Біля ганку сиділи обидва пси; побачивши його, вони неохоче зійшли з місця, начебто звільняючи йому дорогу. Він скочив притьма на ганок і різко відчинив двері.
Лідія лежала долілиць на полу, а коли він спинився на порозі, звела запухле від сліз, подряпане лице.
— Що сталося? — видихнув він злякано.
Вона повільно сіла, і з очей їй знову посипалися сльози.
— Що сталося? — спитав він. Вона здригнулася.
— Велике нещастя сталося, Юстине! — сказала, давлячись плачем.
— Чого ви назвали мене Юстином? — спитав він здивовано.
— О-ох, важко мені говорити про це, Юстине, — захитала вона головою.
Стояв перед нею, випростаний і поблідлий.
— Хтось напав на вас? — спитав зимно.
— Самі ми на себе напали, — відповіла вона кволо. Тоді встала і, побачивши папір, що валявся й досі на долівці, як кинув його переляканий школяр, підняла його.
— Отут воно написано, наше нещастя!
— Це мій папір? — спитав Петро здавлено.
— Та вже ж твій папір, Юстине. І це там написано, що ти не Петро, а Юстин, і що… і що…
— Що? — підійшов він до неї, аж зеленіючи з виду. Тоді вона звела кулаки і затарабанила раптом ними йому в груди.
— Що я твоя мати, Юстине! — закричала вона пронизливо. — А Симон, що ти його вбив…
— Мій батько? — спитав самими вустами.
— Твій батько, — заридала вона, спускаючись на лаву і затуляючи руками обличчя.
— Стривайте, тут щось не так, — сказав Петро. — Замолоді ви, щоб бути моєю матір'ю.
— Не замолода! — сказала вона глухо, тримаючи долоні біля обличчя. — Я народила тебе в шістнадцять років… О Юстине, сину мій нещасливий! — захиталася вона в розпачі. — Чом ти не сказав, чий ти єсть син і якого роду… — Вона потопила свої слова у сльозах.
Стояв нерушно серед хати і мав зелене обличчя і сині вуста, а сині вуста зашепотіли, аж ледве вона розчула:
— Так, були в мене листи про те писані, але, самі знаєте, не вмію я їх читати.
На ті слова крикнула крізь плач і сльози Лідія:
— Це ми, ми спустили тебе в засмоленому човнику, бо помер ти був! Батько ще того човника сам і робив…
Вони замовкли на якийсь час — Лідія плакала, а він стояв і дивився.
— Не було тут моєї вини, — сказав спроквола.
— А хіба я кажу, що була? Кажу, що нещастя велике впало на нашу голову. І не знаю я, — протягла вона тужливо, — не знаю я, як тобі свій гріх спокутувати…
— Зате я відаю, — сказав Петро-Юстин. — Покинути мені вас треба…
— О ні, бога ради! Що я сама тут удію! Та й куди ти підеш, коли такий величезний гріх у тебе на плечах! Але він стояв серед хати холодний, начебто скрижанілий.
— А чи зможу жити я тут, де щоступня волає до мене батькова кров? Як я житиму біля вас?
Злякано стрільнула в його бік поглядом і зробилася покірна й жалюгідна.
— То, може, якось забудемо, Юстине… Якось витравимо з себе, люди про те й не знають… Сам же сказав: невинні ми…
Зітхнув тяжко й обдивився покій, в якому стояв. Але, здається, не побачив нічого. Тоді спинив погляд на вікні, в якому спокійно стояла велика і важка соняшникова голова.
— Не судилося нам, мамо, жити разом, — сказав, дивлячись на ту голову. — Буду, мабуть, сам витравляти з себе гріх мій…
На соняшникову голову сів горобець і, перехилившись, дзьобнув їй у лице. І забіліла на тому лиці свіжа біла ранка, а горобець, розлущивши, проковтнув насінину і наїжачився.
— Дайте мені на дорогу хлібину і грудку сиру, — сказав безбарвним голосом Петро-Юстин.
Горобець удруге клюнув соняшинину в видок, і неподалік першої засвітила друга біла ранка. І були ті дві ранки, як очі, і дивилися сюди, в хату, але в хаті не побачили нікого, бо й не було вже там нікого, хіба що стояла на порозі мала, задрипана істота в дірявому каптанику, з обскубаною борідкою і слізливими очима — був це Той, що доми в пустку перетворює.
Цю історію я виписав із "Книжиці" рудівського дяка Стефана Савича, іі було занотовано туди якраз після віршів, що поклав я їх раніше. Здається мені, однак, не мав вона нічого спільного із тим, що відбулось у Рудівці, — це радше вигадка, ніж історія справдешня. Я ж уписую її тут через те, що, в силу випадковості, йдеться тут знову-таки про Петра. Однак саму історію я вже десь читав, можливо, навіть давно, ще в час навчання в академії. Зрештою, можна й пригадати, й попитати про те в самого дяка Савича — треба було повернути йому "Книжицю", оскільки умовлений річинець на те минув. Тягло мене в Рудівку і з іншої причини: хотілося ще раз зирнути в палкі В'юцчині очі, а ще — розпитатись докладніше і про того коня, про якого ходять поголоски вже по цілому краю. Оповідали, начебто прийшов гетьманський універсал щодо того коня: хто зловить його, той ніби дістане в посідання село, бо загадковий кінь утік із царських стаєнь. Я знав, що ті оповіді — небилиця, бо як сотенний канцеляриста читав усі папери, що їх слав по полках його ясновельможність, — універсалу про пошуки коня там не було. Все голосніше й голосніше оповідали і про месію, який начебто з'явивсь у наших краях. Оповідали, що й той псевдомесія простує саме в наш край, бо до нього також дійшла звістка про чарівного коня. Я пригадую, що про того-таки коня згадував Петрові-Юстину його приятель Іван Нечерда, здається, це був той самий Іван, котрого називали в Рудівці Іваном Дядечком. Мимохіть мені подумалося, що Стефан Савич таки щось більше знав і про коня, і про загадкове вбивство в їхньому селі, згадаймо хоч би його вірш, що його я виписав сюди раніше. З іншого боку, мені здається, що Стефан Савич уживав цей образ, маючи на увазі відомого Пегаса.
Цієї ночі мені знову приснилися рудівські поля, я начебто їхав ними верхи, а навколо завзято висвистував лютий вітер. Привиділася мені В'юцка Безкровна, яка блукала по росі, збираючи якісь трави, — була вона гола. Побачивши мене, кинулася втікати, і хоч біг я за нею конем, а наздогнати не зміг. Це наверзлося, мабуть, тому, що дув цієї ночі сильний вітер і зламав біля мого дому кілька дерев. Одне із них упало просто на ганок і розбило його, двоє ж звалило пліт. Через те цілий ранок сьогодні я займався господарством, найшовши теслів для поправи ганку і чоловіка, щоб підняв мені тина.
Хоч стоїть уже глибока осінь і листя на деревах майже нема, цієї ночі гримів грім. Люди урочать з того випадку нещасливий урожай на наступний рік, а дехто зв'язує цю подію з оповідями про появу в наших краях вогненного коня і месії.
Сьогодні прийшов з генеральної канцелярії лист, у якому знову йдеться про псевдомесію, знову стверджується, що такий чоловік, котрий оголосив себе месією, був у наших краях, але його зловлено й повішено, як злочинця, і що ніякого чуда через те не відбулося, чим люди увіч переконалися в його злонаміреності. Я прочитав цей папір і відніс його Іванові Скибі. Той вислухав мене досить байдужно і навіть позіхнув виказисто.
— А що я казав, пане канцеляристе, — сказав він. — Все це бабські вигадки. Приходьте-но краще до мене сьогодні, і я вас пригощу найчудовішою в світі варенухою.
Я пообіцяв зайти, але в глибині душі відчув жаль. Кожен чоловік, попри тверезість свою, все-таки сподівається на чудо, а коли виявляється, що й цього разу воно не збулося, який він не є тверезий, а розчарування відчуває. Може, тому я покинув канцелярію й пішов глянути, як теслі лагодять мій поламаний ганок.
Завжди любив, як пахне свіже дерево. Через це довгенько простояв біля теслів і вдихав на повні груди тон аромат. Дивитися на роботу підійшло а вулиці кількоро міщан: говорили вони майже весь час про вогненного коня. Питалися в мене за гетьманський універсал щодо того коня, але я відповів їм по правді. Дехто мені повірив, а більшість ні. Так само не всі повірили й звісткам про месію.
Теслі закінчили роботу під вечір. Я пригощав їх на оновленому ганку, потім навідав і наказного сотника — ми покуштували з ним і справді чудової варенухи.
Повертався я потемки. Ішов якомога повільніше, бо навколо мене ходила й шамотіла, дихала і зітхала широка, щедра осінь. Заколочувала в темені густі настої свіжих запахів: вільга, прохолода і тлін; хоч було повне безвітря, зривала поодинокі листки, які ще трималися гілки, і пускала їх до землі, з увагою стежачи за тим кривулястим летом.
Ще здалеку я почув запах свіжого дерева, він напрочуд погідно з'єднувався з духом леглого листя. Свіжі дошки матово світились у сутіні, і я спинився біля хвіртки, щоб помилуватися з того кольору й подихати сосновим духом. Вдихав у себе запах свіжого дерева — було мені на серці погідно.
(Продовження на наступній сторінці)