«Під синичий подзвін» Валерій Шевчук — страница 3

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Під синичий подзвін»

A

    Мати пішла на кухню, човгаючи капцями, її повне тіло струшувалося, як драглі, і коли б не це човгання, можна було подумати, що вона пливе. Батько подався за нею: малий, худий, із виставленим лівим плечем і трохи згорблений. Сопів, бо й досі був розсерджений; Лариса повернулася до них від шафи — батько в цей мент проносив повз неї профіля і на рожевому тлі стіни яскраво окреслився його ніс із химерною бурбулькою на кінці. Відтак тиха радість, майже щастя, почала заливати Ларисині груди, відчула, що донедавна висів на ній якийсь вічний тягар, а тепер уже нема його, нема! І поблажлива всмішка ковзнула по її обличчі, і лице з її новим кирпатим носиком стало від того задирикуватіше й оясненіше, отож несподівано навіть для себе підморгнула батькові в спину і показала малого, рожевого і гострого язичка.

    4.

    Підійшла до вікна і засміялася, і світ їй здався чарівний: горби, порослі акацією, акація була ще безлиста, але там, де стояв березовий гайок, запалала ніжна зелень.

    У кухні перемовлялися батько з матір'ю, виясняючи, що ж все-таки візьме він з їжі на роботу; здавалося, вони забули про ту прикру сцену і любенько поміж себе вуркотіли. Вона ж, Лариса, відчувала напруження, бо й досі була повна злості.

    "А я взяла й зробила, — подумала дерзновенно, — і шо?" Батько на кухні так і не міг вирішити, чи класти на хліб ковбасу чи яєчню, зрештою, вияснилося, що яєчню треба ще смажити — це відкриття примусило батька замовкнути.

    Тоді в Ларисі прокинувся на серці якийсь звірик, і їй захотілося щось учинити, щось таке, що поставило б крапку і на цій розмові, і на її збудженості. Різко повернулася від вікна, і очі її натрапили на фотокартку на стіні: мати, батько і вона з-перед кількох літ. В батька і в неї були зовсім тотожні носи, і Лариса аж задихнулася, дивлячись на те товариство. Розширила очі, аж розійшлося перед визором те зображення, а коли знову навела фокуса, ота негарна дівчина з фотокартки з хитромудрою привісочкою на носі здалася їй цілком незнайомою, ніби забута подружка, до якої все-таки відчувала поблажливість, але ця поблажливість жила в ній навпереміш із обридженням. Отож ступнула рішуче до фотокартки, зняла зі стіни і вийняла з-під скла.

    "Виріжемо цю утробину?" — спитала, тягнучись за ножицями.

    І ножиці сікнули папір, і ота забута подружка впала їй до ніг, добре, що там, на фото, стояла не посередині, а скраю, і наступила капцем на те лице, бо воно вже не існувало, бо воно вже ніколи й не існуватиме. І тоді заспівало й затремтіло радісно на серці — ввійшов у нього голубий вогонь, а те ненависне, старе й померле розтиралося підошвою її капця, і це таки навіки, навіки, — казала подумки, і ніщо її до тієї утробним не поверне.

    Такою застала її мати, яка таки зуміла догодити батькові, той у кімнату вже не заходив, а чимдуж подався на роботу, адже й запізнювався трохи, а мати спокійне-сенько поверталася до свого звичного місця біля вікна. Але зупинилась у прочілі, бо чудне, задерикувате і веселе обличчя побачила насупроти, і хоч знала, що таке нове обличчя в її одиначки, але щось зашкребло їй у серці, вкмітила, що її дочечка учворила.

    — Нашо ти фотокарточку попортила? — зойкнула вона.

    — А я їх хочу всі порвать, — сказала сердито Лариса, підхопила з підлоги оту носату й бридку і почала ярісно її шматувати.

    І їй раптом здалося, що рве вона на клапті й той час, що лежав у темній прірві минулого, оте намальоване в її пам'яті море-життя, бо ж справжнє життя, на її думку, мало початися оце відтепер.

    Мати ж поколивалася до стільця, що стояв під вікном, і сівши, випухкнула із себе повітря, наче сама була повітряна, а від того, що побачила, роздирало їй груди.

    — Напрасно ти це зробила, — сказала, віддихавшись. — Воно конєшно, карточка — бумажка, а й пам-нять якась. Зараз казишся, а відійде моча од голови, пожалієш.

    — Це я пожалію? — сердито спитала Лариса. — За чим?

    — Ну як же? — сказала мати. — За собою... Памнять тоже людині нужна!

    — Мені не треба пам'яті! — різко сказала Лариса і здерла зі стіни другу фотокартку.

    Тут вона була в молодших літах, ще в десятому класі, із заплетеними хирлявими кісками, очі чомусь перелякані, викруглені, а той химерний ніс — неймовірно її потворив.

    — Глянь, мам, глянь! — сунула фото матері під ніс.

    — Глянь, яка утробина. То оце мені її жаліть?

    — Це в тебе в голові замутилося, — спокійно обізвалася мати. — А коли подивиться, то не така й утробина. Дівчина як дівчина, гірші бувають, тут твій папка правий.

    — А я не хочу бути гіршою! — заверещала Лариса, люто рвучи фотокартку. — Бо чого, одні красіві, а другі

    — утробина? Чого?

    — Так Бог дав, — мовила мати. — Цього ми не вибираємо!

    — Бог-Бог! Тоже придумали Бога! А я не хочу бути утробиною!

    — То ж уже накша! — спокійно мовила мати.

    — А коли хто случиться? Прийде й побачить таку?

    — Да, тут ти, конєшно, права, — згодилася мати. —Але шо вона винна, та карточка! Не бісись і заспокій-ся, бо я оце зараз одного обмінщика чекаю.

    Лариса з маху сіла на стільця.

    — Щось накльовується?

    — Є, але в гіршому районі. Але кватіра більша, то доплатити тра.

    — Який етаж? — по-діловому спитала Лариса.

    — Та ж лихо, шо восьмий. Ті ліхти барахлять, а нам з батьком літ не меншає.

    — Тоді нам не підходить.

    — Є і на третьому. Але без ванни.

    — І без гарячої води?

    — Нє, гаряча вода є. Колонка.

    — То нехай буде без ванни. Митимемося під душем.

    — Та от батько несогласний. Каже: покиснуть у гарячій водичці люблю.

    — То котрий із них має прийти?

    — Інший. Той більшої доплати хоче.

    — Чого?

    — Площа на три метра більша.

    — То доплатіть, шо у вас нема?

    Мати замовкла і її лице стало поважне і ніби скам'яніле.

    — Коли ж батько не позволя тих грошей чіпать. На чорний, каже день, все може в жизні случиться.

    — От воно й случилось! Хіба нє?

    — Та де ж воно случилось, доць? — здивовано озвалася мати. — Ну, здєлала ти операцію, то хіба це горе?

    — Не горе, а щастя! — твердо озвалася Лариса.

    — Для тебе ті гроші й бережем, — голос у матері зазвучав розчулено. — Батько ка': мо' замуж случиться, а тепера кавалери жінок до себе не беруть, а на їхнє заглядаються.

    — Коли ж тут житиму, то... замужу не буде. Тут мене кажда собака зна.

    — То й шо?

    — А те, що тут я замуж не вийду. Мінять обстановку тра.

    Мати дивилася якийсь час на дочку, і її лице знову стало кам'яне, а нижня губа негарно відвисла.

    Лариса встала, взяла з полиці фотоальбома й почала його гортати.

    — Воно конєшно, — сказала мати. — Чи ж я дурна? І чи тобі не хочу добра?

    Лариса тотохнула альбомом по столі і різко звелася.

    — А коли хочете добра, то над копійкою не трусіться! — сказала гостро, ніздрі їй тріпотіли.

    — Ну, чого обіжаєшся? — сказала спокійно мати. —Такі ви збішені оце з твоїм таточком. Як перець!

    — Перець, бо печете.

    — Це ще хто зна, хто кого пече. Коли сказать по-правді, я і за твого батька пішла, бо гарячий, як перець... Да, ти карточок із альбому не чіпай, а то про тебе маленьку памняті не буде.

    — Себе малої не збираюся чіпати, — сказала, трохи холонучи, Лариса. — Хоч як на мене, все знічтожи-ти тра. Шоб і не смерділо по тій утробині!

    5.

    У передпокої задзеленчав дзвінок, і Лариса кинулася відчиняти. При вході стояв чолов'яга в потертому плащі, з надзвичайно кострубатими бровами, на його пелехатій голові ледве тримався потертий, як і його плащ, капелюх, а підборіддя — ніби сокирою стесане.

    — Савченки? — рубнув чоловік. — По обмену! Лариса відступила з дороги, з кімнати вже вико-

    ливувалася на грубих ногах мати, її завжди сонне обличчя розкішно цвіло.

    — Заходіте, заходіте, пужалуста, — заспівала вона.

    — Хачу пасматрєть! — рубнув чолов'яга і, не скидаючи капелюха, зразу ж узявся за розглядини. Зайшов до кухні, засвітив усі чотири камфорки газової плити, чомусь понюхав, крутнув водогінного крана, міцно закрутив, завернув голову, аж його капелюшець ледве не впав — дивився на стелю. Помітивши жовтий підтік, турнув туди зарослим пальцем.

    — Ето шо такое?

    — Сусєді залили, — заспівала тонко мати, — сякіє-такіє!

    — Плохіє сусєді? Часто залівають?

    — Ото раз і залілі! — тоненько проказала мати!

    — Возьмітє бєлу краску, — рубнув чоловік, — а тада побелить!

    Вийшов у коридорець і зазирнув до туалету. Обдивився стіни й низько нагнувся над унітазом, щось і там нюшкуючи. Тоді спустив воду, яка шумно полилася, і перевірив запобіжного крана.

    — Не работає?

    — Як це не работає? — обурилася мати. — Не в той, мать, бік крутите.

    Кран "заработав", бо вода перестала дзюркотіти. Чоловік підвівся, його обличчя стало малинове.

    — Да, діствітільно, в порядку, — сказав.

    — У нас все в порядку, — гордо озвалася мати. —Хароша кватірка!

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора