— Буде друга, — байдуже відповіла мати. — Оно, конєшно, харашо, коли окові приятно, але до всього людина привика. Колись, як поселили нас у цю коробку із свого дома й садочка, думала здохну тут. Та нє, прижилася, привикла... Не простудись мені!
— Теплінь така! — сказала Лариса, і мати, скосивши на неї очі, не змогла не відзначити, наскільки кращою стала тепер її донька.
— Оце після тої операції, — сказала, — ти не на батьковий рід стала похожа, а на мій. У нас всі красіві були!
— Хочу бути як люди! — твердо сказала Лариса. —Все із шафи ув'язала?
— Та все ж! — мати сіла на стільця і втерла рукавом чоло. — Задала ти нам клопоту, а я, знаїш, і довольна! Батько піниться, але й він перепіниться, він у нас такий: швидко закипає і скоро холоне.
— Чого ж довольна? — холодно спитала Лариса.
— Довольна, бо може там нам житися буде лучче. Та й батькові буде лучче, тут у нього дружки завелися, а дружки — то й випивон. А його тра від того відшити і від тих випивонів перестроїть.
— Коли захочеш, то й перестроїш.
— Да, з цим кодлом тра вумно. Тоїсть не на цепу тримать, а на шнурочку, а коли шовковий, крепше буде. Бува ж затнеться тобі, хоч кола на голові теши!
— А ти й тешеш! — засміялася Лариса.
— Не всіда воно й дається, — сказала мати. — Це коли замуж вийдеш, знай: на цепу тримаєш — зірветься і убіжить, а на шнурочку — смикнеться, погладь і залишиться. А шнурочок може стать крепше цепа. Нелегка штука сімню сохранить.
І від тих слів невідь чому стало Ларисі печально, бо де ще той заміж, і коли то вона зможе використати оту материну науку, як управляти чоловіком! Тож стояла й дивилася, як парочка в березняку повільно рушила між дерева: ішли, похитуючись, і здавалося, що від того ходу діброва ще зеленіше засвічувалася.
— Коли добре подумать, — сказала мати за спиною, — могли б і тут жить. Полупилися б на тебе трохи, почесали б язики та й успокоїлися б. Знаєш, стара Поліщучка померла...
— Оце сьогодні? — аж повернулася від вікна Лариса.
— Ну да! Це як сміття виносила, то почула. Встала, хотіла води напиться, голова закрутилася, впала
— й по ній!
Лариса здригнулася. Відчула раптом усім тілом: у цей чудовий, іскристий день, коли все так цвіте й пахне, десь поруч — мертва людина, жовта, як віск, і закоцюбла.
— Це в недобрий день вибираємося!
— Чого це в недобрий? — спокійно відказала мати.
— Для них він, може, й недобрий, а для нас чого? Виберемося та й забудем. Шкода, шо на похорон не втраплю.
— Це сьодня й похорон? — з перестрахом спитала Лариса.
— А тож коли? Тепера скоро все робиться: на машину — і бігом до ями! Така жизня! Але похорон після обіду в них буде.
Лариса зітхнула: збиратися на нову квартиру під звуки траурного маршу — невесела штука!
— Сімдесят два годи мала, — сказала мати, знову втираючись рукавом. — Своє віджила, але не дуже й зажилась.
І подумала мимохіть Лариса, що те саме відчувала, коли нищила фотокартки, — як розсипалися на її подолі оті клаптики із шматочками облич та тіл: минулі дні, неоковирно застиглі на папері. Кожна фотокартка мала в собі відбитий день, сонячний чи похмурий, якийсь шмат простору із речами: дерев'яною лавкою, шматком стіни чи грядкою квітів, з горбом, снігом чи травою, часом із чужою постаттю на заднику; повітря, що вливалось у той шмат простору — де воно все? Перемістилося й перемішалося, і коли навіть є той-таки горб чи дерево, то нема трави і снігу, та й горб і дерево тепер виглядають інакше, адже дивиться на них іншими очима та й освітлені будуть не так. Вона ж заповзялася розправитись із цим світом померлих речей: рвала і рвала, нищила й кромсала, змінювала себе і то з однієї причини — хотіла пристосуватися до цього світу, бути в ньому як усі, жити як усі, хоча і життя оте — як подих вітру. Чи не тому, коли рвала фотокартки, мати не дуже й боронила, а сиділа на своєму стільці, сумно всміхалася й покивувала головою; дівчину тоді розпирала злість на отой материн усміх та байдужість, адже не кинулася до неї, не вирвала з рук тих призначених на погибель фотокарток, тих минулих днів, тієї минулої її, а тільки смутно, як лялька, хитала головою. І Лариса почала розуміти, що її мати, не зважаючи на видиму простоту свою й грубість, мудра й розважна, і їй самій ще довго й довго йти до такої мудрості.
— По-моєму, — раптом сказала вона, — ти забагато надаєш уваги, доню, що усі про тебе думають, усі на тебе дивляться.
— Це ти про що? — здригнулася Лариса.
— Про фотокарточки подумала, які ти рвала, та й переселення наше. Коли подумать, тобі усіх тра було б повбивать, котрі тебе бачили носату!
Дівчина аж скинулася на це несподіване материне слово, відтак щемке, тоскне відчуття в ній посилилося, і вона виразно відчула, що поруч, здається, просто за їхньою стіною, лежить жовтий, закоцюблий труп —не збагнула, чому саме така асоціація виникла в її мозку. Однак відчула це гостро, і всю радість, що її зазнала, оглядаючи розкішний краєвид із вікна, та й ту парочку серед воскреслих дерев, наче змело колючим деркачем.
— Таке чудне кажеш! — майже сердито мовила Лариса.
— Чудне, та не дурне, — сказала мати, зітхнувши. Не знайшла, що на це відповісти, та й чи треба
було, — Ларису раптом пройняло відчуття нагальної та безповоротної втрати. І це, очевидно, тому, що труп за стіною, і знищені фотокартки — було ніби й справді одне. Збагнула те не так мозком, як серцем, і в роті в неї з'явився металевий присмак — спинилася раптом розгублено, як колись отой дід у сталевої барви одежі, котрий рушив був на прогулянку, а цілком забувся куди і з ким мав зустрітися.
— Щось ти посумніла, — сказала мати, дивлячись на неї із незбагненним спокоєм. — Живемо, як можемо й уміємо. Це як вода: один п'є швидко, а другий поволечки!
І Лариса вздріла на її великому, розплилому, а через те невиразному, обличчі саркастичну всмішку.
Відтак задзвеніла за вікном синиця. Легко й грайливо перекочувала золоті ковтки і ніби била ясними молоточками у шиби, у лиця, ніби переконувала, що все навколо немарне і чудове. І від того якийсь дивний сік збуджувавсь у живих душах, підносив їх і збуджував. У цей час заскреготів ключ у дверях, і вони одночасно повернули голови. Батько зайшов, не причиняючи дверей, і блимнув на них сутінно.
— Вправились?
— А машину достав? — перепитала, не зрушаючи з місця мати.
— Достав, трясця їхній матері. В агенстві не було, зловив на вулиці часника.
— Це вже здере.
— Та вже здере.
— Поторгуватися треба було б.
— Йди і торгуйся! — спалахнув батько. — Зате паси позичив у Вознюка.
— Паси згодяться, — сказала мати й енергійно встала.
— Самі грузитимемо? — злякалася Лариса.
— Нє, прийде тобі дядько з вулиці й погрузить, —буркнула мати.
— Як же подужаємо?
— А дядько з вулиці дужає? — майже переможно глянула на неї мати. Дужає і добрі грошики лупить. А в нас уже нема чого лупить!
— Трошки ж лишилось на книжці!
— На книжку очей не розкривай! — сказав батько, просовуючи паса під шафу. — І так уже без нічого лишилися.
— Я шафи тягати не буду! — заявила Лариса.
— А тобі ніхто не каже, — озвалася мати. — Носи клунки! — Вона про ділась у паса.
— Може, хай з твого боку підсобила б? — спитала в батька.
— Подужаю! — бовкнув, просовуючись у петлю, той.
— Не хапайся! — мовила майже сердечно мати, і батько подивився на неї теплими очима.
Лариса закинула на плече клунка, бо збагнула: ці двоє, що долею випадку дали їй життя, уже порозумілися поміж себе. Ото й була таємниця, що єднала їх, таких неподібних одне з одним, і це вона не раз відчувала. Озирнулася й побачила притулене до шафи батькове обличчя: кругле, побуряковіле із отим знайомим носом — буряковим хвостиком; спалахнуло їй раптом у душі, бо згадала останній сон у цьому будинку, де народилась і виросла: приснилася сама собі, але була ще давніша, схожа на батька. Там, у сні, сталося так, що її ніс знову був, як і раніше, тобто ніби ніякої операції вона не робила і нічого в ній не змінилося — підскочила до дзеркала, але дивилося на неї її — не її обличчя, але куди гарніше, ніж нове теперішнє. Ні, щось було в нім застигле й мертве, і їй раптом захотілося здерти із себе машкару. Отож вцілилася нігтями у шкіру і почала здирати оту нову подобу. І не залишилося на обличчі нічого: ні носа, ні очей, ні вуст — вона аж закричала уві сні і збудилася. І так страшно їй стало, що, не зважаючи на ніч і усвідомлення, що прокинулася, дівчина метнулася до вмикача, а тоді припала до дзеркала. І побачила чуже гарне обличчя, на якому й справді було щось неживе й застигле. Стояла в самій сорочці й тремтіла від остраху чи від холоду, який раптом її охопив. "Господи, —шепотіла, — яка я дурна, — яка я дурна, що так цим переймаюся!"
І справді, думала, висовуючись із клунком у відчинені двері, нічого цим перейматися. Знайшов — не радій, згубив — не сумуй, як любить казати її мати. Жити треба, жити!
(Продовження на наступній сторінці)