Петро привіз молоко, сир і масло, а коли господиня відчинила йому ворота, собаки не кинулися до воза і не загавкали. Лідулька подивилася на Петра пильно й вивідчо.
— А ти, хлопче, змужнів, — сказала тихо, й вони почали переносити пожитки в комору. — Чому не з'являвся так довго на очі?
— Винуватий перед вами, — спокійно сказав Петро, кладучи на плече бочечку з маслом.
— Винуватий не ти, а мій покійний, — зітхнула Лідулька. — Стеріг ти наше добро по правді.
Вони мовчки працювали, і видно було, що господиня хоче щось сказати більше.
— Чи добре тобі в полі? — спитала нарешті. Він засвітив у її бік блакитним поглядом, але нічого не сказав.
— Подумалося мені: чи не забрати тебе до господи, — сказала трохи натужно. — Важко мені тут без чоловічих рук.
— Як велите, — відповів він.
— На тебе, бач, і собаки не гавкають, — засміялася господиня і заблищала очима. — За свого приймають…
— Собаки на мене не гавкають, — сказав він неохоче, — бо бояться мене…
Пси і справді забрались із двору, і господиня здивовано озирнулася: любили крутитися біля людей. Щось похололо їй усередині, але вона знову невимушене засміялася.
— Таке скажеш. Іди поїси, бо той Нечерда до жінки їздить, а ти й борщу гарячого не сьорбнеш…
— Варю собі куліш, — сказав він. — А ще є молоко, масло і сир. Я, коли є Нечерда, і до Дніпра ходжу. Наловлю риби — юшку варимо.
Говорив це сухим, прохриплим голосом, ідучи за господинею, яка бадьоро хитала перед ним спідницями. Повернула голову і сказала з-за плеча:
— А в господу риби не приніс! Був би добрий: і собі б наловив, і про господарів не забув би.
— Не любив господар риби, — сказав невиразно.
— Вже півтора місяця, як господаря нема, — мовила вона.
— Не хотілось на очі налазити, — буркнув ніяково.
— А тепер схотів?
— Довелося. Корова телитися мала…
Насипала борщу і дивилася, як він їсть. І знову все повторилося, як і першого разу: їв борщ з нелюдською жадобою, поспішаючи й похлинаючись. І було при тому таке напружене його обличчя, і так ходили жовна, що знову відчула жаль до Знайди. Тихе щось і болюще відгукнулось у ній — біль приспалий і дивний. Подумала, що, може, недобре повелася, завівши з ним відверту балачку.
"Він гарний", — думала, але це нічого не пояснювало. Окрім жалю й хвилювання, домішувалося до її почуття щось із тої ночі, душної і важкої, в яку так несподівано було вбито її Симона.
"Ось він, убивця мого чоловіка, невинний, як дитина, і жалю гідний, — думала вона. — Навіщо з'явився тут, у нас, і чому приніс нещастя?"
Але не відчувала відрази до нього. Швидше навпаки: було б їй прикро, щоб покинув їх назавжди.
"Таке чудне твориться", — подумала вона і аж головою струснула. Тоді подивилася на Знайду і здригнулася: зоріли на неї блакитним холодом двоє напружених очей.
— Ще підсипати? — спитала, а що мовчав, узяла миску й досипала.
Мовчки взяв ложку і знову заходився їсти з тою-таки пожадливістю й поспішністю.
— Виголодавсь у степу? — сказала співчутливо.
— Я завжди так їм, — озвався він.
— Отож до роботи добрий, — всміхнулася жінка. — То перейдеш у господу чи лишишся в полі?
Знову поставив супроти неї блакитні шматки криги.
— Чого дивишся? — сказала з викликом. Тоді його обличчям сковзнула тонка, як павутина, усмішка і скривила гарного рота.
— Дивно мені, — сказав, відводячи очі.
— Що тобі дивно?
— Такі добрі ви до мене, — мовив.
Не могла спокійно на нього дивитися і почала вдавати, що порається по господарству. Але на обличчі самі від себе з'явилися раптом непрохані сльози — відчулася, що стала зовсім безпомічна.
9
Вранці вона побачила, що сорочка на ньому брудна й подерта.
— Скинь, свіжу дам, — сказала вона.
— Дивне щось мені снилося, — мовив він, стягуючи сорочку. — Що я малий, а ви велика…
— Нічого дивного, — сказала вона. — Старша я від тебе… Порпалася у скрині, вибираючи сорочку: була то одежа чоловікова.
— Незручно мені одежу вашого чоловіка вдягати, — мовив він.
— То гнити їй через те? — відказала жінка і раптом стала строга. — Крім того, не винуватий ти. Коли б винуватий був, не допустила б тебе в двір.
Він стояв перед нею, темний, жилавий, з густо зарослими грудьми, а на шиї в нього висіла мала шкіряна торбинка.
— А це що в тебе? — спитала, дивлячись на ту торбину.
— Якісь папери, — сказав байдуже.
— Що за папери?
— А чи вмію я прочитати? Той чоловік, що виростив мене, знайшов їх при мені, немовляті…
— Дай подивлюся, — сказала вона з цікавістю.
— Вмієте читати?
— Не вмію, — відповіла, чуючи, що хвилюється. — От Симон, той грамотний був…
— Симон тепер не прочитає, — сказав він.
— Чому ж носиш їх з собою?
— Бо нема де подіти.
— Давай покладу їх у себе, — запропонувала вона. Безмовно зняв торбинку з тіла й віддав.
— Можна подивлюся? — спитала господиня. Стенув байдуже плечима й почав натягати на себе свіжу сорочку.
Розпустила шнурка й засунула в торбину пальці. Намацала паперину, але чомусь перестрашилася.
— Ні, — сказала вона, — навіщо мені те дивитися, коли не можу прочитати? Іди попорай худобу…
Зирнув на неї спідлоба, вколовши сталевим поглядом, і слухняно пішов із хати.
Хотіла побути сама. Так дивно почувала себе: якась млість у тілі з'явилася, щось її хвилювало й мучило. Може, учинила нерозважно, подумала, що залишає цього дивного хлопця в господі, — адже живе сама! Може, треба було б їй ліпше найняти наймичку, а цей хай іде у степ. Їй стало душно, аж схопилася рукою за коралі. Намисто на шиї раптом розпалося. Посипалося на підлогу червоне каміння, і вона аж здригнулася: здалося, що то розкрапана кров. Відклала торбинку набік і кинулася збирати, а коли назбирала повну жменю, відчула в тілі ще більшу слабкість. Сіла на лаву, тримаючи у стиснутій руці коралі, й відчувала, що обличчя ні паленіє. Дивний, слизький страх почав уповзати в неї. Не розуміла, звідки йде і чому, але їй захотілося раптом утекти із власного обійстя.
Сиділа принишкло, стискаючи коралини. Ще не знала, звідки воно йде, але глибоко в собі таки відчувала тривогу. Здавалося, тонкий, гострий промінь прошпилив її й почав освітлювати занедбані закамарки мозку. Хто зна, чому освітився саме той кутик, якого не освітлювала ніколи. Згадала дитя, яке в них померло ще на початку її з Симоном шлюбу; вирісши, було б таке, як цей хлопець.
— Йому було б двадцять років, — прошепотіла вона і раптом розсердилася сама на себе. Які дурниці верзуться, казна-що! Симон сам витесав човника й сам його засмолив. Вона несла того човника на руках. Чи клав Симон туди якийсь папір? Не могла згадати, бо й не до паперів їй тоді було.
Знову здивувалася, що западають їй у голові такі думки. Ні, їй, очевидно, не можна лишати його при господі! "Господи, — застогнала вона, — чому мені так тяжко?"
10
Петро поїхав відставити воза й коня до отари й сповістити Івану Нечерді, що господиня забирає його до послуги у двір. Перед від'їздом він попорав худобу й викидав із хліва гній. Потім він снідав, намагаючись не дивитися на господиню: була вона якась стривожена й насторожена. Обережно почала розпитувати його про колишнє життя, і він неохоче відповідав: їжа сьогодні йому не смакувала. Зрештою, втупив у неї сталеві палкі очі, бо помітив і вона також намагається на нього не дивитися.
— То, може б, я того, — сказав, — залишився в степу?
— Побудеш, поки не найму собі нового наймита, — сухо відказала жінка.
Вона провела його до воріт. Тихо заскавулів на дворі старший пес, і вона згадала, що не погодувала їх сьогодні. Винесла недоїдки борщу, але старший пес не доторкнувся до їжі. Молодший, навпаки, втрощив усе охоче і почав лізти до неї. Відігнала його, притупнувши ногою, і знову кинулася у хату — їй треба було сьогодні замісити ще й хліб. Моталася з одного краю двору до іншого, збирала яйця, місила діжу і спершу не почула тихого стуку. Відтак загавкав молодший пес, і вона вибігла із замащеними в тісті руками до воріт. Відчинила віконечко і побачила проти себе малого чорнявого підлітка з великими очима на сухенькому обличчі, через плече йому перетягувалися порожні торби.
— Що хочеш? — спитала вона.
— Я зі школи, — сказав хлопчик, дивлячись на неї прегарними оченятами. — Може б, я вам проказав віршу чи заспівав?
Вона блиснула зубами і відчинила. Собаки з голосним гавкотом кинулися на хлопчика, але відігнала їх так владно й сердито, що відбігли в кінець двору і сіли під повіткою.
– Іди в хату, я тебе нагодую, — сказала вона.
— А собаки мене не чіпатимуть? — перестрашено спитало хлопченя і несміливо рушило по стежці. Дивлячись на його чорне, розсипане по голові волосся, мимовільно подумала Лідулька: щось таки повертається до неї з минулого.
(Продовження на наступній сторінці)