Назустріч мені йшов височезний чолов'яга. Високо підіймав ноги, вириваючи їх з болота, і через те скидався на чорногуза. Я впізнав і цього чоловіка — був то стадник значкового товариша Нестора Федоровича Лук'ян Кнуренко. Він побачив мене і заклав руку за потилицю, шкрябаючись.
— Знову до нас, пане канцеляристе? — спитав неквапно. — Але в нас, здається, нікого не вбито.
— Чи мушу приїжджати, коли когось убито?
— А звісно, — сказав Кнуренко і сплюнув у багно. Я не зважив за потрібне пояснювати Кнуренку мету своєї подорожі, до того ж він і справді мав рацію. Тож заблищав до нього зубами і проїхав мимо — до мене ж повернулося широке бліде й серйозне обличчя, облямоване рудуватим волоссям. Я їхав і знав, що Кнуренко нерушно стовбичить на дорозі й дивиться вслід. Він піде своєю дорогою тільки тоді, коли зникну з його визору.
Повернув ледь-ледь голову: Кнуренко таки стояв. Затоплений ледве не по коліна в багно, і через те здавалося, що він на потворно коротких ногах.
Але я вже завернув на іншу вулицю і побачив віддалік школу. Хата була перекособочена, а вікна наполовину закладені листям. Коли під'їхав ближче, побачив рудаві зірчасті плями на стінах біля дверей — від того хата була начебто значена. Я під'їхав під самий ганок і зістрибнув із коня. Прив'язав його до стовпця і штовхнув знайомі двері. Вони розчинились із розпачливим рипом.
Мої очі, незвиклі до темряви, спершу не побачили нічого. Потім почали вихоплювати якісь злякані обличчя: були то школярі. Я постояв, доки зір не призвичаївся До сутінку.
— Це ви, пане канцеляристе? — почув я з кутка голос Стефана Савича. Ще не бачив його, але ступнув у тому напрямку.
— Та вже ж, пане Стефане, — сказав я. — Привіз вам "Книжицю"…
Дяк звівся з-за високого столу, школярі сиділи тут-таки, за столом, і перелякано повитріщалися на мене.
— Сам бог вас привів, пане канцеляристо, — сказав дяк. — Останнім часом так чогось сохне в горлі, а водиця з підтрубної криниці лиха того не гоїть…
— Купили б чогось пожитнішого, — сказав я весело.
— Коли ж бо купила нема! — зашкрябав у голові Стефан Савич. — Ідіть, хлопці, додому, — повернувся він до школярів.
Ті й не рухнулися, а все ще витрішкувалися на мене, порозкривавши роти. Дяк позіхнув і перехрестив рота.
— Чи вам я сказав, чи не вам? — мовив уже голосніше. Хлопці завовтузилися і неохоче почали вставати. Я зирнув у вікно: те, в яке колись бачив молодицю з коромислом. Брови мої раптом полізли вгору: там і справді йшла струнка жінка з коромислом на плечі. Зирнула на мене, і я вразився, які глибокі й знайомі її очі. Закоцюб біля шиби: дивно, що вона мене уздріла. "Чи не ти це. Жінко з цвіту?" — мимохіть подумав.
— Щось цікаве побачили? — спитав за спиною дяк. Я повернувся, затуляючи спиною вікно. Переді мною стояв майже сивий старчик.
— Що з вами, пане Власе? І — вигукнув я. — Так постаріли за півтора місяця!
— Спрага мене мучить, пане канцеляристе, — сказав сумно дяк, сідаючи на лаву. — Непогамовна спрага!..
3
І ми пішли відразу до В'юцки Безкровної. Я відв'язав коня й повів за собою, і, доки пробиралися попідтинню через багно, провалюючись не раз майже по коліно, оповів Стефану Савичу про Петра Запаренка, Петра Легенького і Петра Гайдученка.
— Не можете забути тої історії, пане канцеляристо? — спитав дяк. — А тут про неї уже й спомину нема. Зрештою, здогадуюся, чому про неї не забуваєте.
Я поставив супроти Савича цікаві очі.
— Бо кінця тоді не дошукалися, — сказав Стефан.
— Кінець ми знайшли. Кінець я бачив на власні очі.
— Маю на увазі причину, — сказав з легенькою всмішкою Савич. — А ви з паном наказним нічого таки не вияснили.
— Чи всі історії ясні? — мовив я. — Зрештою, її вже у міські книги записано, а відтак забуто. Мене ж у ній щось інше непокоїть…
Савич повернувся до мене і пильно зиркнув:
— Маєте таке велике урядове старання?
— Не про старання тут ідеться, — поморщився я. — Лишаюся, пане дяче, сам вечорами. І дивні думки мене навідують. Про життя і світ, про існування наше й буття…
– Існуємо, бо мусимо, — сказав Савич.
— Але кожному дороге те існування. Люди, пане дяче, все-таки люблять життя. Скільки в ньому ладнаємо й будуємо, скільки знаходимо втіх та радощів. Але що воно, пане дяче: махне птах крилом — і ми тільки грудка землі? Що воно, пане дяче, — ми грудка землі, а світ, як був, так і залишається!
— Ви забули про казку, — мовив спокійно Стефан Савич. — Про те, що є світ бажань і світ дійсного, світ уяви і світ розуму. Окрім тлінного, є у нас високе…
— Високе? — вигукнув розпачливо я. — Що високе побачили ви в тому убитому на ваших полях, що високе було в його розквашеній до синяви спині, коли ніхто навіть прізвища його не взнав!
— Високе в нашій душі, — якось ліниво відказав Савич. Я проваливсь у багно і ледве не залишив у ньому чобота. Кінь покірно ступав за мною, дихаючи в потилицю.
— То чи ж те високе має губитися навік, чи якось проливається у світ? — спитав я.
— Звісно, проливається. Кожен з нас випромінює з себе добро і зло. Ці промені не зникають і не пропадають разом із тілом нашим. Ці промені переливаємо ми в дітей, які, в свою чергу, передають їх поколінням наступним. Світ тим страшний, що він лихий, що зло в ньому плодиться легше від добра, але він живе тільки тому, що воно таки є, оте добро.
— Дивне говорите, пане дяче!..
— Може, й дивне, але вистраждане. Через те, пане канцеляристо, людське існування не може мірятися найпростішим глуздом. Є для нього вища мірка, і вона складається не в одній голові, а в головах мільйонів, що єднаються в одну велику світову голову.
— Ви філософ, пане дяче!
— А хіба я не згадував вам про свої філософські трактати? Коли бажаєте, дам вам їх прочитати. Але зараз, пане канцеляристо, в мене стигне тіло від непогамованої спраги, — він засміявся легковажно і підморгнув мені.
І побачив я, що він таки й справді неспокійний, цей дивний Стефан Савнч. Що в ньому затаєно не зовсім збагненну мені напругу і якесь хвилювання. Того разу, подумалося мені мимохіть, був він спокійніший і щиріший.
Але й це була облуда. Того разу він говорив зовсім мало, а більше дрімав. "Щось таки дивне заховане в тобі, пане дяче", — подумав я.
— Як там В'юцка Безкровна? — спитав.
— Та В'юцка — бестія, — тихо засміявся Савич. — Вона і вам запала в око, пане канцеляристо?
Я почервонів, але не хотів звірятись у цьому перед дяком. Він ковзнув по мені швидким позиром, і лице його залишилося так само усміхнене.
— Нічого незвичайного, пане канцеляристо, — сказав він весело, — кому не впаде вона в око? Я вже немолодий чоловік, але коли згадаю про неї, кров у мені закипа і не відчуваю я років.
— Чи ж таки любить і вас, пане Стефане?
— Чому ж не любити? Я прийду часом і дров нарубаю, а вона мене й приголубить. Такий, скаже, вчений ви, пане дяче, а от мені дрова рубаєте!
Він засвітився тихим, лагідним вогнем і зворушено закліпав очима. Ми вже переступали поріг шинку — я почув, як там співають жіночі й чоловічі голоси і гупають у танці чоботи. Серце мені кинулось униз, і чомусь боязко стало.
4
Але боятися не було чого, бо назустріч нам уже ступала усміхнена В'юцка в усій красі своїй. Побачивши її після нашої розлуки, втямив я, що не давало мені її забути. Краса та була проста, але за нею ховалася ще одна, тонка і не кожному оку примітна. Саме ця, друга, краса й вабила мене незвичайно. Зрештою, я відчув, що те її друге обличчя не вичерпує, можливо, її приваби, має вона таких облич ще кілька: була мінлива й переливна, як вода. Щось таке помічав я й того разу. Зараз же В'юцка одмінилася. Була переді мною як загорнута книга — і це мене тим більше хвилювало.
— Кого не сподівалися побачити, так це вас, пане канцеляристо, — сказала вона з видимою радістю, а до Савича блиснула всмішкою. — А ви, пане дяче, чи не принесли мені часом борг?
— Мій борг неоплатний, — серйозно сказав Савич, — але сьогодні мене запрошено, як раз уже й бувало.
— Чи раз? — пирснула В'юцка, і те ніжне й чарівне, що я запримітив, сховалося — була переді мною звичайна весела молодиця.
За великим столом сиділо кілька чоловік і співало, а кілька вигецувало серед хати.
— О пане дяче! — вигукнув один із них, і я впізнав його, був це Андрій Хвостенко. Придивився до інших і впізнав також: Кучурба, чи Кочубей, і господар Василь Бабій.
— А ви, пане канцеляристе, — сказав Кучурба, — знову до нас в урядовій справі?
— Цього разу ні, — сказав Савич. — Його милість приїхав відвідати мене.
Другий танцюриста повернувся до мене, і я впізнав і його: Хома Біда. Здалося, що на мій прихід всі вони насторожилися і ледь помітно перезирнулися. Але я не хотів перейматись їхньою засторогою, а хотів бачити В'юцчине обличчя. Вона несла до мене тонку й лагідну усмішку, очі її палали втіхою, а в руці був поставець.
(Продовження на наступній сторінці)