Великий кудлатий пес, почувши шерех, устав і насторожено витяг писок у навітряний бік. Звідти долетів до нього знайомий запах, і пес заспокоївся. Петро в цей час намацав на траві торбинку з тютюном, розгорнув її і запустив два пальці, щоб набрати тютюну. Але пальці завмерли на півдорозі, бо почув підозрілий шелест — повернув у той бік обличчя з яструбиним носом і засвітив холодним блакитним поглядом.
Хтось таки добирався потай до огорожі стійбища, і Петро, спустивши з пліч кожуха і покинувши торбинку з тютюном, вужем прослизнув до куреня. Схопив шаблюку — перше, що йому трапилося під руки, і метнувся до загорожі. Корови важко сопли й ремигали, а він згубив на мент напрям підозрілого шарудіння. Крався вздовж стійбища, і тіло його було безшумне й легке. Зрештою, побачив неподалець широку людську постать, яка перелазила через огорожу. Дикий, різкий і несамовитий вереск вирвався тоді з Петрових грудей, і кинувся він до злодія з таким несвітським шалом та стримом, що Симон встиг тільки голову повернути. Щось блиснуло йому перед очима, і він звалився із загорожі, заливаючи траву і Петрові ноги густим потоком темної крові.
6
Петро відчув трем у всьому тілі. Піднесення і збридження, лють і шал. Відкинув тіло, що начебто охоплювало його за ноги, і помчався на сугорок, де стояло било. Схопив залізо і вдарив щосили. На весь окрай загучало, будячи від сну сусідніх стадників. За хвилину степ збудився від стугону кінських копит, але Петро начебто втратив тяму: бив і бив, замахуючи залізом, і мов упивався гулом та дзеньком. Очі його полум'яніли, трем із тіла вийшов, і відчував він тільки сліпе піднесення, і оді як з його грудей виривався вряди-годи чи то сміх, чи плач.
Отямився, коли чиїсь руки сильно ним потрусили. Обернувся й побачив довкола себе людей. Тут-таки був й Іван Нечерда.
— Чи ти сказився? — спитав він, знову струшуючи його за плечі. — Що сталося?
Петро видихнув із себе повітря і відкинув набік залізо.
— Я там злодія убив, — сказав майже спокійно. — Ліз до загорожі.
Між людей, що скупчились унизу, вже горіли походні. Лизали червоними язиками темінь, і світло вихоплювало з неї очі, носи чи вуса.
— Він тут злодія вбив! — гукнув Іван Нечерда. — Ходімо подивимося.
Рушили всі разом, однією стіною, попереду Петро й Нечерда, а позаду гомінлива юрба.
— Я почув, що хтось крадеться, — схвильовано розказував Петро. — Ну, думаю, я тобі покажу! Схопив шаблю І крадьки туди. Аж він уже через загорожу лізе…
Гавкали збуджені собаки, один із них звів голову і завив. Це виття луною віддалось у степу і збудило на хуторі Лідульку Левайду. Але сон надто чіпко тримався її повік, вона зітхнула і спитала:
— Якийсь там шум, Симоне? Ти тут?
їй ніхто не відповів, і вона, повернувшись, знову заснула.
Люди йшли мовчки. Збуджені корови неспокійно поверталися на блиск походень і мукали.
— Оце тут! — сказав Петро і показав на труп, що плавав у крові.
Іван Нечерда кинувся до нього і перевернув обличчям догори. Тоді смикнувся дивно і злякано зирнув на Петра.
— Я так тихо підкрався, — схвильовано оповідав той, — що він і озирнутися не встиг…
Іван Нечерда повільно підходив до Петра. Тіло його погрозливо розхитувалося, він раптом кинувся і вдарив хлопця в обличчя.
— Ти що! — схарапудився Петро. — Сказився!.. Тоді Іван знову відвів руку і так лупанув Петра, що той аж присів.
— В'яжіте його, хлопці, — сказав хрипко Нечерда. — Він вабив свого господаря…
Було в ту ніч задушливо й похмуро. Степ лежав навкруги сухий і зморений, бо не випала із вечора роса і не овільжила землю. Небо було покрите темними, але негустими хмарами, їх мало було для дощу, але досить, щоб затулити зорі. У таку ніч вилуплюється із яєць гаддя і починає розлазитися, шукаючи собі гнізда. Часом мале гаддя зіштовхується з великим, і велике мале вбива. В таку ніч щуки в річці наїдаються так, що дохнуть, випливаючи черевами догори. В таку ніч, коли це правда, оживають на дні річок потопельники і виступають із води подивитися на звабний танок русалок. В таку ніч виходять з дому дівчата, які тужать чи котрих зрадили коханці, і рвуть чар-зілля чи зілля-отруту. Варити його вони будуть завтра, бо для цього потрібне місячне проміння. В таку ніч у лоні жінок зароджуються діти, які потім стануть відьмами чи упирями. Пугачі злітаються на найвище дерево у краї і починають тужливо пугати. І пугають вони так до світанку, бо знають: сонце того ранку не прийде. Хмари на небі густішатимуть і густішатимуть, але дощу із себе не випустять. Земля сохнутиме без роси, але їй у той день не буде дано вільги. В той день засохне багато зілля, передчасно засушивши невизрілі плоди в коробочках. Це насіння висіється в землю, але не проросте. В такий день не одна доброчесна жінка дослухається до лукавого шептання звідника, а решту життя шкодуватиме за ученим. Павуки падатимуть на обличчя сонних людей, і ті злякано пробуджуватимуться. Вітер принесе гаряче дихання і висушить кілька криниць, а в кількох красунь вип'є з лиця вроду. Кажуть, саме в такі дні з'являється сарана, але сарана з'явилася наступного тижня. Вона впала на землю і покрила її. Худоба їла траву, вкриту сараною, і гинула, самі тільки кури й свині від неї тучилися і мали пожиток.
7
Петро вийшов із суду й обдивився засклілим поглядом навколишній простір. З-за сусіднього тину виглядало кілька дитячих голівок, дивлячись на нього із страхом та захопленням, і це нагадало йому інше село і тих дражнюків, через яких він і в світ вирушив. Судома перекосила йому обличчя, рипнув зубами і пішов геть, розмахуючи руками і трохи дивно кидаючи цибатими ногами. Ішов через містечко і не відповідав на вітання, а коли вийшов за його межі, озирнувся, засвітивши холодним блакитним поглядом — з його вуст вилетів тихий прокльон. Тоді затяг міцніше на штанях очкур і подався дорогою, не знаючи навіть, куди вона веде.
За якийсь час почув за плечима тупіт, але не озирнувся, звернув тільки на узбіччя. Однак той, що здоганяв його, таки притримав коня.
– І конем тебе не дігнати! — сказав Іван Нечерда. Петро зиркнув на нього холодним позиром.
— Не сердься на мене, що бив тебе тоді вночі, — сказав Іван. — Таке сталося, сам знаєш…
Петро йшов не спиняючись, а Іван їхав поруч.
— На суді я тебе вигороджував, сам бачив. Та й господиня наша сказала, що не твоя це вина, а Симонова.
— Бо й не моя! — байдуже сказав Петро.
— А хіба не признав тобі цього уряд? Коли б не признав, то вже гойдався б на гілляці. Петро йшов, не стишуючи ходи.
— То не сердишся, що бив тебе тоді?
— Чого мені на тебе сердитися? — сказав Петро крізь стиснені зуби. — На себе мав би сердитися.
— Чого ж тікаєш?
— А що маю робити? — спинився Петро і зирнув на Івана, бо й той спинився… — Вертатися до господині, в якої вбив чоловіка?
— Оце ж вона й послала мене по тебе, — сказав ніяково Іван.
— Послала по мене? — здивувався Петро.
— Авжеж. Куди йому йти, сказала, сироті. Хай служить, як служив.
— Мені і справді нікуди йти, — сказав уже м'якше Петро.
— То вертайся. Сідай он до мене на коня і поїдемо.
— Не вмію я на конях їздити — буркнув Петро. — Я серед рибалок виріс.
Тоді Іван зіскочив з коня і витяг з кишені невеличку пляшчину.
— На ось, випий, — сказав тепло.
— Не хочу я пити, — буркнув Петро. — Дияволове то пійло!
— Боже це пійло, — засміявся Іван. — Чи ти в пущі ріс, чи у вертепі, що смаку горілки досі не пізнав?
— А таки не пізнав…
— Коли кружлянеш, — мовив Іван, — все співає і самому захочеться співати…
— Горілка то співа, — похмуро сказав Петро.
— Ковтни трохи, і трава тобі заграє…
— Трава заграє, кажеш? — спитав Петро, ковтнувши. — А нехай загра!
Вони йшли, обійнявшись, а за ними ступав терплячий кінь.
— Я тобі відкрию одну таємницю, — зупинив Петра Нечерда. — Ти сирота, ніхто і ніщо тебе не в'яже, то й зможеш того доп'ясти…
— Стривай, — мовив Петро, насторожено прислухаючись. — Здається, вона починає співати…
— Нема чого тут слухати. Я знаю таємницю, як можна забагатіти… Я б сам це зробив, але самому на це діло не підеш… Чи, може, нічого ти не чув про крилатого коня?
— Боюсь я коней, — сказав Петро. — Дай краще послухаю, як співає трава.
— Що там трава, — махнув рукою Іван, але змовк, тільки всміхався значуще й таємниче. — Кажуть, той кінь із царських стаєнь…
Петро ж відштовхнувся від нього і, ледве переступаючи ногами, побрів з дороги. Став на узбіччі й хитався, довгий і тонкий. Коли ж повернувся до Івана, побачив той бліде обличчя з яструбиним носом і холодні блакитні очі, від яких аж на душі маркотніло.
— Ось хрест святий! — забубонів Іван, ідучи назустріч тому блакитному вогню. — Чує моє серце: ти не простий чоловік, Петре. Ти такий чоловік, що не тільки коня спіймаєш, а й самого чорта.
Він засміявся тонко, смикаючи і поводячи дрібною головою.
8
(Продовження на наступній сторінці)