— Де Максим? — тихо спитала Мар'яна, і це запитання, немов холодна вода, обдало Брагу.
— Він, здається був твоїм нареченим?
Урядник пригадав гуляння в лісі, танок і квітку рожі, що її кинула вона тоді своєму милому. Пригадалось і образливе сватання, коли Мар'яна піднесла гарбуза. І сором, що його він пережив на вулиці, коли били його молодиці. Аж почервонів Брага, згадуючи зараз той випадок.
— Де Максим?
Урядник, не поспішаючи, налив чарку горілки, глянув на схвильовану дівчину, спитав:
— А ти його добре знала? — і маленькі, сповнені злорадства й люті очі вп'ялися в Мар'яну.— Ти знала, що він революціонер, біль-шо-вик, забастовщик? Він на Путіловському заводі в робітників навчився страйкувати, і тут від нього .чесним людям не стало життя. Він бунтував народ. Він намовляв палити скирти, палити маєток... Забирати панський хліб, худобу, добро... Такі люди, як Максим Діброва, небезпечні для державного ладу. Знаєш, як їх карає наш височайший закон?
— Не знаю... Я нічого не знаю. Максим — мій наречений. Він нікого не вмовляв палити хліб... Неправда. Люди самі спалили, бо скривдив їх пан, собак на них цькував... Максим не винний... Ви мусите його звільнити, завтра у нас з ним вінчання.
— Не буде! — сказав з особливим натиском і приємністю Брага.— Не буде вінчання, Мар'яно. І весілля не буде! Не схотіла йти за мене, коли я сватав... Жила б зараз, як бариня... Погордувала мною... Революціонера, більшовика знайшла собі... От і маєш тепер нещастя... Більшовиків, Мар'яно, гноять у в'язницях, або висилають до Сибіру, або їх просто... просто вішають.
Хитнулась Мар'яна від цих слів страшних.
— Калістрате Аидріяновичу, майте совість... Не мучте, скажіть, зможу я його зараз побачити?
— А ти дуже його... любила?
Мар'яна підводить голову. Вона не розуміє цього запитання. Що значить любила? Вона любила й любить його найбільше в світі. Життя без нього для неї втрачає ціну.
— Я прошу вас, Калістрате Аидріяновичу, проведіть мене до нього... Я мушу побачитися з ним... треба... дуже... Хоч на хвилину...
— Пізно,— сказав сухо й суворо урядник, випивши ще півсклянки горілки.— Кажу, пізно тепер. За ним стежили мої люди на станції... За ним і ще за робітником... Теж однієї партії з ним... Літературу привозив революційну... Та ще з інших рук дістали книжечки... Ми їх теж приклали до справи. Обом їм, більшовикам, був суд швидкий і короткий... у двадцять чотири години...
— Його відправлено до повітової тюрми?
— Ні.— Брага підвівся з-за столу, глянув на запилений образок, перехрестився.— Учора вночі... Обох...— Та й замовк. Помітив, як Мар'яна впилася в нього поглядом.
— Кажіть. Все кажіть! — дико закричала вона, і тоді нещадно блиснули очі урядника, і він, ще раз перехрестившись, докінчив:
— Вчора вночі обох їх... повішено!
13
І день був вітряний, і надійшов вітряний вечір. Шумить над хатою клен-дерево, шумлять рясні віти калини. Зібралися в хаті подруги, а нареченої нема.
— Де це наша Мар'яна забарилася? — турбується мати, але її заспокоює Наталка:
— Де ж їй бути, тітко Галино? Мабуть, зустрілася з Максимом, та ото десь любенько говорять не наговоряться. А ми, доки вона повернеться, придане розглянемо. Бач, які гори подушок... І де це ви, тітко Галино, стільки пір'я набрали?
— Для дочки багато літ готувала. І то не пір'ям набивані.
— А чим же, чим, тітко Галино?
— Пухом. І сама, і разом з Мар'яною пір'я куряче та качине скубли.
— Дівчата, дивіться, яке мереживо красиве!
— То сама вона теж вишивала. І на рушниках — її робота. І скатерть вив'язала з гарусу. Мар'яна у нас майстерниця.
Подруги розглядали барвисту вишивку, вигадливі й красиві узори в'язання.
— Що ж, дівчата, воно годилося б сьогодні й поспівати.
— А чого ж, давайте поспіваємо.— І Наталка першою завела весільну пісню:
Та за хатою, за світлицею, За хатою, за світлицею Стоїть верба із росицею. Та хто ж ту вербу зрубає, Ой, хто ж ту росу позбирає?
Чи згадала тітка Галина молоді літа свої, тільки помітили дівчата, як кінчиком хустки змахнула вона з очей непрошені сльози.
Та зрубав вербу молодий хлопчина, Та збере росу молода дівчина...
На подвір'я зайшла Мар'яна. Крізь освітлені шибки побачила подруг, почула весільну пісню. Зупинилась, слухає й не розуміє. Чого це вони зібралися до її хати? Навіщо співають весільну пісню, коли вamp;е його немає на світі? Не буде весілля! Не треба й пісень! Не треба! Вони ятрять Мар'яні серце, завдають їй ще більшого болю.
Мар'яна, минаючи чомусь ґанок, іде до хатини. Батька тут нема, бо не світиться лампочка. Мар'яна відчиняє двері, переступає через поріг. Біліють проти вікна обстругані дошки, стоїть незакінчений стіл. Пахнуть на долівці соснові стружки.
"Чому я прийшла сюди? — думає Мар'яна, і зір її спиняється на столярному олівці, що лежить на добре обструганій дощечці.— Ага, до батька... Йому скажу. Він, певне, зараз у світлиці".
Та Мар'яна не поспішає. Чорну вість ще встигне передати, їй хочеться побути на самоті.
"А може, це все тільки сон? Жахливий сон..."
Знову зір привертає до себе олівець. Вона бере його і, сама не розуміючи, для чого це робить, пише на дощечці: "Я була в поліцейському участку. Брага сказав: "Максима повішено". Я дуже люби..."
Перед очима у неї постає образ Максима, пригадуються його слова: "Я вірю, знаю, наступить той день, Мар'яно, коли над Росією зійде ясна зоря волі. І тоді ми підемо разом новою світлою дорогою у світле життя..."
— Не підемо... Одна... Одна тепер лишилася...— і Мар'яна, схилившись на столярний верстат, ридає.— Як же я без тебе житиму, Максиме?..
Ніхто не бачить її сліз. Ніхто не чує дівочого ридання.
За віконцем шумить клен-дерево. З хати долітає весільна пісня, сповнена смутку й жалю:
Та засвіти, мати, свічку,
Постав на столі.
Ой глянь, мати, подивися,
Чи пара мені.
Засвітила мати свічку —
Неясно ж горить...
З ким любилась — розлучилась,
Серденько ж болить...
Холодний піт виступає на лобі, а в груди немовби хто вкинув жарини, і вони печуть, перехоплюють дух, паморочать голову...
"Не треба... не треба пісень... Навіщо... Коли нема його... Нема..."
Мар'яна рвучко підводиться і, мов у чаду, виходить з хатини, не причинивши за собою дверей. Якусь хвилину вона стоїть на темному црд^ір'ї І крізь цщ0ки вікон дивиться на подруг, що їх сама ж запросила сьогодні до прикрашеної клечанням світлиці на заручини.
Одрізану скибку хліба Та й не притулю, Як прийдеш ти повінчана, То я й не прийму.
Весільна пісня крає серце Мар'яні, тьмарить душу, сповнює її безутішним горем. Розчиняє Мар'яна двері, переступає через поріг, дивиться на всіх безтямним поглядом.
— Не співайте... Не треба...
— Мар'яно!.. Дочко! — кинулась до неї першою мати.— Що з тобою? Голубонько моя...
— Мамо! — промовила Мар'яна не своїм голосом.— Заручин не буде... Максима... по.... повіше...
їй перехопило дух. Захиталась під ногами долівка. Відбився на мить вогник лампи, і все потім укрила густа пітьма, наче впала Мар'яна в страшну безодню...
Не чула вже, як побивалася коло неї мати, не бачила, як спритні дівочі руки готували для неї постіль. Хтось бризкав їй в обличчя холодну воду, хтось прикладав до грудей рушник, змочений просто в відрі.
Прийшла до пам'яті Мар'яна, очі розплющила, дивиться на стривожених батьків, на дівчат.
"А хто ж це стоїть поруч матері такий зарослий? Невже Іван Бережний? Це ж він, мабуть, прийшов сказати, щоб не ждала я Максима,— думає Мар'яна, вдивляючись в Іванове обличчя.— Його ще раніше забрали стражники. Він, певно, бачив, як вели Максима на страту..."
— Не треба!.. Я знаю... Я вже знаю все,— вимовляє Мар'яна в якомусь маренні й заплющує очі.
— Не тривож її, Іване. Нехай вона припокоїться. Я сама їй потім записку віддам.
— Записку?..— Мар'яна розплющує очі й тьмяним ще поглядом дивиться на Іванову руку, помічаючи в ній білий папірець.
— Ти, Мар'яно, пізнаєш мене? — запитує, але вона йому чомусь не відповідає. Зір її прикипає до його руки. "Це Максим написав перед стратою... Збережу назавжди... Остання пам'ять..."
Іван віддає їй записку.
— Ще прохав Максим переказати, щоб ти, Мар'яно, не журилась. Він живий, здоровий... А видала його Ольга, черниця...
Мар'яна широко відкритими очима дивилася на нього, слухала, що він говорив, потім ледве чутно промовила:
— Мамо... води...
14
Мов неприкаяна ось уже кілька годин блукає Ольга лісом, уникаючи зустрічі з людьми. Що привело її сюди? Що її мучить? Може, прокинулась у ній совість? Може, серце черниче ятрять туга і жаль за Максимом, що його в пориві сліпих ревнощів зрадила, віддавши до поліцейських рук?
Та не про Максима думала вона в цю хвилину.
(Продовження на наступній сторінці)