Дяк став однією ногою на стовпця і легко всівсь у мене за спиною.
— Щось сталося, пане Савичу? — спитав я, коли ми рушили.
— А що мало б статися? — обізвався неохоче дяк.
— Але щось-таки сталося?
— Хлопці перепили, — так само неохоче сказав дяк, — і скоро дуріти почнуть…
Ми їхали якийсь час мовчки.
— Вони підозрілі до вас, пане канцеляристе, — сказав нарешті дяк.
Я побачив у просвіт між хат ті ж такі рудівські поля, були вони в цей мент ще рудіші й повні води. Дихали пряною вільгою і наче застерігали. Тихий страх озвався на споді мого серця, а водночас і не до кінця збагнений жаль.
"Ці люди в шинку, — подумав я, — хочуть простого: зрозуміти, чому я тут". Людина може мати тільки одне місце, де на неї ніхто не зважа; власний дім. Це її єдина фортеця перед світом, і горе тим, хто його покидає. Горе безпритульним і мандрованим — вони ж бо, як той горох при дорозі.
Мене мав би зрозуміти в цій поїздці через осінні болота тільки один чоловік у цьому селі, той, котрий затамовано дихає в мене за спиною, адже він сам тільки однією ногою стоїть на твердій землі. Завтра може полишити це село й рушить шукати собі місця нового, і ніхто з того не здивується, — тільки вони, мандровані дяки, мають щасливу можливість вільно пересуватись по нашій землі. Всі ж інші — на прив'язі, хто як: до своєї роботи, дому, жінки та дітей, до книг чи до власної винниці — все в світі має улягати до місць заздалегідь призначених.
— А все-таки вас цікавить той убитий, — сказав після довгої мовчанки Савич.
— Звісно, цікавить, пане Стефане, — сказав я щиро. — І казав уже вам: не з урядової повинності. Знаєте, минуло стільки часу, а його ніхто й не шукав. І той його приятель, пам'ятаєте, пане дяче, Дядечко, пішов і не повернувся.
— Що ж вас у тому цікавить? — спитав досить сухо дяк.
— Чи може людина бути настільки самотня, що стає наче трава? — спитав я гаряче. — Невже людина — як комаха в світі чи бур'ян?! Невже досить зачавити її чи вирвати, і по ній ніякого не лишається ні сліду, ні відгомону?
— Може бути й так, — відказав помірно дяк.
— Оце я й хотів довідатися… Чи є така міра самотності?
— Такої міри нема, — сказав дяк. — Хіба не відчуваєте: він ще живе в усіх нас, той Петро утеклий. У вашій тривозі, пане канцеляристе, і в моїй цікавості. У страхові тих людей, що ми їх залишили в шинку, і в тривозі нашої любої В'юцки. Він живе в тому приятелеві, котрий покинув його тут, а може, ще в якихось людях…
— Оці слова я й хотів від вас почути, — сказав я зворушено. — І ще одне: чи не вразить вас, коли дещо запитаюся?
— Коли це не урядовий інтерес. — Мені здалося, що Стефан Савич усміхнувся за спиною.
— Звісно, не урядовий, — мовив швидко я. — Ота історія про Петра-Юстина з вашої "Книжиці", що воно таке, пане дяче?
Савич за моєю спиною кашлянув.
— Казка, пане канцеляристе, — сказав після паузи. — Хіба ви того не розібрали?
— Розібрав. То історія Іуди Іскаріотського, тільки пристосована до нашого життя.
— То що ж ви хочете запитати?
— Чому ви назвали його Петром?
Савич у мене за спиною засміявся. Сумно й тихо прозвучав той його сміх. Зрештою ми під'їхали під саму школу, і дяк зістрибнув із коня. Я теж спішився і прив'язав його до стовпця.
— Щось негаразд у вас запитався, пане дяче? — мовив, коли Савич повернувся до мене лицем.
— Чому негаразд, — відповів дяк з усмішкою. — Бачите, пане канцеляристе, не тільки вас турбувала ця історія. Ви розшукали Запаренка, Легенького і того, третього, як його?
— Гайдученка.
— Ну так, Гайдученка. А я, пане канцеляристо, розшукав Петра-Юстина.
Я мимохіть озирнувся на дорогу, бо почув там чвакання. По багнюці до школи підходив чорнявий хлопчик з великими очима на сухенькому обличчі і з торбами, перевішеними через плече.
— Що виходив, Тимофію? — спитав у нього дяк.
— Півхлібини, пане дяче, — відказав тонко і трохи жалібно хлопець.
— Це один із моїх сиріт, — сказав Савич, помітивши, що я пильно приглядаюсь до хлопця. — Оцим півхлібом і можу вас угостити, пане канцеляристо.
— Лишіть його собі й вашим сиротам, — сказав я, видобуваючи гаман. — У кого тут можна купити доброї їжі?
— У Лук'яна Поповича, — радісно обізвався хлопчик.
— То біжи до Лук'яна, — сказав я. — Купиш мішечок пшона, і хай заріже качку. Доброї шинки купиш, хлопче, сухої риби, хліба і штоф меду.
Хлопчик метнувся назад у багно, але я спинив його:
— Стривай, а чи донесеш усе?
— Донесу, — весело відгукнувся хлопчик. — Порожні торби мені важче носити.
Стефан Савич стояв на ганку, тримаючи в руках півхлібини, в його очах стояли сльози.
— Доля послала вас, пане канцеляристо, саме на цю годину, — сказав він розчулено. — А цей хлопчик — найкращий мій співака. Він так співає, пане канцеляристо, що хіба б камінь не розчулився.
— Одначе торби його не завжди повні.
— Та-от не завжди, — сказав дяк і повів мене у школу. Тут було так само сутінно, вогко й холодно.
— Давно ми не палили вогню, — сказав Савич, мов вибачаючись. — Бо палимо тільки тоді, коли їсти треба варити.
Він махнув рукою і засміявся.
6
Ми сиділи за столом. Щось затамоване застигло в блискучих Стефанових очах, а слова, які виходили з його вуст, були розсудливо мудрі. Сироти, а було їх троє, понаїдалися і полізли на теплу піч, принишкнувши там, як миші, і коли поглядав я в той бік, бачив три пари цікавих і трохи зляканих очей.
— Докажу вам ту думку, яку почав, коли йшли ми до В'юцки, — говорив Савич. — Я довго розмірковував про світ та життя і про дивні закони, за якими живе людина, не кожен чоловік зокрема, а ота істота, що частку її складаємо і ми з вами. І от що мене найбільше вражає, пане канцеляристо: скільки їх є в цьому світі, людей, і живуть вони не в одному часі та й не в одній стороні, а думають і відчувають однаково. Однакові мають радощі й однакові болячки. Однаково сміються і сумують, народжуються і вмирають. Це, пане канцеляристо, велика таємниця. От і ви почали думати майже ті думки, що і я, і не нас двоє таких у світі. Це значить, що ми не просто відокремлені одне від одного тіла. Ми часточки однієї великої голови. Голови, що з'єднує нас у собі. І не в небі вона живе, пане канцеляристо, а в нас самих. Та голова добра й лиха, бо в ній поселилися бог і диявол. Та всесвітня голова не завжди має ясні думки і не завжди на добрі речі наладнана, буває вона темна, лиха і смертоносна. Ми не можемо її гаразд усвідомити й уявити, бо ми тільки часточки її. Так, пане канцеляристо, погано ми її знаємо і не можемо до кінця зрозуміти, а це тому, що побачити її не можемо. Але саме від неї людська всесвітня і позачасова подібність.
— Думаю про щось таке теж, — сказав я, і собі запалюючись. — Мене теж вражало, що люди напрочуд подібні поміж себе. Подібні й різні. Більше того, є в світі цілі гурти однакових зовні і внутрішньо людей. На кожну особу припадає не один двійник, а є їх десятки.
— Недаремно кажуть, що люди пішли від одного чоловіка, — сказав Савич. — Не треба розуміти це по-простацькому. Історія про Адама — це символ, пане канцеляристо. Це та ж таки притча про Голову, що я про неї кажу, але просто розказана. Не треба вірити в неї, як у бувальщину, а розуміти вищим міркуванням, інакше вона смішна й дурна. Отож та Голова проклята, пане канцеляристо, її позбавлено однодушності, а наділено двома душами, між якими нема миру.
Я дивився на цього миршавого, загумінкового дячка великими очима. Поки що згоджувався з тим, що говорив. Ці думки сиділи і в мені, як зерно, але треба було ще багато часу, щоб воно проросло. В ньому ж воно квітувало.
– І оскільки все повторюється в світі, пане канцеляристо, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках. Самі знаєте, з-поміж людей вряди-годи народжуються двоє таких, котрі хочуть, щоб всесвітня Голова не була дводушна. Той, хто хоче просвітити її темінь і запалити в ній справжню ясність, а з другого боку, і той, хто хоче тільки темряви. Один хоче гармонії, а другий розрухи, один хоче добра, а другий лиха, один прагне зробити ту Голову богорівною навіки, а другий затопити у болото.
Я насторожився. Отут, здається, й починається облуда його.
— Хочете сказати… — почав несміливо.
— Так, хочу сказати, що народжується двоє таких. Не завжди в одному часі і не завжди їх можна розпізнати. Мене ж найбільше цікавить той, хто стає живим тілом споконвічної людської думки про її вище призначення. Але от що разюче, пане канцеляристо. Той темний, що приходить у світ, не знає свого противенця, а світлий знає завжди. Бо тільки він з'являється, з'являється і такий, хто готує світлому загладу.
— Той, що зрадить його? — спитав я тихо.
— Саме так! Той, хто принесе світлому смерть. І знову відбудеться те, що завжди: один і другий гинуть, а всесвітня голова лишається, як була, дводушна…
(Продовження на наступній сторінці)