На те повернувся різко Петро до батька і подивився щілинкуватими, примруженими очима.
— Зле зробили, батьку, що зберегли ці папери… Зле зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі люди навколо знають…
— А може, зле я зробив, що підібрав тебе, а не дав рибам на з'їжу? — вже сердито сказав батько. — Що мені й тобі до людей, коли вигодували ми тебе з пуп'яночка…
На те нічого не відказав Петро, тільки всміхнувся тонко й зневажливо. Відтак узяв капшучок і начепив його шнурком на шию. Повернувся різко і вийшов з хати.
Йому в вічі вдарило сонце, а перед зором лягла широка просторінь Дніпра. І побачив він увіч малий, засмолений з усіх боків човник, у якому пручалася й кричала дитина.
Йому захотілося повернутись у хату і запитати в батька про ще одне: адже в таких човниках пускали на воду не живих, а мертвих дітей. Озирнувся на хату, в якій виріс, і не відчув ніякого тепла — була то не його хата. Побачив подумки батька, який все ще сидів на лаві, сумно спустивши голову, і не відчув до нього любові — був то не його батько. Стрельнув очима в той бік, де лежала на сільському цвинтарі мати, — напливло на нього знайоме зморщене обличчя. Але не відчув і до нього любові — то була не його матір. Зневажливо й презирливо подивився на село — не його це було село. Обвіяв його холодний, різкий струмінь, і він закрижанів у ньому. Кривилися вуста, а очі знову пасли дніпрову просторінь — звідти я прийшов, подумав він. Побачив широку водяну дорогу, яка тяглася, скільки око сягало, линув туди оком і серцем, і вже не жив тут, у цій хаті, вже не стояв на батьківському порозі. Вже й село лишилося за спиною, поспішав умертвити це село в собі. Назустріч йому повільно ступав, розміряно ставлячи надьогчені чоботи, старший парубок села, голова парубочої громади, в яку і Петро вже рік тому увійшов. Але зараз уже не знав і першого парубка — лице мав сухе, бліде і скривлене.
— Гей ти! — сказав перший парубок. — Чому не кланяєшся мені, чи ж не бачиш?
Стояв серед дороги, широко розставивши ноги у величезних чоботях, узявся в боки і поблажливо та зверхньо всміхався.
— Чого хочеш? — спитав без пошанівку Петро і засвітив й собі таку ж зневажливу всмішку.
— Хочу, щоб ти, знайдо і харпаку, не забував вклонятися голові парубочої громади, — гордо сказав перший парубок.
Тоді Петро повернув голову набік і подивився на першого парубка зизом.
— Як ти на мене сказав? — спитав тонко, з тремом у голосі.
— Я сказав: знайдо і харпаку! — широко всміхнувся перший парубок.
Тоді сталося несподіване. Тонкий, як ніж, дикий і гострий погук вирвався раптом із Петрових вуст, і він кинувся на першого парубка з такою злобою, що той спершу аж рота розтулив. На нього посипалися шалені, пекучі й немилосердні удари, тож мимоволі захистився руками — хотів розмахнутись і вдарити, але щось важке кримнуло його по голові. Він захитався, вирячив очі, обливаючись кров'ю, зваливсь у порохняву дороги. Упав на весь розмах велетенської постаті, і Петро відкинув дрюка, якого схопив був з межі, І спинився, незвично виблідлий і з тонкою, бридливою усмішкою на вустах.
— Закажи собі і своїй громаді знайдою мене називати і — процідив крізь зуби і, долаючи тремтіння вуст, переступив витягнуті через дорогу ноги першого парубка. Відтак пішов далі шляхом, ні разу й не озираючись, — після того, що сталося, вже таки напевне не було йому тут місця.
2
Викресав вогню і припалив хмиз. Спік рибину, що її вилапав у прибережному корчі, і з'їв без солі та хліба. Відтак ліг на розігрітий за день пісок і побачив над собою широчезне, густо засипане зорями небо. Дивився на нього довго й Незворушно, і воно поморгувало однотонне. Було прохолодне, далеке й чуже, і чи від того, що так широко розсвіталося над ним, чи від самотності, розпач завіявся йому в груди в припік. Захотілося Петрові завити в те холодне безгоміння. Щоб заспокоїтися, почав шепотіти молитву, і чим довше шепотів, тим спокійніше йому ставало. Сів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, і задивився на завмерлу твердь річки. Здалося, що вона замерзла під цим небом, що можна ступити на неї й піти, як по льоду, що це саме та дорога, яку йому судилося пройти.
"Я заходитиму в усі села, що стрічатимуться по дорозі, — думав він, — і десь таки стріну тих, які спустили мене по дніпровій течії…"
"А може, я таки вмер, а потім ожив?" — думав він далі, і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і він подумав про тих, хто справді був йому батьком і матір'ю. Але не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи — не любив їх, бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його полетіли у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не перетворились у дві палаючі серед темного шовку іскри…
Так ішов він два дні і дві ночі спав на піску, загортаючись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але вранці все одно клацав з холоду зубами і, щоб розігрітися, біг. Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче забув, що поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що погнав його в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от одного вечора, поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що вже немає в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного села. Зрештою, і рідного села для нього не існувало — сидів біля пригаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше заворушилася в голові думка про все нерозважне і дурне, вчинене ним, і вперше важко зітхнув, намагаючись тверезо розсудити, де він і куди загнала його доля.
Зараз і справді було б нерозумно ходити по селах і розпитувати, подумав він. Хто зможе його впізнати, хіба тільки його пускала мати по водяній дорозі? Був то прадавній звичай, і він сам міг пригадати не один такий човник — бачив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні човники і в їхньому селі. "Так дитина швидше потрапить у рай, — чув він біля себе повільний, оповідний голос, — а крім того, і ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не топитиме рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а й тілом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та щастя… Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра несла на руках засмолений човник із вічком біля личка, щоб дитя могло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам і тесав, і смолив човника, за ними — родичі й односельці, і голосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і цілувала той човник, обливаючи його слізьми…"
Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.
"Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка", — розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.
3
Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.
— Чого хочеш? — спитав оглядаючи.
— Чув, що шукаєте наймита, — сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.
— А таки шукаю, — сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. — Заходь!
Петро зайшов у густо заросле травою подвір'я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.
— Атю! — шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.
— Що там таке? — вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. — Ого який ладний парубок!
— Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, — добродушно озвався господар. — Тут чоловік у найми проситься…
— Це вже ти вирішуй, — війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.
Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.
— Не зачеплять! — сказав господар. — Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.
— Прийшов знизу, — сказав Петро. — З Голубівки, може, чули?
— Голубівку чув. — відказав, сідаючи і собі на лаву господар. — Батьків і дім свій маєш?
— З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.
— З таких найліпші наймити, — сказав мов про себе господар. — А служив там у кого?
— У рибалки Панаса, на прізвище Сом.
— З Сомом і соми ловив? — пожартував чоловік.
– І не тільки соми, — сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад — проглядали дерева.
— Там у мене сад, — мовив господар, помітивши, куди він дивиться. — Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?
Петро похитав головою.
— Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.
(Продовження на наступній сторінці)