Зайшов у порожній дім, і кроки мої лунко відбивалися у порожнечі. Лунко рипіла дерев'яна підлога, і я ходив по ній туди-сюди, не запалюючи світла. Думав я про Рудівку. Думав про те, що, попри нашу нехіть і навіть уразу, людина все-таки може бути у світі наче листок чи трава. Цілий вечір шепотіла про це мені осінь і рипить підлога, па якій я зараз ходжу. Найліпше було б лягти в ліжко і заснути з янголячим спокоєм у серці. Але не така була пора і не того мені хотілося. Знав уже: стукаються до мене в груди вірші, і я мав дати їм волю. А ще я мав щось велике-велике вирішити чи розв'язати якусь незвичайну загадку. Хтозна-яку, але вже стояв біля її порога. Вже мав ступити туди: ось-ось воно відбудеться, ось-ось просвітиться переді мною стіна, і побачу я широкий, залитий сонцем простір.
І справді, я дивився на стіну. На ній пропливали, з'являючись один за одним, всі рудівські обличчя, що ми їх колись зустрічали з Іваном Скибою. Я вдивлявсь у них з глибокою увагою й цікавістю. Вони начебто знову оповідали мені все, що я знав і вже тут записав, і я намагався поєднати ті розповіді із тим, що довідався потім. Хотів все-таки зв'язати історію Петра убитого з історією про Петра утеклого. Знав напевне: один із цих вузлів — справжній. Один із цих вузлів маю розрубати, і це потрібно перш за все мені самому, легко-бо згодитися, що людина — як листок чи трава, але важко тим листком чи травою бути.
ВІРШІ ПРО ТИШУ, ЯКІ НАПИСАВ Я ПІСЛЯ ОСІННЬОЇ БУРІ
День за днем пропливає — однакі, на диво,
Ніч за ніччю зникає, пливуть неспішливо,
Перед очі лягає те саме, що вчора,
Ті ж обличчя стрічаю, та ж даль неозора.
Під одним усе знаком — в одному хитанні,
Вечори всі однакі, ті ж самі світання.
Вколисатися можна у ритмі цім рівнім,
Тож душа пливе кожна у рухові пливнім.
Але чую я розлад у тім колисанні,
Супротивне довкола я чую гойдання.
Щось руйнується вічне й навіки втихає,
Серце, хоч довговічне, так само згасає.
Є цей рух супротивний, є вітер-руйнівець,
У житті є заживний, а є і мандрівець,
Є вдоволений світом, є збурений конче,
Хтось милується цвітом, хтось цвіт отой топче.
Величезне коло повільно кружляє,
Величезне поле упалих приймає.
Квіти нові підводить, і знову цвіт квітне,
Бо одне в ньому родить, а друге в нім никне.
Гей-гей, небо безмежне, скажи-но на милість,
Чи навік ця бентежність і ця от безсилість?!
Величезнеє коло повільно кружляє,
Величезне нас поле ковта і з'являє.
Ще навколо є тиша, безмежна і вічна,
Там, у небі, є лише безгучність велична,
Що пливе, напливає, всіх нас повиває,
Усіх нас утишає, всіх нас покриває.
Гей, іде невблаганно, іде неприпинно
На ясних і захланних, на винних, невинних,
На невчених, розумних, марних і потрібних,
На веселих і сумних, великих і дрібних.
Серце дивно стукоче у мене у грудях
І збагнуть конче хоче цей глузд чи безглуздя,
Але долю однаку присуджено й тому,
Хто усе розуміє, й навіки дурному!
РОЗДІЛ VI
Крилатий кінь
1
Подався дорогою, якою їхав півтора місяця тому з наказним сотником Іваном Скибою. Це сталося трохи несподівано й для самого мене, бо, вийшовши вранці на ганок, я знову почув тонкий аромат свіжого дерева і побачив, що небо над головою без хмарини. Обважніла від води земля, лежала, покрита яскраво-жовтим листям, і дихала пряно й волого. Трохи листя лишалось і на деревах, і, як учора ввечері, воно тихо відривалось від гілок і, кружляючи, повільно опадало. Я дивився на цей безгучний листопад, і тиха туга почала входити в мене. Була прозора, як і небо над землею, і жовта, як листя. Я пройшовся по тому місці, де була в мене стежка: вогке листя не шаруділо. Ступав, і земля вгиналася під ногами. Пройшов у кінець обійстя, звідки відкривався краєвид на далекий шлях, що вився перед очима і зникав удалині. Був безлюдний та прозорий, і, дивлячись на нього, я зрозумів, що мені не уникнути цієї поїздки: повабило мене на той шлях дужим потягом. Повіяло тлінним духом червонясто-синіх піль, і це мимоволі повернуло мене в той дощовитий вересень, який і досі не вимивається з моїх грудей. В моєму мозку осіла низка запитань, які я хотів поставити Стефану Савичу. Тоді, у вересні, ми не мали змоги побути на самоті, а тепер я хотів провести в товаристві дяка цілий вечір. Почитати йому вірші й почути вірші його, говорити про закони віршового складання і згадати академію. Одне слово, за добрим та розумним приятелем скучила моя душа, так само, як скучила вона за чимось сокровеннішим: думав я і про В'юцку Безкровну. Останні кілька ночей оживав у мені її образ, а вдень я ловив себе на тому, що таки думаю про неї. Знав: та проста жінка була нерозумна й легковажна і, певне, не один ділив із нею ложе, але щось було в ній по-справжньому живе й привабливе. Можливо, забувала вона своїх знайомих, як забуває вітер дерево, з якого обтрусив майже половину листя; можливо, забула вона й мене — не те мене турбувало. Зрештою, і я не згадував тої ночі, а радше її очі, запах тіла, погідні руки, а часом долинав до мене і звук голосу. Це було непідвладне розумові почуття, а саме такого почуття і хотів я в цю дивну осінь. Можливо, саме ота її присутність у мені й збуджувала тугу, я навіть думав, що, коли б постійно звучав біля мене її веселий, легковажний і теплий голос, я таки забув би про свою печаль. Дівчат навколо багато, думав я, їдучи по ранково порожній вулиці. Гріх казати, що не придивлявся я до них, але пари й досі не дібрав. Мені хотілося запалати, дивлячись на дівчину, натомість і найкращі тільки тихо мене хвилювали. Вони прісні й нудні, ті дівчата, і тільки вогненна рудівська вдовиця зуміла викресати в мені вогонь. Була проста й неотесана, але щось лишалось у ній непорочне. Весь той житейський бруд, що так ліпиться до людських душ, змивався з неї безслідно. Через це й цвіла на її обличчі така дивна усмішка, так дивно принадно дивилися очі, а дотик руки був іскрометний. Отож я їхав, щоб знову перевірити те перше враження: чи не було воно самооблудою.
Дорога мокро лискотіла. Калюжі світилися яскравою синявою, а болото масно блищало. Кінь ішов по узбічній стежці і вряди-годи посковзувався, лишаючи на землі проїжджений слизький слід. Я не поспішав. Хотів повільно впливати в ті червонясто-сині поля і повільно перейматися їхнім настроєм. Інколи назустріч мені їхав віз, що його тягли по дорозі воли, колеса зачерпували обідками воду. Люди віталися до мене, повертаючи бліді круглі обличчя — були надто освітлені сонцем.
Зрештою, вона прийшла, самота. Це відчув я саме тоді, коли обрій, мені здалося, таки покрився темною іржею. Іржа ота розповзлася по землі, наче розливалася поруділа вода. "Он вона, самотність", — подумав я мимохіть, розглядаючись і вже діставшись до спухлих, рудувато-синіх нив. І, як тоді, у вересні, дихнули вони на мене притамованою загрозою — я відчув, що таки втрачаю над собою владу. Захотілося звернути зі стежки, міцно заплющити очі, стьобнути коня і з тихим стогоном в'їхати в те болото. Воно ковтне мене не зразу, зникатиму в ньому так само повільно, як і той чоловік, якого ми бачили, повертаючись від Наумця. Можливо, то й справді був Петрів побратим, який не на жарт заповзявся розшукати приятеля, не вдаючись до помочі людей. "Хто він такий?" — спитав я сам себе.
Аж головою струснув, щоб позбутися того потягу — все-таки розладнював мене й обезволював, я вже не дивився на поля, а тільки на роз'їжджену, лискучу під сонцем дорогу. Маю ще побачитись із Стефаном Савичем, а відтак і з В'юцкою — в мене тут чимало справ. Хочу не відновити, а згасити свою тривогу, а для цього мені треба зустріти людину, яка зрозуміє і розділить її. Не злегковажить і не відмахнеться, адже людина, скажу я їй, все-таки не трава! Людина має у світі не одне своє подобенство, і саме ці подобенства й складають повну людину. Так, людина складається з десятка інших людей, і вмирають вони у ній, здається, поступово. Через це зайве говорити, що смерть приходить раптово. Вона поселяється у нас із першим нашим криком, коли виходимо з материнського лона, і живе, доки нас не звоює. Але і воювати вона мастак. Забирає один за одним подобенства певної людини, а відтак забирає її усю. Я, здається, знав: одне з моїх подобенств таки справді загинуло в цьому краї…
Їхав слизькою, лискучою стежкою, і мені здавалося, що побіч пливуть мої відбитки. Можливо, всі вони — той-таки Петро утеклий, і ідуть побіч; два з одного, а два з другого боку, дивлячись не перед собою, а під ноги. Чекають, чи не спіткнеться їхній кінь і чи не стане це для них лихим звіщенням.
Хитаюся на коні, бо очі мої майже заплющено. Туга колише мене, ведучи поміж червоно-синіх піль. Починаю навіть боятися, що таки не виїду з них, бо цього боявсь у світі кожен Петро устеклий.
2
Але ні, онде хати Рудівки. Кінь мій без спонуки пішов веселіше. Я відчув легке хвилювання, начебто в цьому селі мало вирішитися щось конче для мене важливе. Перший, кого побачив, був Наумець, чорний, як жук, з великою кучерявою головою і кривими ногами вершника. Стояв біля хати й байдуже дививсь у мій бік. Я привітався, але він кивнув мені, як незнайомому, відвернувсь і задивився у бік зворотний.
Багно на вулиці стояло непролазне, і я спрямував коня попідтинню. Соковито чмокало під копитами, посеред вулиці розливалася широка калабаня, в якій плавали качки. Глухло безвітря, і ніжно пригрівало сонце.
(Продовження на наступній сторінці)