Чернець нахмурив брови й пробурмотів:
— Коли б, не приведи господь, були лише такі стовпи, не то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... — Й додав сердито: — Нема його! Вже рухнув стовп... Понєже був душею слаб і гордині червом ізгложен вельми.
Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотів:
— Зажди внизу...
Не знав, чи довго чекав Павла в дворі друкарні. Але коли нарешті той розчинив залізні двері, у небі вже не сяяло сліпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли і йшли десь з-за Дніпра, такі ж похмурі й сизі, як ті бори, які він бачив учора з кручі київської.
— А що казати, як запитає, де ти? — гукнули з тих же дверей Павлові.
— Скажи, що я пішов в Успенський собор поставить свічку воротареві райському! — махнув рукою і підштовхнув Тараса униз під арку. — Ти — брат, напевне, Мазницького? — спитав і, не заждавши відповіді, повів своєї далі: — Він жде тебе... Вже років п'ять... Аж плаче, бідний, іноді... Журиться, що є браток у нього, а де — не знає... Десь з кобзарем пішов по світу... Ото зрадіє братикові!..
Тарас не міг знайти в собі хоч краплі сили признатись, хто він. Йому здавалося, що справді брат його десь тут страждає за ту "гординю", якої так бояться попи й пани. А скільки він про це наслухався і сам від Кошиця!..
— Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тільки дзьобнув — зразу втоптали в землю, — заговорив, звернувши вліво, Павло.
Тут аж кишіло людом. Одні спускалися вниз, у печери, інші вже вибирались звідти на божий світ, гасили свічі й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височіли весело церкви й дзвіниця.
Павло загріб недогарків, один подав Тарасові, лишив собі, а інші поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повів Тараса у чорну нору печер.
Як звик потроху до напівтемряви, Тарас став дещо бачити... Долівка. Стеля. Он довга ніша... А в ній лампада блима й стоїть труна, прикрита чимось, на ризу схожим... Он знов труна... І там, і там... Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?
Тим часом Павло звернув, проліз бочком в щілину і поманив Тараса. Далі пішов навшпиньки.
Не дихаючи, Тарас подався слідом.
За кроків двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчані у ніші й, прикривши свічку долонею, покрався далі. Невдовзі печера враз розширилася, й при двох свічках Тарас побачив великий стовп, а біля нього на ланцюзі — худу, страшну людину. Нещасний звівся, лячно закрив од світла очі й затремтів. Павло підніс угору свічку, і той, впізнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши міцний ланцюг, він розпростер, як крила, руки і закричав:
— Браток! Паперу й фарб!.. І свічку, свічку!..
Павло подав йому недогарки і ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потім взяв Тараса за плече й сказав прикутому:
— Твій брат... Знайшовся, чуєш?
Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й, залившись раптом слізьми, став на коліна.
— Рідненький... — простяг кістляві руки. — Прийшов... Прийшов!..
Тарас рвонувсь до нього і... зупинився, немов і він прикутий був до стовпа.
— Куди?! — хтось рявкнув поруч й відкинув люто його назад. — Це знову ти?! — схопив Павла за груди.
Свічки погасли. У повній темряві, сопучи і спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала їх. А з підземелля усе глухіше доносивсь голос мученика:
— Брато-ок!.. Брато-ок!.. Прокляті! Звірі!.. Во-ог-ню! Во-огню!..
Надворі зустрів їх грім. Він струсонув півнеба й погоготів сердито десь за Дніпро. Позадиравши голови, прочани знай осіняли себе хрестом, аби святий Ілля не поразив їх стрілами. За звичкою Павло також хотів було перехреститися, але спинився на півдорозі і показав Іллі дебелого, в друкарській фарбі, кулака.
— За що це, дядьку, його? — спитав Тарас, нажаханий страшною карою.
— Намалював царя з попом і паном у мужика на спині, — сказав Павло. — Ще й написав: "Благословен, хто їздить верхи на ближньому!.."
...Думки, думки... Як бистрокрилі птиці, летять, летять... Пливуть назад могили, вівці... Садки й хати зелено-білим маревом встають удалечі й, підперши небо, поволі тануть... Риплять колеса, ніби коловороти порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, які подібні чимось до лаврських нір... Холоне в грудях, коли згадає їхню жаску пітьму. "Брато-ок! Брато-ок!.." — квилить криниця кожна, як підійде напитись. І п'є гірку, од сліз своїх солону воду...
То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Київ ринув потік води, вогню й вітрів. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й трусив, щоб вийнять з неї її зчерствілу душу. Ревів Дніпро, здіймав, як гори, хвилі і бився в кручі. Стогнали верби, і голос їх тонув у свисті й громі. Старезний дуб під лаврським муром палав, мов свічка! Земля і небо злились, змішалися...
Лиш на зорі прийшов Тарас у двір отця Михайла. Запріг кобилу, узяв торбину з хлібом й, не попрощавшись, виїхав. Кричав щось Ясь, і піп в одній сорочці вибіг аж до воріт. Не озирнувся навіть. Господні слуги!.. Катюги в рясах!..
Летять думки... А може, й ті майстри, які жили багато сотень років тому й розписували церкви у Києві, не помирали своєю смертю?.. Хто зна, яка їх доля, як відплатили за їхні руки золоті, за труд великий їхній князі й пани! Він сам десь чув, що осліпив один магнат садівника, який створив йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чекає всіх, хто, наче бог, творити здатний земні дива?..
Пливуть назад широкі панські ниви й кріпацькі лати... Стерня і та на панськім лані — щіткою, а на кріпацькім — не видна майже за бур'яном. Риплять колеса... Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лісі...
Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана і ледве йде. Села ніде не видно. Хіба отам, за лісом, що поглинає широкий шлях...
Вже сутеніло, як на узліссі вгледів чумацьку валку. На облозі між груш статечно паслися воли. Накриті мажі стояли вряд під віттям дуба, який, немов отаман, вийшов далеко в поле і не вернувся до лісу-війська. Палав огонь. Варилась каша й пахтіла так, що проминуть її не зміг би й ситий. Дядьки сиділи біля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли Тарас звернув зі шляху, притихли враз, насторожилися.
— Сховай, сховай! — зашепотів дідок до парубка, в якого ледве висіялися руденькі вуса.
— Та що ви, діду, — озвався той. — Це ж свій, також бурлака!
— А може, пан?..
Пробіг смішок.
— Що пан, то пан!
— Весь аж лиснить!
— А шати які на ньому!..
Тарас узяв праворуч трохи і зупинив кобилу неподалік: хто ж любить, коли кепкують з нього...
— А йдіть-но, пане, сюди! — гукнув дідок.
Не обізвався навіть. Зіскочив з воза і мовчки став розпрягати.
— Диви, диви... — розвів дідок руками. — їй-богу, пан! Як закопилив губу!
— Та дайте хлопцеві коня попорать! — втрутився хтось, і чумаки притихли.
Невдовзі вони вже знову збилися довкола парубка.
— Ну ж дай сюди... От хрест святий, це Ступа наш! — гукнув дідок. — Та він же точно, неначе викапаний!
— Не Ступа, пшепрашам пана, — озвався той самий бас, що зупиняв дотепників, — Ступіцький єстем!
І знову сміх.
— А піп який?! — упав дідок на спину. — Барило з пивом!
— Або ж свиня поросна. — підкинув хтось.
— Ну що ви, братці! — озвався бас. — На пузі ж хрест...
— Виходить — хряк!..
Тарас пустив кобилу пастися, щоб напоїти згодом, як прохолоне. Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що "закопилив губу" й не підійшов одразу до чумаків. Щось є у них цікаве дуже й, видать, смішне...
На щастя, дідок покликав його удруге:
— Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визріє... Одному й ліс не затишний.
Тарас не став чекати, коли запросять ще раз.
— А хто ж оце? — заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у невеличкий аркуш, який підняв, щоб добре бачили всі.
— Жандарм...
— Полковник... А може, навіть і генерал!
— Та це ж сам цар!..
Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в печері, а сам пішов собі гуляти світом. Все в ньому так, як розказав йому Павло! Цар, піп і пан вмостились верхи на кріпакові й гонять ускач.
— Та що ти кажеш?! — узяв дідок малюнок. — Микола Перший?
Дядьки притихли, вражені. Ну, піп... Ну, пан... Але ж то цар!..
Дідок почухав бороду, оглянув пильно з усіх боків малюнок й дістав з-за пазухи нову грубеньку книжку.
— Купив ось книжку божу, — промовив тихо. — "Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и Фе-вро-ни-и", — прочитав по складах. — І в ній було...
— А може, то чужий якийсь? До дідька є на світі отих царів! — озвався басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице.
— Мужик то наш...
— То й що?
— А те, що цар чужий не зміг би сісти, не скинувши царя Миколу!
(Продовження на наступній сторінці)