— Одчепися! — дригнув ногою. — Питай отця Михайла, що на Подолі...
Тарас знав сам, кого і де питати. Схопив батіг і хльоснув ним кобилу. Замість поповича.
Отець Михайло, далекий родич Кошиця, жив зовсім близько від Академії. Зустрів привітно хлопців, поцілувався з Ясем.
— То хочеш вчитись, Ясю? Надумав стати священнослужителем? — допитувався отець Михайло, зімкнувши руки на черевці. В очах у нього то сяяли, то погасали веселі іскорки.
— Та батько кажуть: до смерті буде хліба шматок, — почухавсь Ясь і озирнувся на двері в кухню, які служниця лишила трохи прочиненими.
— Ну що ти, синку! — розвів руками батюшка. — А харч духовний? А слово боже і мудрість книжна, в яких пізнаєш самого себе і вознесешся духом?..
— То ж батько й кажуть: хліба шматок... — знов бовкнув Ясь.
Отець Михайло дістав з кишені хустку, обтер лице і теж поглянув на двері в кухню. Напевне, й він тепер вважав, що краще сісти обідати.
Не давши хлопцям і відпочити по щедрій трапезі, отець Михайло повів обох до Академії. Він теж колись учився в ній і називав тепер кумедно так — альма-матер. На кожнім кроці стрічалися попи, ченці та юнаки у чорних довгих не то жупанах, не то свитках. Із багатьма отець Михайло вітався. Майдан кишів усяким людом. У різних напрямках перерізали його вози, карети та солдати на тонконогих конях...
— А ось і наша Академія! — врочисто мовив отець Михайло, коли пройшли під аркою в просторий двір.
Тарас простежив за поглядом отця Михайла й побачив серед церков, будинків, що тут стояли, двоповерховий довжезний дім з високим дахом та золотою банею на причілку. "Це тут учився Петро Богорський..." — згадав дяка, й одразу будинок став неначе нижчим, сірим і непривабливим.
Неподалік собору отець Михайло зупинився перед якимось круглим стовпом і похвалився гордо, неначе сам створив те диво:
— Годинник сонячний! Побудували п'ять років тому.
— "Часы: полуденные", — прочитав уголос Тарас.
На сусідній залізній дошці було: "Часы: восточные".
— То й ти читати вмієш? — здивувався отець Михайло.
Тарас кивнув.
— Сковорода також учився в цій Академії?
— Григорій Савич? — перепитав отець Михайло, немов боявся, що недочув.
— Еге... Той, що складав пісні та вірші...
— Тут, тут! — промовив швидко отець Михайло. — Ось ми підемо зараз у той будинок, глянемо. — Він крадькома зиркнув на хлопця-наймита, посмикав чорну бороду й звернув праворуч, до Академії. Там, де здіймався в небо високий хрест дзвіниці, притишив кроки і прочитав співуче, наче школяр:
Стоит явор над горою,
Все кивает головою...
Замовк, скривився, згадуючи, й почав накручувати на палець бороду.
Буйні вітри, повівають,
Руки явору ламають,—
додав Тарас.
Отець Михайло лише кахикнув і рушив далі. Перед дверима він зупинився.
— То хто з вас, хлопці, приїхав вчитися? — спитав не без лукавства.
— Та я ж бо, дядьку! — озвався Ясь, що саме стежив, як зграя галок зняла гармидер біля дзвіниці. — Я, я! — тицьнув рукою себе у груди.
Щоб справити сильніше враження, отець Михайло одразу повів приїжджих на другий поверх і розчинив залізні двері, які вели в найбільшу залу.
Тарас і дихать перестав. І не величність, не висота в три хати його так вразили. Книжки! Рядами вони стояли в шафах уздовж всіх стін ледь не до стелі. Тоненькі, товщі й грубі, немов прачі. Вони манили, тягли до себе хлопця. Переступив поріг і враз відчув, як щось здавило в горлі: то не для нього оці високі стоси премудрості, де що не книжка, то цілий світ! Ніколи він не зможе сісти за котрийсь із цих столів, дістати книги з котроїсь з отих полиць й припасти до їх живого джерела!.. Мов здалеку чув, як отець Михайло розповідав йому та Ясеві про визначних людей, що закінчили цю Академію... А потім хтось у чорному заговорив із батюшкою про зовсім ветхе панікадило і про якогось майстра, що хоче здерти шкуру за нього з храму...
— Ну, ви дивіться, хлопці, самі, — запоспішав отець Михайло. — А я піду... Додому втрапите?
Тарас кивнув.
Ясь зазирнув до зали з книгами й жахнувся:
— Боже, їх всі читати треба?..
На Контрактовому майдані, куди невдовзі вийшли, попович зовсім духом упав. Зіпершись спиною на огорожу, занудив світом:
— Пропала бідна моя голівонька! Все вчись та вчись... За хліб якийсь... А вдома ж хліба — хоч завалися! І сало, й мед, і груші, й сливи, й вареники...
Тарас не слухав. Знову був у полоні Києва. За торговицею і за будинками, що лізли вгору, ніби живі, торкалось неба блакитно-біле диво якоїсь церкви. А там — іще... Одна, дві, три... Церкви, будинки, садки пливли, здавалось, у піднебессі, легкі, мов хмари, чарівні, наче дитячі сни...
— Ходім на Гору! — схопив Тарас за руку Яся і потягнув у мандри, хоч той заскімлив про бідні збиті ноги, про борщ, який кипів на кухні в отця Михайла, і про домашній смачний окіст, початий тільки вчора...
...Довго тієї ночі не міг заснути. Переживав минулий день: ходив по кручах київських, стояв перед картинами то в тій, то в іншій церкві... А лиш склепляв повіки — якась печаль йому зринала в серці. Тарас ніяк не міг збагнути її, журби тієї, що проганяла від нього сон, який давно вже владарював над стародавнім містом... Затих Поділ... Гора, немовби натомлений в жорстоких битвах велетень, дрімала в хмарах... І Лавра... Тарас аж сів у ліжку. Мазницький! "Найліпший гравер лаврський!.." Він не поїде з міста, не побувавши в Лаврі й не глянувши хоча б краєчком ока на чудотворця!..
Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а йтиме в Лавру.
— Ти що, лайдаку?! — аж бризкав слиною. — Та я!.. Та батько!.. Та ми ось з дядьком!..
— Зажди, зажди, — втрутився отець Михайло. — А може, хлопець йде помолитись лаврським святим угодникам...
— Тарас? Молитись? — витріщив очиська Ясь і засміявся: — Хіба що дідьку!
— Не богохульствуй, Ясю! — нахмурився отець Михайло і повернувся до Тараса: — На прощу йдеш в святі печери лаврські? Еге ж?
Тарас кивнув. Він справді йшов на прощу в Лавру, до тих святих, що творять чуда різцями й пензлями...
— З богом! — благословив отець Михайло.
Вже височенько підбилось сонце, коли Тарас дістався лаврських могутніх мурів. Пішов уздовж у той же бік, куди тяглися тендітні панни і чорні юрби брудних, покритих пилом доріг прочан. Діди, бабусі — обдерті, босі, змучені — благоговійно падали на стертий камінь перед надбрамною церквою, хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври, за довгі поли й просили в них благословення... В соборі, що височів якраз навпроти брами, співали гарно півчі. На паперті вздовж білих стін сиділи уряд старці і тицяли у вічі кожному свою нужду, своє страшне каліцтво. Дідок з великим мідним хрестом на впалих грудях здіймав угору кістляві руки й погрожував прочанам "гладом", "мором" й страшним судом, близький прихід якого йому одкрив святий Марко у церкві Спаса на Берестові. Стара прочанка, хватаючи попа за рясу, благала правди в нього, немов у бога, втирала сльози й розповідала похапцем свою біду.
— Молись, раба... — перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець і поспішив у дім, з якого звабно пахло гарячим хлібом.
Тарас подався слідом. Аби спитать, де тут у них друкарня і де йому шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кілька кроків і зупинився. На тому ж домі, ліворуч трохи, він прочитав великий напис "Книгарня". І вже ніщо не в силі було його зманить, привабить, окрім великих вікон, в яких — за рядом ряд — стояли новенькі, чисті книги. Як підійшов, впізнав "свою", із кунштиками руки Мазницького. Тут їх аж три! А поруч такі, що їх Тарас не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вікном — полиці їх. Заходь, купуй... Хоч всі купуй!
— Тобі чого? — переступив дорогу високий, худий чернець.
— Та я... друкарню... — зніяковів.
— Оно вона! — вказав чернець. — Он за пекарнею... Прошу! Прошу! — розплився раптом в усмішці перед двома панянками, що підійшли до вікон. — У нас великий вибір! Духовні, світські... Й недорогі!..
Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з неї якраз виносили й складали на віз готові книги, зв'язані в чималі пачки.
— Не гнись, не гнись! — гукав проворний ченчик двом бідакам, що заливались потом. — Це ж слово боже, а не дрівця, які тягають в пеклі під казани!
— Воно-то так... — озвався один, поклавши на воза пачку. — Але ж там легше буде...
— А то ж чому?
— Бо й ти носитимеш.
— А дзуськи! — закозирився на те чернець. — Весь вік святі книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царстві небесному?
— Хто зна...
— Й не сперечайся, Павле, — озвався другий із бідаків-вантажників. — Святий Петро їх преподобіє біля воріт прив'яже замісто пса...
Чернець сердито плюнув і відійшов.
— Скажіть, — ступив несміло до них Тарас, — де міг я побачить пана Мазницького?
— Кого, кого? — спитав чернець.
— Мазницького! — сказав Тарас виразно. — Того, що маляр... Ну, стовп друкарні вашої...
(Продовження на наступній сторінці)