— Взяли! — почувся за спиною владний материн голос. — Не важко тобі?
— Все гаразд! — лагідно обізвався батько. Ларисі хотілося заткнути вуха. "Це вони дошкулити мені хочуть?" — подумала.
8.
Їй ударило в вічі ранкове сонце, голосно залящала синиця, засміялася чи заплакала, і дівчина примружилася: дерева було потикано ясно-зеленими світлячками і висяювало смарагдовим промінням. У дворі стояло вантажне авто, біля якого завмер, поставивши на приступку до кабіни ногу, вимащений у мастило шофер. Трохи збоку, ніби вирізаний із сталі, стовбичив старий у сталевої барви капелюсі, саме той, котрий перший побачив нове Ларисине обличчя; ще ближче завмерло, порозкривавши роти, троє опецьків, побіч переминалися з ноги на ногу трійця найдобродушніших мам. Стрельнули до Лариси гострими поглядами і ніби всміхнулися, а може, й не усміхалися. Старий у сталевої барви одежі, побачивши її, злегка розтулив рота — і в дітей, і в нього зробилися чотирикутними очі. Від сусіднього під'їзду вельми поспішала, аж пригнулася, кругленька, мала й горбата бабуся, вона спинилася біля дітей і так само завмерла, вбивши в асфальт палицю. Лариса коротко глянула туди й сюди, і біля кожного під'їзду побачила людей, які світилися, повернені в Ларисин бік. І здалося дівчині, що не мали вони ані носів, ані очей, ані ротів. Защеміло щось під серцем, скулилося воно і змаліло. Вона ніби й привіталася, а може, тільки кивнула, але ніхто із цих застиглих і завмерлих не відповів, ані рухнувся, хіба вуста трьох мам трохи розсунулися. І тоді хвиля відчайдушності охопила дівчину, вона раптом гордо поставила свою нову кирпулю. І всі задивилися: чотири пари чотирикутних очей, пара м'якеньких, сльозливих — бабусиних, три пари великих і невідь од чого задоволених; решта бо присутніх очей не мала. І може, від того, що задерла вона так кирпулю, бризкнуло Ларисі у вічі яскраве сонце, і пішла вона, мимоволі рахуючи зелені свічечки бруньок на каштані, що ріс відразу за автом. Шофер, побачивши її, зняв ногу із приступки і ліниво похитався вздовж борту. Скинув, не кваплячись, гачки з одного й другого боку і опустив заднього борта; відтак подивився на Ларису примруженими очима, і його вуста похабно розлізлися, а око моргнуло. Лариса вдала, що не помітила ні тієї усмішки, ані моргання, натомість помітили усмішку й моргання троє мам і старенька, горбатенька бабуся: троє мам ззирнулося поміж себе, і в усіх трьох галочками зламалися брови. Лариса кинула клунка до кузова й пішла в під'їзд, відчуваючи, як повзає по її голих литках шоферів погляд; мимовільно поспішила і, сама того не бажаючи, заклично крутнула задком, в той час, як литки її замиготіли.
У цей час у двері під'їзду висунулася, опоясана пасом, широка материна спина, руки її лежали на хитливих боках шафи.
— Пособи батьку! — прохрипіла мати, і Лариса шмигнула у темінь, де ще ховався батько. Батько мав вибалушені очі, ніби от-от вони мали вистрілити, як ядерця із гарматок повік, і червоне бурякове обличчя, на якому мотилявся хвостик буряка, його короткі ноженята карачкувато тупцяли, а пас переїв спину. Лариса схопилася за того паса й почала завзято тягти, пособляючи, і так вони випливли на ґанок під'їзду, де на них чатувало ще кілька нових пар очей: був тут інвалід на костурах; суха, як тріска, стара із майже круглим, як куля, опецьком, приліпленим до її долоні, і кілька хлопчаків із засуненими до кишень руками, які незвідь-чому не сиділи в цей час у школі. Шофер знову стояв, поставивши ногу на приступку кабіни, і в думці не маючи пособляти; в роті в нього куріла цигарка, а очі розшуковували Ларисині литки і задок. Мати тим часом дотупцяла до машини і спинилася, шумко видихнувши повітря. Батько й собі звільнився від шлейок, і обличчя в нього почало втрачати бурякову барву.
— Лізь на гору! — сказала йому мати, віддихавшись. — Ми подамо!
У вирізаного із сталевого листа старого очі перестали бути чотирикутні, а губа, що відвисала, притулилася до горішньої. Так само вчинило й троє дітей, а троє мам цілком збайдужіли до того, що відбува-
ється. Презирливо скривили вуста троє хлопців, які чомусь не пішли сьогодні до школи, а один із них сплюнув; висока й худа стара вийняла брудну хустину й вишмаркалася, а її опецьок утер носа рукавом. Маленька, горбатенька бабуся скрушно захитала головою, а батько, як герой-молодець підскочив і миттю опинивсь у вантажівці.
— Чо стали! — владно наказав.
І тут відбулося диво. Мати, нагнувшись, без особливого зусилля підняла шафу і, не встигла Лариса й прискочити, заклала її до кузова, наче якусь порожню корзину.
Тоді Лариса знову побігла до під'їзду: одне, їй допікали цікаві очі, а друге, нахабно не спускав з її литок та задка погляду отой замазучений шофер. Зрештою, встигла роздивитися шофера пильніше — був то хлопець не старший за неї, мав сірі очі і кучеряве, як у баранця, волосся. Дивився на неї, мружачись і тримаючи на вустах похітливого усміха, і чи не від того дзвінкіше закалатала синиця і яскравіше запалали зелені свічечки каштанових бруньок. Небо над головою цвіло без єдиної хмарки, і саме це помітила Лариса, коли обернулась у дверях, щоб глянути, що робить у кузові батько. Але батька вона не побачила, а тільки широко розтулені шоферові очі. Побіч од нього стояла мати і спокійно втирала хустиною чоло.
Із другим клунком Лариса вийшла у джинсах, і кілька немовлячих мам радісно на неї глянули. Інвалід стояв біля вирізаного із сталевого листа старого і вони миттю перервали розмову, а розвернули в її бік лиця. До дівчини галантно ступив, покинувши приступку кабіни шофер і простяг густо змазану мастилом руку.
— Помогти? — спитав не зводячи із Лариси очей. Троє мам із ходячими малими спустили при цьому
очі, ніби побачили щось сороміцьке, а троє мам немовляцьких усміхнулися. Лариса кивнула цим трьом новим мамам — одна із них була однокласниця, а з другою колись дружила.
— Давно тебе не було видно, — сказала та, з якою Лариса колись дружила.
— Та от бачиш! — сказала Лариса і тій, з якою дружила, здалося, що обличчя в Лариси застигле й неживе.
9.
І ось усе повантажене, Лариса легко перемахнула через борта, за нею так само перемахнув батько, а мати полізла в кабіну, ледве висадивши ногу на приступку. Загуркотів мотор і обличчя в усіх, котрі проводжали, позмінювалися: в дітей і сталевого старого очі знову стали чотирикутні, всі шестеро мам заблищали майже однаковими усмішками, маленька старенька скрушно зітхнула і змахнула рукавом із ока сльозу, суха стара із приклеєним до її долоні опецьком знову вишмаркалася, а інвалід сказав до вирізаного із листа сталі старого:
— Теперички вона замуж навірняка вийде!
У Лариси ж у душі щось знову стислося, щось за-щиміло, але в цей момент розсипався над головою голосистий синичачий подзвін. Дівчина глянула на батька, той саме прикурював і схилив обличчя в долоні, ховаючи отого характерного привісочка на носі. І раптом здалося Ларисі, що нічого в її житті не відбулося, що вони просто одержали нову квартиру, що батько в неї й має бути такий малий і з таким характером, та й з таким приважком на носі; їй раптом защеміли невидимі шви на обличчі і здалося: відбувається те, що наврочила мати: повертається до неї колишня потворність — недаремно ж так виставилися супроти неї оті роззявляки! Провела несамохіть рукою по лиці; ні, все як треба, тож пошукала очима синицю між зелених каштанових бруньок. Однак наштовхнулася на презирливо стулені вуста високої кощавої старої, до руки якої приклеївся опецьок. Щось веселе й дзень-котливе, як синичий подзвін, спалахнуло в Лариси-нім серці, залетів туди голубий вітер. Машина раптом рушила, і Лариса несамохіть висунула язика й показала його всім шістьом мамам, сталевої барви старому, інваліду, старій кощавій із приклеєним до руки опецьком і маленькій, горбатенькій бабусі — вони застигли в німій сцені. Тільки троє хлопчаків, а за ними троє інших дітей, серед яких виявилася й дівчинка, ударили в ноги і помчали вслід за автом. Вони бігли й махали руками, але Лариса бачила поміж них тільки дівчинку — увіч здалося їй, що була зовсім схожа на ту, із знищених фотокарток, ту, яку так жорстоко тут покинула, а може, й була вона із тих фотокарток, — бігла за машиною й бігла, і зі щік її густо котилися рясні сльози.
1978 р.