«Під синичий подзвін» Валерій Шевчук — страница 4

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Під синичий подзвін»

A

    Чоловік відчинив двері до ванної і шумко втягнув повітря.

    — Сиростю оддайоть.

    — Стірали вчора, — тонко сказала мати. Чоловік відкрутив воду і перевірив запобіжні крани.

    — Один кран туго йдьоть, — сказав.

    — Туго, — скрушно зітхнула мати.

    Чоловік різко рвонув із ванни, аж вони з Ларисою змушені були відскочити від входу.

    — Район у нас замічательний, — заспівала мати. —Магазин під боком: гастроном, і промтовари, і хімчистка в нашому домі, і пошта, аптека — рукой подать.

    — Чо ж не удовлітворяє? — спитав чоловік.

    — Є в нас причина. Сімейна, — сказала мати.

    Чоловік різко повернувся і пильно зирнув на матір. Лариса помітила, що одне око його було більше другого, власне одне розширене, ніби вставне, а друге примружене.

    — А кака іменно?

    — Це вже наше діло, — різко сказала Лариса.

    — Ну, воно конєшно, діло це ваше! — сказав, миттю збайдужівши, чоловік і рушив до кімнати.

    — Клітушка малувата, — мовив, поморщившись.

    — Двінацять метров, — проспівала мати. — А друга — шиснацять.

    — Куда хочете пойті — тридцать два.

    — Знаємо, — сказала мати.

    — Сума доплати звєсна? — рубнув чоловік.

    — Та звєсна. Многовато!

    — А шо ви думалі? Всьо тепер дорогое. Сколько метр знаїтє? Ото-то!

    Вони ввійшли в другу кімнату.

    — Клітушка веселенька — сонячний бок, — буркнув чоловік. — Взимку тепло?

    — Муж у майке ходить.

    — Значить гарячо, — чоловік з розгону сів на стільця, капелюха він і не думав скидати. — Обмєн знаєте какой?

    — Та от у мене все в голові перемакітрилось.

    — Хорошо, повтору, нема нічого складного. Двє сімні з общой, сорок і двадцать п'ять метров, ідут на двох-комнатну і трьохкомнатну ізолірованиє. Те, шо йдут у двохкомнатную, нашої двохкомнатної не хатят, район не устраює і даліко. їх устраює ваш район, ви ж ідьотє у двохкомнатную — тридцать два метра, соответственно з доплатой, а оні сюда. З двохкомнатной і трьохкомнатной пойдут в общу — сімня, хатят вмєстє бить.

    — А доплата кому? — поцікавилася Лариса.

    — Хто метри тратить.

    — Вам?

    — А тож каму? Вам, баришня, понаравиться, там парнів много, як на подбор.

    Лариса почервоніла.

    — Але худший район, — сказала твердо мати.

    — Почему худший? — обурився чоловік. — Райони одінакові.

    — Нам до центра тридцять, а одтуда сорок п'ять мінут їзди, — сказала мати.

    — Не сорок п'ять, а сорок, — заперечив чоловік.

    — Я засікала, — наполягла мати.

    — А вам для чіво той центр?

    — Доч у центрі работає, — не зморгнула мати.

    — Неудобство не большое. — Транспорт удобний.

    — За неудобство скинуть годиться.

    Чоловік дивився якийсь час на матір, начебто не розумів, що вона сказала, одне око при цьому ще більше розширилося, а друге звузилося.

    — Харашо! — рубнув він. — Договоримся. Но транспорт стоїть так само: тут трамвай і там. Будем оформлять документи, ілі подумаєте?

    — Доплата большая, — зітхнула мати.

    — На теперішнії вриміна не большая, — сказав чоловік. — Не хатіте, не принуждаю: таких п'ять най-дьоться. Вам улучшеніє, доч замуж пойдьот, вот і вигода.

    — Посоветоваться з мужом нужно, — сказала мати.

    — Канєшно! — він вийняв картку. — Мой тіліфон.

    Пішов різко до виходу, і Лариса метнулася відчинити двері. Коли ж повернулася, мати сиділа на стільці серед хати, поклавши долоні на масивні коліна і скрушно похитувала головою.

    — Ой-йой-йой, доню, — сказала дуже вже тонко. —Боюся шось я!

    — Чого ж боїшся? — спитала Лариса.

    — Боюся, що заспіває нам батько — не шуточки! Ще, може, й ребра нам поламає!

    — Не дуже він нам їх ламав, не поламає й зараз, —сухо озвалася Лариса. — А ти ходила дивитись ту ква-тіру?

    — Кватіра непогана, — зітхнула мати. — Але як це воно останньої копійки позбуваться?

    — То вам гроші чи я дорожча? — гостро крикнула Лариса.

    — Де його й розібрать, — скрушно зітхнула мати. —І тебе шкода, і грошей!

    6.

    І все-таки вона не зжилася дорешти зі своїм обличчям. Крім фізичного відчуття зміни, мала й моральне: той скутий, болющий жмуток, який майже завжди сидів у ній, викликаючи постійне застереження щодо власної повноцінності, жив у ній і зараз — рівно-важилося це спалахами злості й відчайдушності.

    А у вікна стукалася весна. Відчула її Лариса, коли розчинила навстіж вікно у більшій кімнаті, обдерши перед цим зимову заклейку. Затріщав папір, що його не до кінця обскубала, і у вікно линуло раптом таким свіжим та запашним духом, аж дівчина зупинилася. Це було до речі, бо перед цим пережила те, що мати називала батьковим сказом — довідавшись, що вони вирішили викласти при обміні квартин всі їхні родинні гроші, при чому й не подумавши порадитись із ним, батько почервонів як буряк, звівся навшпиньки, задер до дочки (адже була значно вища за нього) оте бурякове лице, і воно справді стало схоже на буряка, з якого здерто шкурку, при чому ніс видавався за хвостика, і загорлав на високій заливистій ноті, виказуючи при цьому всі їхні давніші і ближчі гріхи, обкидаючи їх останніми словами, а ще при цьому по-коливуючись на носках — ніби пес, що вив на небо.

    Мати ж при цьому спокійненько сиділа на стільці, дивлячись на нього з добродушною півусмішечкою, а Лариса починала закипати, як чайник, але мати, помітивши це, взяла її за руку і сказала — при тому крикові її голос добре був почутий:

    — Не запалюйся, донечко, папці треба викричаться! Такий у нього, бідолашненького, характер!

    І батько викрикувався, очі в нього повилізали з орбіт, і Лариса почала побоюватися, що вони вистрілять із тих орбіт, як набої з гарматок, ота привісочка на носі яскраво паленіла червоним — такого кольору не віднайти і на найбордовішому буряку, губи не рухалися, а мотилялися, і горлав він, що хочуть загнати його в гроб, ще й покришку накласти, ще й гвіздками прибити, і що йому з ними колись доведеться розпрощатися, бо хто витримає оце чортове бабське кодло, в якого в голові тушкована на лайні капуста, а ще вони ту тушковану на лайні капусту хочуть примусити їсти його, а самі й не подумають покуштувати. Отакі дивні, майже барокові, ряди витворював бать-ковий мозок; на жаль, його слухачки й поняття зеленого не мали про висоти риторичного стилю; отож батьковий крик був ніби голосом волаючого в пустелі. Зрештою, йому й справді здалося, що перед ним пустеля, і пісок, і що пісок той віє йому в обличчя і січе шкіру, і що звідтіля, з глибини пустелі, дихає на нього чорним ротом якась бридашна, костомашна істота, але він не міг зупинитися, тому волав і волав, і йому навіть луна не відповідала, хоч би у формі відгаркувань з боку тих, до котрих він волав, бо мати дивилася на нього з любов'ю, тримаючи на вустах ту ж таки усмішечку; рука її при цьому твердо стискала Лари-сину, а Лариса перетворилася в кавалок каменю, зачиненого на всі замки, і з затуленими шпарочками.

    — Ще трошки, донечко, — сказала мати, — зараз у нього сказ мине й піде він з хати. Вже захльобується!

    Батько й справді вже починав захльобуватися, слова почали вилітати йому з рота з меншою швидкістю, очі не вистрілили, як' ядра із старовинної гарматки, а ніби сховалися назад у мішечках повік, з рота витекла звурджена смужечка піни, обличчя почало втрачати на барві, а ніс із яскравочервоною привісочкою вже не так шалено, як буряковий хвіст, мотався обличчям.

    — Це ви мене колись доведете! — зрештою викрикнув він. — Це ви мене доведете! Бачить вас не хочу!

    І він змахнув рукою, ніби була там шабля і рубнув тією невидимою шаблею повітря, а тоді розвернувся, як солдат і не так подався, як побіг, шкандибаючи, до виходу.

    Гримнули двері, струснулися стіни, в передухідді загув ліфт.

    — Фу! — видихла повітря мати. — Пронесло! Зараз він піде нап'ється, і все буде так, як ми рішили! Тяжко мені буває з ним жити, доню! — додала плаксиво мати, і в куточку її лівого ока забриніла сльоза.

    7.

    І ось в кімнаті неймовірний бедлам: нав'язані клунки, зсунута мебля, збита курява, зняті із стін фотокартки, картина й килими, виявилося, що, не зважаючи на ретельне материне прибирання, в хаті море пилу, і цей пил літав, потрапляючи в сонячні стяги і яскраво в них висвітлюючись.

    — Фу! Нічим дихать! — сказала мати. — Відчини вікно.

    І цього разу Лариса, відчиняючи вікно, задоволено ковтнула свіжого повітря, її око мимохіть упало на зовсім зелені горби і ніжний, смарагдовий дим, що оповив березового гайка. Серед білих стовбурів завмерла парочка: дівчина в червоному довгому плащі, а хлопець у сірій куртці стояли, обійнявшись і зовсім не дбаючи про сторонні очі, а дивилося на них із двісті вікон. Лариса відчула, як щось тенькнуло в ній легенько, наче музика прозірчата заграла.

    — Ще трохи й ув'яжемось, — сказала за спиною мати. Вона й собі підійшла до вікна, важко дихала.

    — Красота в нас тут, — сказала Лариса. — Там такого не буде.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора