...Йшли дні, минали тижні. Діброва вдягалась тричі в нові розкішні шати. Гули вітри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сікли дощі та випадали білі, пухкі сніги... І з кожним днем ставало все менше й менше в душі Тарасовій хороших, світлих надій. Тлів каганець... І то лиш ледве блимав, як світлячок у глупу ніч... Ходив, немов козак Голота, обірваний. Отець Григорій той Ясів одяг давав лише для виїздів, а так немовби й не помічав, що наймит світить тілом, що ходить в чоботях, а залишає сліди від босих ніг. Піп знав одне — аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олівчик, малює щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слід на світі жити. І мрія гасла... Все рідше й рідше його набряклі від праці руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вільна, лягав і спав. Неначе віл... Та й, правду кажучи, життя його було нічим не краще... Ба, навіть гірше: немов на сміх, бог кріпакові дав душу й думку...
Давно не був Тарас у рідній хаті. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорій: боїться, щоб не заніс, бува, окрайця хліба тим "вічним злидням". А це, почувши, що занедужав брат, таки прибіг без дозволу.
У хаті навіть у літній день було задушно й темно, як у печері. Спочатку Тарас стояв, немов сліпий, і бачив тільки маленькі, вбогі вікна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потім вже, як очі звикли до напівтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж ліжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину... Згадав, і сльози йому заслали очі. Одвернувся, аби ніхто того не бачив, й лише тоді збагнув, що тут побачить нікому. Окрім Микити, який ще спав, у хаті була одна Марійка. Вона дивилася кудись у безвість, в свою безкраю вічну темряву. Вловила його непевні кроки біля порога і насторожилася.
— Хто там? — спитала лячно.
— Це я, Марійко, — озвався тихо, щоб не збудить Микити.
— Хто ти?!
Сестра уже не впізнає по голосу!..
— Та я, Тарас! — сказав бадьоро, як тільки міг.
— А чом ти плачеш? — зраділа і засмутилася в одну й ту ж мить.
— Хіба я плачу?! — всміхнувся, мов говорив до зрячої. — А де Ярина?
— В полі... Микита спить. Вже третій день...
Тарас пройшов до ліжка і нахилився над хворим братом. Той весь пашів. Стогнав і час від часу щось шепотів, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... І відсахнувся.
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей... —
співав Микита печальну пісню батькову.
— Орав у дощ, — озвалася Марійка знову, неначе теж почула той шепіт-спів, — і простудився.
Тарас присів на ліжко в ногах у брата.
— А економ вишукує для пана хлопців, — вела сестра тим часом. — На челядь ніби... На кухарів, лакеїв різних та кучерів...
В душі його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й сліпа сестра, і злидні в хаті, і власна доля наймитська так пригнітили хлопця, що вже було байдуже до нових бід, які щодня бродили поряд й могли щомиті впасти як сніг на голову.
— В Зеленій двох уже взяли... — розповідала далі. — Наш економ... — Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось підозріле в світі. Надворі справді загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сінешні двері і за хвилину став на порозі.
— Псякрев! Чому Микита не на жнивах?
— Він хворий, пане, — озвалась лячно дівчина. — Гарячка в нього...
Економ ступив до ліжка, поклав на лоба Микиті руку. Щось гмикнув тихо і повернувся до Тараса.
— А ти все нудиш світом?
— Та він же служить в отця Григорія! — схопилася Марійка з місця.
Тарас промовчав. Лише дививсь спідлоба.
— Стривай... А скільки років йому? — звернувсь до дівчини економ.
— Пішов п'ятнадцятий...
Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, і підійшов до ліжка знову.
Тарас тим часом шмигнув тихенько в сіни, з сіней у двір, а з двору — на вулицю. Перестрибнув тинок і... втрапив просто комусь на голову.
— Ти що?! — схопився на ноги Гнат. Це він куняв під тином.
— Тікай! — схопив друзяку Гонту за руку. — В нас економ!
Гнат тільки свиснув.
Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бідаху Гната, об'їздили!
Благовістив ранковий дзвін. Тривожно, глухо, скорбно...
Як люди вийшли з церкви, Тарас віз вику з поля й віч-на-віч стрівся із Коваленками. Прикрив коліна рвані зеленим жмутом вики й хотів проїхать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пік за свій убогий одяг. Коли б зірвати з нього усі латки, то залишилися б самі рубці...
— Тарасе, здрастуй! — заговорила Оксана першою.
— Ти що ж це, хлопче, — озвався батько, — обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнівку?
— Та вже навчився, дядьку, — всміхнувся гірко. — Малюю степ... косою, плугом та бороною...
— Він і в селі учора втік від мене, — поскаржилась Оксана батькові.
Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б він міг, увесь би вік дивився...
— Я не тікав... — заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж він їм совать в очі свої латки, свої сирітські злидні...
— Тікав, тікав! — наполягала дівчина.
— От тобі й на! — пригладив вуса Коваленко. — Чи то ж годиться козакові боятись дівчини! — Він засміявся і, підморгнувши по-панібратськи хлопцеві, кивнув на доньку: — Весь вечір плакала...
— Ну тату! Що ж ви?! — затулилася руками дівчина й побігла геть.
Тарас шарпнув за віжки й втік і собі. Не озирався, аби ніхто не бачив, як він зрадів...
А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорій пив з економом.
— Сказав — закон! — гримів хмільненький шляхтич.
— Пшепрашам, пшепрашам, — вблажав його отець Григорій. — Я вірю, вірю... Для вас це — сущая дурниця!
— Та я — вродзоний шляхтич! — бив економ себе у груди.
— Тарасе! — випливла з світлиці матушка. Важка, плямиста, мов навесні зайчиха. — Сходи до ставу, поклич Яська обідати. Та й сам приходь, скупавшись.
Дива, та й годі! Ще ж бо ніколи Ксенія Прокопівна не говорила з ним так манірно, лагідно. Все гир та гир.
Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишні падала тінь, а тіло все пеклось на сонці. Хлопець крутивсь, стогнав і плямкав ротом, а не вставав.
Тарас штурхнув його під бік. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи і захропів.
Присівши, вийняв тихо з штанів очкур й вклав у кишеню Ясеві. Потім, сховавшись поряд у вишняку, набрав повітря в груди і закричав:
— Рятуйте! Гвалт! 0-йо-йой!
Тієї ж миті немовби вихор підніс поповича, жбурнув у сад і кинув знов на землю! Штани сповзли й стриножили. Змирившись, мабуть, з долею, попович ліг долілиць й підставив голу спину страшній біді.
Тарас набрав у пригорщ води й линув на неї просто. Ясь сів і тільки лупав злякано очима.
— Обідать кличуть! — змилувався.
Попович зразу підбадьорився. В очах з'явилась думка, і рот розтягся аж до ушей.
— А що варили?
— Та борщ, печеню, пампушки з салом, вареники... — став називати його любимі страви Тарас.
Ясь підхопив штани руками й подавсь додому.
Коли Тарас, скупавшись, прийшов до двору, пан економ, хитаючись, виходив з хати. Отець Григорій тримав його під руку і підбадьорював:
— Так... так... Ну, ну! Ще крок... Ще трошки... Для пана ж бо дійти додому суща дурниця!
— Та я!.. Та ми! — варнякав шляхтич і поривався вдарити себе у груди.
— То хай уже після Києва? — спитав отець Григорій за ворітьми.
— Слово гонору! — таки ударив себе у груди економ. — Псякрев!..
Вернувшись, піп зустрів у сінях Тараса, спинив за руку і наказав:
— Готуйся, хлопче, в дорогу! Повезеш Яська у Київ до Академії. Я теж поїхав би, так матушці родити скоро...
...За метушнею зборів, за тим завжди приємним передчуттям далеких мандрів, цікавих зустрічей Тарас забувся зовсім про економа. Тривога закралася йому до серця аж у степу, на довгих верстах дороги в Київ.
Ще як не спав попович, вона бродила десь манівцями, то наближаючись, то віддаляючись. А тільки той засинав, щось заливало душу — густе та чорне, наче смола. Ой, неспроста так придивлявсь до нього пан економ у їхній хаті та гостював у Кошиця!..
Лише коли на п'ятий день ополудні на видноколі з'явився Київ, тривога щезла. Вона немов лишилася у темнім лісі, що відпливав назад, похмурий і таємничий. Натомість враз охопило передчуття чогось значного, хвилюючого, що має тут з ним статися. Вдивлявся у розмаїття церков, будинків, садів, людей... Коли ж праворуч у далині під горами, покритими розкішним вруном зелені, засяяв Дніпро, підвівсь на возі й, затамувавши подих, вбирав очима, серцем оте казкове видиво. Здавалося, що він злетів і лине, лине, мов птах, над Києвом!..
Розбурхав Яся, підвів за руки, як дитинча, і показав на те пресвітле диво. Попович просто отетерів. Труснув скуйовдженою головою і витріщився на золоту отару церковних бань. Невдовзі, правда, сон поборов цікавість.
— Ну, що ж ти, Ясю! — затузав Тарас спудея. — Це ж Київ, Київ!
(Продовження на наступній сторінці)