вельми гарного...
— З листа, який прийшов сьогодні до губернатора? — спитав Тарас.
— Ні, ні, Григоровичу! — зніяковів Кадницький від тих не дуже чемних, колючих слів.
— Пробачте... — сказав Тарас. — Я жду вже цілий місяць того листа й не знаю, що зі мною буде далі.
— Вам заборонено в'їжджати у столиці. А ще — ви маєте перебувати під пильним і таємним наглядом поліції, — подав Кадницький йому папір з гербом і пишним витіюватим підписом.
— Оце така свобода?! — не стримав Тарас обурення. — Давали довго й тяжко, а взяти нема чого!..
— Все ж не казарма... — озвався тихо Шрейдерс.
— І Нижній Новгород — не Оренбург, — додав Кадницький. — Звідси до тих столиць подать рукою!..
— Легше поклопотатись буде. Я часто їжджу в Москву і навіть у Петербург, — промовив Шрейдерс палко. — І будь-яке доручення, що ви дасте...
— Спасибі... Я так хотів, так мріяв про Академію!.. — ледь не заплакав.
Вийшли надвір утрьох. Мовчали. Монарша милість!.. Чадолюбивий, добренький, надія лібералів!.. Отець народу, плакальник його неволі!.. Все лиш обман, гра лицемірів, підлість!..
— Піду додому, мабуть, — сказав Тарас. — Зализувати душевну рану...
— Дуже не побивайтеся, — потис Кадницький руку, затримавши її в своїй. — Хоч ми й маленькі люди, вас не дамо в обиду.
— Принаймні поки ви в Нижнім Новгороді, — додав від себе Шрейдерс.
Пожежа вже скінчилася. Бульваром слався легкий димок, послаблюючи убоге світло ліхтарів. Сніжок стемнів від диму... Прощай надовго, і Петербург, і Академія, і мила серцю акватинта, якою мав оволодіти, аби поширювати прекрасне й мудре межи людей!.. Що він робитиме у цьому місті — доброму, десь вільнодумному, та все ж глибоко провінціальному?.. І на Вкраїну йому не радить їхати Михайло Лазаревський, що розмовляв про нього в сім'ї Толстих... Та й де вона, та Україна! Він мусить тут "хворіти", аби назад не їхати, аж на Урал... Все переплуталося, загальмувалося в його житті, що славно так розпочалося, коли рибальський човен покинув з ним на борту Новопетровський форт... Це він давно вже був би у Петербурзі, ходив би там на виставки та в Ермітаж, стрічався б із земляками, що так його, сердешні, ждуть, з Семеном Артемовським, братами Лазаревськими та Кулішем!..
— Григоровичу, на вас лиця немає! Що сталося? — зустрів його Овсянников у передпокої.
— Папір прийшов із Оренбурга... Нев'їзд в столиці, нагляд, та ще й суворий!..
Павло Абрамович не зміг знайти одразу якогось слова втіхи. Поміг Тарасу зняти важкий кожух, струсив і сам повісив.
— Подумать треба, — мовив. — Ходімо в мій кабінет. Там жде нас Бридкій... Може, в три голови ми знайдемо якусь стежину в цьому завалі царському...
Микола Олександрович також стривожився, коли побачив їхні сумні обличчя.
— Знову якась біда? — підвівся.
— Біда та сама, тільки в усій красі, — зітхнув Тарас, сіда ючи, бо ноги стали немов чужі. Овсянников переказав суть діла, й запала довга тиша.
— Тут без царя, звичайно, не обійшлося... — озвався перший Брилкін. — Тому потрібна витримка...
— І хитрий хід, — додав Павло Абрамович. — Ви якось нам казали, — звернувся до Тараса, — що е у вас заступниця, якась графиня...
— Правда. Вона добилась визволення мене з казарми.
— То, може б, ви...
— Ні! Совісно, — рішуче сказав Тарас, — Вона вже й так... Хіба що граф?..
— Він має якийсь стосунок до ваших справ? — втрутився Брилкін.
— Аякже. Віце-президент моєї Академії.
— А президент?
— Сестра царя Марія.
— Ось хід! — гукнув Овсянников. — Пишіть прощення графові, як віце-президентові, щоб вам хоч тимчасово, скажімо, на років два, дозволили зайнятись акватинтою при Академії мистецтв.
— Не жити, а навчатися, — підтримав його Микола Олександрович. — Якщо ворота замкнено, ідуть у хвіртку, пішечки...
— Подібне щось порадив мені мій друг Михайло, що в Петербурзі, — сказав Тарас. — А він почув таку пораду із уст самого графа...
— От бачите! — зрадів Павло Абрамович. — Хоч ми того не відали, а всі зійшлись на думці писати графу.
— Радять мені також не їхати, як тільки можна, до Оренбурга, а тут чекати паспорта...
— Це ми берем на себе, — всміхнувся Брилкін. — Лапа не підведе.
— І що б я без вас робив у Нижньому! — гукнув Тарас, розчулений їх співчуттям. — Пропав би!..
— І ми без вас пропали б... — врочисто мовив Брилкін. І уточнив: — Без декабристів, Герцена, Шевченка, Чернишевського...
— Ну-у, це вже ви... — зніяковівши, почав Тарас.
— Пишіть листа до графа, — прийшов йому на поміч Павло Абрамович. — І хай господь вам помагає! Брилкін подав тим часом руку:
— Вже мушу йти... Я вірю, що скоро ви засмутите ниже-городців своїм від'їздом у Петербург.
— Устами б вашими та пити мед, Миколо!.. — обняв Тарас людину, яка зустріла і прихистила на цій землі, у місті, що стало йому надійним домом в тяжку годину...
...Сидів, як пес на прив'язі, й ждав із столиці вістки. Послав листи Толстому, Толстій, Михайлу Лазаревському... А вчора — Щепкіну та Кулішу: з проханням, щоб приїхали до нього в Нижній Новгород на тиждень-два... Сидить і жде... Ні, він купається в книжках, журналах! За десять років стільки, — по царській милості! — він не пізнав, не прочитав, не осягнув, що нині все вбирає в себе, всмоктує, як грунт сухий живлющу воду. Може, воно й на краще, що не приїхав просто у Петербург... З'явився б таким собі пустельником, що ні про що, для інших знане, звичне, не чув і краєм вуха... А так приїде гоголем, як із Сорбонни!.. Бідний Микола Гоголь... Згубив життя велике, зачах... Жаль, що вони не стрілись, не познайомились!.. Тепер уже хіба на тому світі... Тут в Олександра Гранта, англійця тілом і душею, він вперше побачив твори Гоголя у виданні Пантелеймона Куліша та Терпенову "Полярную Звезду"; обкладинка її кричала профілями п'ятьох великих мучеників, повішених царем Миколою... Як добре було б, щоб вибили медаль на пам'ять про цю мерзенну, страшну подію!.. З одного боку портрети п'ятії великомучеників із написом: "Перші російські провісники волі", а на звороті — портрет Миколи-Тормоза і напис:
"Не перший російський коронований кат"!..
Вже тут недавно він познайомився з одним із декабристів Іваном Анненковим, що переїхав після амністії з Сибіру в Нижній. Аж до години ночі вони бесідували про все відверто й щиро, як два вигнанці, воїни свободи й правди...
Нині йому наснилась Орська, її в'язниця каторжна, в якій сидів сім років тому влітку, після доносу прапорщика, застуканого в чужої жінки... Хурдига та розбурхала його всесвітні роздуми. А ще так звані петрашевці, яких слідом за ними заслали в ті забуті богом землі... Теж воїни свободи й правди!.. Микола-цар життя поклав на стримування цієї хвилі мислення, жадання волі. Замучив сотні, тисячі, а не здолав, як і Нерон, нової віри. Вона міцніє, входить в серця людей, спонукує до боротьби!..
Не згледівся, як сів до столу. Давне, напівзабуте щось розросталося в його душі, шукаючи собі простору, дії. Він не одразу навіть збагнув цей стан. Не відгукнувся радістю. Рука сама знайшла папір, взяла перо, яким учора ввечері писав листи... Всі самодержці схожі, й усі борці за волю подібні теж... Микола-цар — мов рідний син Нерона чи тінь його... Володар, що не стримується народом, став тираном, звіром... Нерон ним став, і став Микола — російський імператор. Де Рим, а де Санкт-Петербург, та суть одна! Історія внесла лише поправки на час і простір, та на місцеві звичаї, а люди, душі їхні — як і були. Нерон карав провісників нової віри, Микола теж...
Вмочив перо... Аж дивно, отой крилатий душевний стан, що переймав його в хурдизі Орській, озвавсь луною нині... Гадав, що він давно пропав, що вмер, іще не народившись, високий вірш, аж ні — пройшов крізь муштру, недолю, відчай і в добрий час устав із тліну й попелу!..
Давно вже я, сиджу в неволі,
Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся, та на поле,
(Продовження на наступній сторінці)