— Шановний! Все проходить, усе минає. І злість твоя на мене теж мине. А от голод — ні, він зможе тільки збільшитися. То чи не краще піти нам пообідати? Там зараз така ягниця смажиться! А для слів час знайдеться і після обіду.
Меандрові, батько і дід якого теж були купцями, доводилося все життя тертися між лихварів, здирників та всіляких пройдисвітів. Купецьку науку він перейняв з усіма її тонкощами. Знав, як робити приварок на крамові, вмів поводитися з людьми. І навіть гордився, що був справжнім купцем, а не якимось бродяжкою. Тож ретельно дотримувався батьківської настанови дорожити ім'ям, насамперед — за будь-яких обставин виконувати обіцяне. Бо сам не раз мав нагоду переконатися, що нічого в людині так дорого не ціниться, як саме ця риса.
Тому й виконав Меандр те, що обіцяв Аліферсові — привів сліпого аеда до Ефеса. Та оскільки в душі був людиною по-своєму справедливою і розумів, що із Гомером учинив негідно, то вирішив хоч чимось пригодитися сліпцеві. Тим більше, що якраз траплялася нагода: в Ефесі його рідний брат Рез, теж купець, саме готувався відправити два кораблі до Беотії. А що, коли Гомерові попливти на одному з цих кораблів у Дельфи, поклонитися Аполлонові, захисникові муз і покровителеві аедів? Може, якраз срібнолукий бог зглянеться над нещасним і подарує своє благословення. Тоді Гомерові буде легше здійснити все те, що задумав.
Побувати в Дельфах, відвідати святилище самого Аполлона — Гомерові таке ніколи й на думку не спадало. Тим більше, що благословення він мав від самого Зевса. Та й навіщо йому Дельфи, коли зібрався в Трою? Таж він не якийсь державець, щоб випрошувати пораду оракула на кожен свій крок.
Але мандрівка в Дельфи — це все ж був вихід із становища, в яке потрапив. Тож, згнітивши серце, аед погодився.
Кораблі Реза мали відчалити від пристані ефеського порту через два дні. Проте Гомер так і не повернувся більше в притулок при храмі — прочекав ці два дні тут же, на пристані.
Колись він бував у Ефесі. Йому чомусь не подобалося це людне, галасливе місто, яке ніби напоказ повиставляло розкішні будинки обабіч широких вулиць. Здавалося, воно аж промовляло до всіх прийшлих: "Ось яке я, подивуйтеся!" І бундючно випинало груди між бистрим Каїстром, тінистим Піоном та стрімкою горою Корее. А заговори з кимось із ефесців — теж не переслухаєш похвальби: і міська площа в них найкрасивіша, бо, бач, вимощена мармуром; і одеон10 найдосконаліший, муха пролетить — чути; і амфітеатр найзручніший; і ніде немає такого пишного бронзового фінішу, як на їхньому стадіоні.
10 Одеон — кругле приміщення у Стародавній Греції для музичних вистав і змагань.
Кажуть, навіть Посейдонові, грізному повелителеві моря, набридла хвальковитість ефесців. От він і відкотив морські хвилі від порту, заносить вихід із нього піском. І тепер ефесці змушені рити в цьому піску канали, щоб їхні ба-гатовесельні кораблі могли випливати в море.
Одним із трьох таких каналів вирушили і чорнобокі кораблі Реза. Потягнулися для Гомера вірьовкою сірі, одноманітні дні. Під плескіт хвиль та скрип весел у кочетах, під завивання вітру та лопотіння вітрил. Від острова до острова, від порту до порту. Поминули Самос, Делос, Сірос, Сіф-нос, Мелос. Потяглися безкінечні синьо-димчаті береги Мессенії, Аркадії, Еліди.
Аж от за широкою голубою затокою показалися гори Беотії. Десь там, за одним із скелястих виступів, лежить Кріса, куди колись срібнолукий Аполлон привів крітських моряків, щоб зробити їх першими жерцями свого святилища. Звідти до Дельфів уже рукою подати.
* * *
По схилах Парнасу дорога спускається до Дельфів. З душевним трепетом ступають по ній перехожі — і ті, хто поспішає вивідати найпотаємніше у дельфійського оракула, і ті, хто просто йде вклонитися святилищу Аполлона, і ті, кого ведуть у місто суто господарські справи чи й звичайний пошук шматка хліба. І з кожним кроком перехожих усе більше охоплює хвилююче відчуття прилучення до чогось таємниче-високого. Бо тут усе вражаюче: і це нависле над головою химерне громаддя скель, і гомінливі потоки, шум яких у священній Касталійській ущелині перетворюється на гуркіт грому, і яскраві жовті, червоні, зелені барви скель, дерев та кущів, і різкі темні тіні внизу та сліпуче небо вгорі. Бо тільки тут така насторожено-тривожна, навіть грізна краса природи.
Храм Аполлона щодня збирає відвідувачів з усієї Еллади. Збирає протягом весни і літа. Бо весною і влітку сам злотокудрий бог живе у Дельфах, устами піфії 11 провіщаючи людям волю Громовержця Зевса. А коли настає осінь, коли в'януть квіти і жовкне листя на деревах, коли холодна зима ось-ось має забілити снігом вершину Парнасу, Аполлон на своїй колісниці, запряженій білосніжними лебедями, лине до казкової країни гіпербореїв, де ніколи не буває зими, де вічно квітують трави і дерева. І там пробуде він доти, поки знову зазеленіють сади у Дельфах, поки теплі подихи весни усіють квітами долину Кріси.
...Біля храму Аполлона не протовпитися: сьогодні бог-провісник повернувся з країни гіпербореїв. Тож не тільки прийшлі, а й мало не всі тутешні жителі — від малого до старого — зібралися, щоб ушанувати сонцесяйного сина Зевса, спільно порадіти його поверненню. У кожного в руках гілочка лавра — улюбленого дерева Аполлона.
* Піфія — пророчиця в Аполлоновому храмі в місті Дельфах.
Але на загальному святі Гомерові немає місця. Бо із тисяч люду нікому ніякого діла до нього. Ніхто не спитає: хто ти, звідки ти, чого ти тут? Є ти — то є, немає тебе — то й немає.
Хоча неправда, вранці знайшовся один, порадив:
— Іди-но ти до храму та сядь при вході, як інші сліпці,— дивись, щось і перепаде...
Болючіше ножа різонули Гомерове серце ті слова. Невже йому справді судилося до кінця днів своїх бути просто сліпцем, викликаючи лише жаль до себе?! Для чого ж тоді було зриватися з дому в далекий і невідомий світ? Вдома, серед своїх, хоч заради хліба принижуватися не треба було.
А втім, знати таку правду про дружину і жити серед своїх — хіба придумаєш страшніше?!
Ні, він таки аед! Він — співець, він мусить довести і собі, і Єлені, і всім, усім, що вирушив у світ не заради примхи і не від розпачу, викликаного зрадою найближчої людини, а тому, що повела його діяльна сила, яка так і рветься, щоб вихлюпнутися з грудей чимось небувало великим.
Сама собою потяглася рука до струн формінги. І він за-співав-заговорив. Ні для кого — просто для себе. Співав про те, як з досвітньої мли заясніла Еос рожевоперста, як осяйний Геліос покотив свою колісницю по небі, як вийшли на працю пастух, виноградар і воїн...
Своїм вухам не повірив, коли враз донеслося:
— Ого, такого ще й не доводилося чути. І одразу чиєсь застережливе:
— Цс-с-с! Не заважай.
Окрилений несподіваною людською увагою, він на якийсь час забув про все на світі. Його формінгато співала, то сміялася, то шелестіла тихим сумом. А коли музика змовкала, то натхненно лилася його пісня-розповідь, сповнена глибоких людських почуттів.
По шереху сандалій та одягу, по зачаєному диханню відчував, що круг слухачів збільшується, збільшується. А коли закінчив співати — почув:
— Хто б ти не був, аеде, а я беру тебе до свого двору! Голос був дужий і владний — голос людини, яка все
життя звикла наказувати.
— У мене будеш і в теплі, і ситий, і в повазі. Довелося ввічливо пояснювати, що не шукає притулку,
а звідси помандрує в Іліон, що веде його бажання створити пісню про давню війну всеахеїв з троянцями. Зауважили:
— Таж про це вже є пісні.
— Ця буде не така. Ця буде моя.
Той, що з голосом владаря, запропонував:
— Якщо бажаєш запитати про свою долю в оракула — йди й запитай. Я за тебе принесу гідну жертву.
Гомер навіть розгубився: пропозиція незнайомця була високою почестю. Проте звертатися зараз до бога-про-вісника в нього й на думці не було. А що, коли жрець оголосить, що він, Гомер, уже все своє створив, що попереду в нього хай ситі і безтурботні, але загалом ніякі дні? Ні, ні і ще раз ні! Краще не знати. Краще він сам постоїть за себе, як зуміє, сам доведе, на що здатний. Однак відхилити про-прзицію — можна образити людину, яка поставилася до тебе з такою щирою приязню,
А тут ще хтось шепнув біля вуха:
— З тобою говорить сам владар Орхомена... 12 Гомер шанобливо нахилив голову:
— Із задоволенням скористаюся твоєю прихильністю, славний муже. Тільки дозволь мені це зробити після того, як я уже завершу своє діло...
У святилищі Аполлона він прагнув випросити у сонцесяйного бога тільки одного: душевного полегшення і натхнення. Прагнув ублагати, щоб той узяв його під свій захист.
Просив голосно, палко. Але полегкість не приходила. Чи то голос його губився серед голосів сотень інших прохачів, чи то Аполлон був ображений за те, що за благословенням Гомер звернувся спочатку не до нього, а одразу до самого Зевса.
Біля храму підійшов до Гомера ще один чоловік:
— Це ти і є той співомовець, якого сьогодні запрошував до себе владар Орхомена?
— Тобі вже це відомо? — здивувався Гомер.
— Оріфієві все відомо,— не без похвальби одказав той, І щоб справити ще більше враження на свого співбесід
ника, додав ніби між іншим:
Орхомен — місто в Беотії — краю в Середній Греції.
— А твій гімн Деметрі — справді хороша річ.
— Ти його слухав?
Оріфій добродушно сміявся, задоволений:
(Продовження на наступній сторінці)