Мати пішла на кухню, човгаючи капцями, її повне тіло струшувалося, як драглі, і коли б не це човгання, можна було подумати, що вона пливе. Батько подався за нею: малий, худий, із виставленим лівим плечем і трохи згорблений. Сопів, бо й досі був розсерджений; Лариса повернулася до них від шафи — батько в цей мент проносив повз неї профіля і на рожевому тлі стіни яскраво окреслився його ніс із химерною бурбулькою на кінці. Відтак тиха радість, майже щастя, почала заливати Ларисині груди, відчула, що донедавна висів на ній якийсь вічний тягар, а тепер уже нема його, нема! І поблажлива всмішка ковзнула по її обличчі, і лице з її новим кирпатим носиком стало від того задирикуватіше й оясненіше, отож несподівано навіть для себе підморгнула батькові в спину і показала малого, рожевого і гострого язичка.
4.
Підійшла до вікна і засміялася, і світ їй здався чарівний: горби, порослі акацією, акація була ще безлиста, але там, де стояв березовий гайок, запалала ніжна зелень.
У кухні перемовлялися батько з матір'ю, виясняючи, що ж все-таки візьме він з їжі на роботу; здавалося, вони забули про ту прикру сцену і любенько поміж себе вуркотіли. Вона ж, Лариса, відчувала напруження, бо й досі була повна злості.
"А я взяла й зробила, — подумала дерзновенно, — і шо?" Батько на кухні так і не міг вирішити, чи класти на хліб ковбасу чи яєчню, зрештою, вияснилося, що яєчню треба ще смажити — це відкриття примусило батька замовкнути.
Тоді в Ларисі прокинувся на серці якийсь звірик, і їй захотілося щось учинити, щось таке, що поставило б крапку і на цій розмові, і на її збудженості. Різко повернулася від вікна, і очі її натрапили на фотокартку на стіні: мати, батько і вона з-перед кількох літ. В батька і в неї були зовсім тотожні носи, і Лариса аж задихнулася, дивлячись на те товариство. Розширила очі, аж розійшлося перед визором те зображення, а коли знову навела фокуса, ота негарна дівчина з фотокартки з хитромудрою привісочкою на носі здалася їй цілком незнайомою, ніби забута подружка, до якої все-таки відчувала поблажливість, але ця поблажливість жила в ній навпереміш із обридженням. Отож ступнула рішуче до фотокартки, зняла зі стіни і вийняла з-під скла.
"Виріжемо цю утробину?" — спитала, тягнучись за ножицями.
І ножиці сікнули папір, і ота забута подружка впала їй до ніг, добре, що там, на фото, стояла не посередині, а скраю, і наступила капцем на те лице, бо воно вже не існувало, бо воно вже ніколи й не існуватиме. І тоді заспівало й затремтіло радісно на серці — ввійшов у нього голубий вогонь, а те ненависне, старе й померле розтиралося підошвою її капця, і це таки навіки, навіки, — казала подумки, і ніщо її до тієї утробним не поверне.
Такою застала її мати, яка таки зуміла догодити батькові, той у кімнату вже не заходив, а чимдуж подався на роботу, адже й запізнювався трохи, а мати спокійне-сенько поверталася до свого звичного місця біля вікна. Але зупинилась у прочілі, бо чудне, задерикувате і веселе обличчя побачила насупроти, і хоч знала, що таке нове обличчя в її одиначки, але щось зашкребло їй у серці, вкмітила, що її дочечка учворила.
— Нашо ти фотокарточку попортила? — зойкнула вона.
— А я їх хочу всі порвать, — сказала сердито Лариса, підхопила з підлоги оту носату й бридку і почала ярісно її шматувати.
І їй раптом здалося, що рве вона на клапті й той час, що лежав у темній прірві минулого, оте намальоване в її пам'яті море-життя, бо ж справжнє життя, на її думку, мало початися оце відтепер.
Мати ж поколивалася до стільця, що стояв під вікном, і сівши, випухкнула із себе повітря, наче сама була повітряна, а від того, що побачила, роздирало їй груди.
— Напрасно ти це зробила, — сказала, віддихавшись. — Воно конєшно, карточка — бумажка, а й пам-нять якась. Зараз казишся, а відійде моча од голови, пожалієш.
— Це я пожалію? — сердито спитала Лариса. — За чим?
— Ну як же? — сказала мати. — За собою... Памнять тоже людині нужна!
— Мені не треба пам'яті! — різко сказала Лариса і здерла зі стіни другу фотокартку.
Тут вона була в молодших літах, ще в десятому класі, із заплетеними хирлявими кісками, очі чомусь перелякані, викруглені, а той химерний ніс — неймовірно її потворив.
— Глянь, мам, глянь! — сунула фото матері під ніс.
— Глянь, яка утробина. То оце мені її жаліть?
— Це в тебе в голові замутилося, — спокійно обізвалася мати. — А коли подивиться, то не така й утробина. Дівчина як дівчина, гірші бувають, тут твій папка правий.
— А я не хочу бути гіршою! — заверещала Лариса, люто рвучи фотокартку. — Бо чого, одні красіві, а другі
— утробина? Чого?
— Так Бог дав, — мовила мати. — Цього ми не вибираємо!
— Бог-Бог! Тоже придумали Бога! А я не хочу бути утробиною!
— То ж уже накша! — спокійно мовила мати.
— А коли хто случиться? Прийде й побачить таку?
— Да, тут ти, конєшно, права, — згодилася мати. —Але шо вона винна, та карточка! Не бісись і заспокій-ся, бо я оце зараз одного обмінщика чекаю.
Лариса з маху сіла на стільця.
— Щось накльовується?
— Є, але в гіршому районі. Але кватіра більша, то доплатити тра.
— Який етаж? — по-діловому спитала Лариса.
— Та ж лихо, шо восьмий. Ті ліхти барахлять, а нам з батьком літ не меншає.
— Тоді нам не підходить.
— Є і на третьому. Але без ванни.
— І без гарячої води?
— Нє, гаряча вода є. Колонка.
— То нехай буде без ванни. Митимемося під душем.
— Та от батько несогласний. Каже: покиснуть у гарячій водичці люблю.
— То котрий із них має прийти?
— Інший. Той більшої доплати хоче.
— Чого?
— Площа на три метра більша.
— То доплатіть, шо у вас нема?
Мати замовкла і її лице стало поважне і ніби скам'яніле.
— Коли ж батько не позволя тих грошей чіпать. На чорний, каже день, все може в жизні случиться.
— От воно й случилось! Хіба нє?
— Та де ж воно случилось, доць? — здивовано озвалася мати. — Ну, здєлала ти операцію, то хіба це горе?
— Не горе, а щастя! — твердо озвалася Лариса.
— Для тебе ті гроші й бережем, — голос у матері зазвучав розчулено. — Батько ка': мо' замуж случиться, а тепера кавалери жінок до себе не беруть, а на їхнє заглядаються.
— Коли ж тут житиму, то... замужу не буде. Тут мене кажда собака зна.
— То й шо?
— А те, що тут я замуж не вийду. Мінять обстановку тра.
Мати дивилася якийсь час на дочку, і її лице знову стало кам'яне, а нижня губа негарно відвисла.
Лариса встала, взяла з полиці фотоальбома й почала його гортати.
— Воно конєшно, — сказала мати. — Чи ж я дурна? І чи тобі не хочу добра?
Лариса тотохнула альбомом по столі і різко звелася.
— А коли хочете добра, то над копійкою не трусіться! — сказала гостро, ніздрі їй тріпотіли.
— Ну, чого обіжаєшся? — сказала спокійно мати. —Такі ви збішені оце з твоїм таточком. Як перець!
— Перець, бо печете.
— Це ще хто зна, хто кого пече. Коли сказать по-правді, я і за твого батька пішла, бо гарячий, як перець... Да, ти карточок із альбому не чіпай, а то про тебе маленьку памняті не буде.
— Себе малої не збираюся чіпати, — сказала, трохи холонучи, Лариса. — Хоч як на мене, все знічтожи-ти тра. Шоб і не смерділо по тій утробині!
5.
У передпокої задзеленчав дзвінок, і Лариса кинулася відчиняти. При вході стояв чолов'яга в потертому плащі, з надзвичайно кострубатими бровами, на його пелехатій голові ледве тримався потертий, як і його плащ, капелюх, а підборіддя — ніби сокирою стесане.
— Савченки? — рубнув чоловік. — По обмену! Лариса відступила з дороги, з кімнати вже вико-
ливувалася на грубих ногах мати, її завжди сонне обличчя розкішно цвіло.
— Заходіте, заходіте, пужалуста, — заспівала вона.
— Хачу пасматрєть! — рубнув чолов'яга і, не скидаючи капелюха, зразу ж узявся за розглядини. Зайшов до кухні, засвітив усі чотири камфорки газової плити, чомусь понюхав, крутнув водогінного крана, міцно закрутив, завернув голову, аж його капелюшець ледве не впав — дивився на стелю. Помітивши жовтий підтік, турнув туди зарослим пальцем.
— Ето шо такое?
— Сусєді залили, — заспівала тонко мати, — сякіє-такіє!
— Плохіє сусєді? Часто залівають?
— Ото раз і залілі! — тоненько проказала мати!
— Возьмітє бєлу краску, — рубнув чоловік, — а тада побелить!
Вийшов у коридорець і зазирнув до туалету. Обдивився стіни й низько нагнувся над унітазом, щось і там нюшкуючи. Тоді спустив воду, яка шумно полилася, і перевірив запобіжного крана.
— Не работає?
— Як це не работає? — обурилася мати. — Не в той, мать, бік крутите.
Кран "заработав", бо вода перестала дзюркотіти. Чоловік підвівся, його обличчя стало малинове.
— Да, діствітільно, в порядку, — сказав.
— У нас все в порядку, — гордо озвалася мати. —Хароша кватірка!
(Продовження на наступній сторінці)